Костянтин Куліков. Життя на кінчику пера

Він пише про емоції, силу та безмежну красу життя та жінки. Нелегка доля цієї людини не змусила його впасти на коліна. Поет, прозаїк, аматор -фотограф, автор й виконавець своїх пісень на гітарі та просто чудова людина – Костянтин Куліков. Його погляд – звичайний, але лише слово і відразу розумієш, що талант не можливо зламати.

Дитинство котилося степом…

Народився Костянтин у Казахстані, в Уральській області. У родині хлопчик був третьою дитиною, брат і сестра старші на 12 і 13 років. Мамі було за 40 років, татові за 53 роки, таких тоді називали «пізніми». У школі Костя нічим значно не відрізнявся від інших. Починаючи з травня і до жовтня, він з батьком у степу пас корів. Череди в Казахстані великі, голів двісті-триста, тому окрім степу в дитинстві хлопчина ніде і не бував. Батька не стало в 1980 році, коли Кості ще не виповнилося п’ятнадцяти, відтоді й жив самостійно.

«Батьки мене любили, але через деякі труднощі у родині, іноді було дуже тяжко», – розчулюється Костянтин Куліков.

Творити, писати вірші почав з тринадцяти років, паралельно сам вчився грати на гітарі і складати пісні. Були й розваги: рибалка та улюблена справа. Костянтин говорить, що захоплювався спортом і в школі був одним з кращих спортсменів, завжди їздив на районні та обласні змагання з легкої атлетики, лижні гонки, біатлон. Пізніше, закінчивши десятий клас, виїхав з села до Уральська, там працював токарем на заводі. Пропрацював майже рік, але перед призовом до армії повернувся додому і ще пару місяців працював трактористом.

Юність швидко перетворилася на доросле життя

Строкова служба пройшла у Хабаровському краї і в самому Хабаровську. Костя любив це місто, та й служба тоді не здавалася важкою. Спочатку вступив до МДТУ ім. Н.Е. Баумана, де вчився півтора роки, брав участь у змаганнях з лижних перегонів і став кандидатом у майстри спорту. Невдовзі повернувся до села і працював спортивним методистом. Але у останні роки Союзу на роботі перспективи не було, тоді він і повернувся туди, де «виходило» – до армії.

Найкращі часи були у Школі прапорщиків у Бердичеві, яку закінчив з відзнакою, а потім – місто Балхаш. Тоді успіх був у всьому: у службі, відпочинку, і писалося легко. У ті роки й одружився, але після остаточного розвалу Союзу на прохання дружини виїхав на історичну батьківщину, в Україну. Так і перевівся до Житомира.

Фатальна травма і самотність, що подарувала історію

Коли у 1994 році народилася дочка, чоловік почувався дійсно щасливим, але у 1995 Костянтин зірвався з парашутної вишки (приблизно 27 метрів) і отримав страшну травму – перелом хребта.

За деякий час з дружиною почалися непорозуміння. Вже за рік родина розлучилася, у тому ж році померла сестра, а приблизно за рік не стало спочатку мами, потім брата. Талановитий чоловік залишився абсолютно один, практично без допомоги і документів (потрібно було багато оформляти). Ось тоді почалося найцікавіше, тоді він став дізнаватися сутність людей.

Після травми п’ять років Костянтин катався в інвалідному візку, але посилено займався відновленням, в тому числі фізично. Саме у той час і з’явилося багато нових пісень і віршів. У скрутну хвилину на ноги допомогла стати друга дружина поета, яка була і другом, і коханою.

У 1998 році митець організував літературну групу «Провінція», випустив з десяток альманахів під такою ж назвою, зробив кілька літературних вистав і став популярним. Пізніше, через деякі причини сам організував молодіжний клуб «Роза Єрихону», який надалі був перейменований на «Оксію». Цей клуб зареєстрували як міську молодіжну організацію.

У свій час «Оксія» досягла величезних успіхів, серед її учасників безліч талановитих поетів, музикантів, художників, лауреатів міжнародних та Всеукраїнських конкурсів і фестивалів. Клуб протягом десятка років проводив щорічно по три фестивалі: «Марафон Оксія», «Художнього читання поезії житомирських авторів», «Авторської пісні». Тоді було проведено багато виставок, концертів, вистав та видано більше десятка альманахів.

В цей період Костянтин працював і розвивався як автор, отримав перемоги в безлічі міжнародних та Всеукраїнських літературних фестивалів і конкурсів, а також авторської пісні. Плідна робота велася аж до 2014 року. Потім, за станом здоров’я, він передав «Оксію» Вадиму Жалюку.

Нині цей неймовірно талановитий чоловік більше працює з гітарою. Написав кілька музичних п’єс і нових пісень. Вірші пишуться рідше, але «якісно», якщо так можна говорити про поезію. Вже підготовано п’ятитомник до видання, є велика надія, що його можна видати. Мабуть, це і є зараз – справа його життя.

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.