Олександр Оніщук: «Не люблю критиків, які нічого не досягнули»

У п'ять років наша родина втратила батька. На плечах у мами залишилося двоє синів: я і мій молодший на 5 років брат.

З дитинства привчений багато та тяжко працювати. На городі та по господарству працював у діда в селі. Завжди хотів чогось більшого, ніж є.

У восьмому класі заробив перші гроші, відпрацьовуючи на канікулах влітку у мами на роботі.

Перші великі гроші заробив під час збирання хмелю, на них купив велосипед «Україна».

У школі був не простим учнем.  Мене часто викликали до директора і я не боявся розповісти «хто є хто».

Любив спорт, цим часто і подобався іншим. 12 років віддав волейболу.

По завершенню школи вступив в автодорожній технікум. Не закінчивши його, пішов в армію.

Служити тоді – це був святий обов'язок, відбув армію і в Мінську, і в Ужгороді, і в Чопі. Там побачив життя з іншого боку. Відчув, що таке бути самостійним, дізнався, що таке дружба, а що таке зрада.

Повернувшись, пішов помічником майстра на панчішну фабрику.

Побачив дівчину, яка сподобалась і яка була впевнена в собі. Одружився. У шлюбі важливі повага та турбота, бо емоції минають.

Через певний час нас стало троє, народилася донька, а в нас «ні кола ні двору». Почав думати, як годувати та забезпечувати родину. Спочатку відкрив відеосалон, а потім поїхав заробляти гроші за кордон.

5 років прожив і пропрацював у Болгарії. Саме там остаточно зрозумів, як заробляти гроші, продумувати схеми і не порушувати закон.

Була можливість залишитися в Болгарії, але хотілося додому.

В Україні почав співпрацю з людиною, з якою разом вчився в школі. Фірма «ОНВІ» і досі займається закупівлею та переробкою кольорових і чорних металів.

Перший капітал складав 30-40 тисяч доларів. Це невеликі гроші для тих людей, які більше 20 років займалися бізнесом.

Перш, ніж починати працювати з партнером, потрібно розуміти, як входити і як виходити з бізнесу. Все має прописуватися. Гроші псують людину, люди схильні забувати, що вони говорять.

Згодом, коли все працювало злагоджено, я пішов у ресторанний бізнес. «Ліберті хол» та мережа «Час поїсти» (в Україні 9 ресторанів) – це той бізнес, який мені зрозумілий і близький. Ще у 90-і я возив «Снікерси», яких тут не було, продавав у кіосках «хот-доги», булочки, пиріжки.

Я надаю робочі місця понад 1 000 людей.

Питання не лише в тому, як заробити, а як забезпечити, щоб усі гроші пішли в касу. Коли людина стає менеджером, вона забуває, що вона найманий працівник, а починає вважати, що вона співвласник, і переходить межу дозволеного.

У мене є кістяк. 10-12 людей, які завжди зі мною і яким я довіряю.

Я не плутаю бізнес з родинними та дружніми зв'язками. Для мене важливий професіоналізм.

Як почати власну справу зараз? Не починати. Зараз важливо утримати те, що є, і забезпечити людям можливість залишитися на робочих місцях.

Як пише книга – в Україні бізнес не працює. Раніше мені було легко працювати, потрібно вміти пристосовуватися, інакше неможливо.

Щоб добре працювати, потрібно добре відпочивати. Нікому не належу, сам розподіляю свій час.

Люблю природу, рибалку, полювання, гру в теніс.

Подобається читати історичні книги, книги з політології, в них багато відповідей. Історія повторюється. Остання з книг – «Черчіль». Книги колекціоную ще з дитинства.

Ціную спілкування з людьми, які старші від мене.