Національна трагедія: 24 листопада – День пам'яті жертв голодоморів в Україні

Терор голодом проводився цілеспрямовано за допомогою непосильних норм хлібоздач, що практично неможливо було виконати, і в результаті конфіскації всіх їстівних запасів, які одержували селяни зі своїх підсобних господарств. Конфісковувалося все: картопля, буряки, морква, сало, сухарі, квасоля, сушка, соління, крупи. Крім того, населення України було позбавлене допомоги як ззовні, так і з інших регіонів СРСР. Вбивали голодом мільйони українських селян, знищуючи їх культуру, спосіб господарювання. На жаль, визначити загальну кількість потерпілих від голоду в ці роки дуже складно. За висновками статистики і підрахунками науковців, ця цифра в різних регіонах різна, і в середньому в нашому регіоні становить 15-20% від загальної кількості населення краю на той період. Адже на офіційному рівні йшлося лише про «продовольчі труднощі» та «саботаж хлібозаготівель», решта замовчувалася, випадки опухання чи смерті на ґрунті голоду майже не фіксувалися. Свідчення про Голодомор збереглися в пам'яті людей та в документах і спецдовідках про випадки опухання, смертності, канібалізму, які регулярно надсилалися керівним органам країни. Вони знали про справжній стан речей на місцях, але очікуваної допомоги не надали.

У Житомирській області була складена «Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область», в якій перелічені імена тих, хто не пережив цього страхіття.

Населення Житомирщини, як і всієї України, особливо селянство, різко негативно сприйняло запровадження і здійснення політики більшовиків. Селяни масово виходили з колгоспів. Потрібні були негайні заходи для виправлення такого становища. На допомогу прийшов апробований варіант. У допущених під час колективізації перегинах звинуватили місцевих керівників, а відповідальність за прорахунки в політиці щодо селянства і повільний хід колективізації радянська влада переклала на так званих куркулів.

У результаті примусової колективізації та масового розкуркулення найбільш працьовитих селян, а також внаслідок вислання та заслання не лише цього контингенту, а й середняків і навіть найбідніших селян, різко скоротилося виробництво зерна. Колгоспники втратили стимул до праці, позаяк одержаний урожай прямо з полів перевозився на заготівельні пункти. Ставилося завдання за будь-яку ціну виконати план держави з хлібозаготівлі, а вже після цього розподілити залишки на потреби селян. Доведені занадто високі плани виконати було неможливо. Відсутність хліба до уваги не бралася.

Секретар ЦК КП(б)У Косіор розпорядився, щоб з усіх колгоспів, які не виконали план хлібозаготівель, у п'ятиденний термін вивезти в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі без винятку наявні колгоспні фонди, в т.ч. і насіннєві. Тих, хто чинитиме цьому опір, у т. ч. комуністів, було наказано заарештовувати і віддавати до суду. Місцева влада застосовувала для вилучення «хлібних лишків» примусові заходи. Це викликало велике незадоволення селян, різні нарікання на владу, що розцінювалось як контрреволюційні дії, і застосовувались відповідні санкції. Через такі заходи становище селян ще більше погіршилось. Незважаючи на їхній масовий опір, влада продовжувала вилучення хліба, що зумовлювало погіршення продовольчого становища всього населення.

Як випливає з наведених фактів, уже у першій половині 1932 року на Житомирщині, як і в багатьох районах України, спалахнув справжній голод. Офіційно згадувалося лише про деякі продовольчі труднощі, які виникли в результаті добре організованого куркульського саботажу і активного опору селян хлібозаготівлі. Фактично ж безмірна продрозкладка призвела до того, що в селян не залишалось зерна не лише для виконання хлібоздачі, а й будь-яких запасів продуктів харчування. Отже, між голодом і хлібозаготівлями існували прямі причинно-наслідкові зв'язки. Більше того, якщо в період голоду 1921-1922 рр. організовувалась допомога голодуючим, то на цей раз вона навіть не допускалася, бо, мовляв, для цього нема підстав.

У лютому 1933 року про факти масового людського голодування сповіщають численні інформації з багатьох районів Житомирщини. Великим знущанням на фоні голодомору мають факти притягнення до кримінальної відповідальності голодних людей. Щоб нагодувати себе і дітей, вони зрізали колоски на колгоспних полях і намагалися спекти коржі. Благальні звертання до центральної влади з приводу катастрофічного стану з продовольством результатів не приносили. Розмови про голод вважалися провокацією.

Значну допомогу надавало Свято-Миколаївське благочинне братство, створене 1 вересня 1918 року в Житомирі для допомоги зубожілим, хворим, сім'ям військовополонених, для організації поховань тощо. У 1922 році перереєстроване як релігійна община.

У 1927 році діяльність братства заборонили, але воно продовжувало діяти нелегально, надаючи допомогу тим, хто перебував на засланні або хворів і потребував допомоги. Кошти збиралися завдяки пожертвуванням.

Місцева влада намагалася в будь-який спосіб врятувати людей. Організовувалося громадське харчування для працюючих. Потім воно припинилося, тому що не було з чого приготувати їжу. Люди перестали виходити на роботу, бо не було сил піднятися. Для дітей у дитсадках і школах було таке-сяке харчування. Переповнювалися дитбудинки, бо матері підкидали дітей, щоб врятувати їх від голодної смерті. Голодні діти перестали відвідувати школи. Характерно, що деякі голови колгоспів, уповноважені з хлібозаготівлі, спостерігаючи голодовку, надсилали донесення про те, що у людей справді немає хліба, але їх оголошували саботажниками і розправлялися як з ворогами радянської влади.

Одним із наслідків голоду була дитяча безпритульність. Голодні, обірвані, брудні діти в пошуках їжі жебракували, крали, поширювали різні хвороби. Багато безпритульних було і у Новограді-Волинському. У квітні 1933 року в місті в результаті облави було зібрано майже 300 дітей, з яких у подальшому була створена дитяча комуна №2, де жили, вчилися і займалися посильною працею колишні безпритульні. Це допомогло їм вижити у страшному 1933 році. Але більшість людей у порятунку від голоду покладалися самі на себе.

Зібрані на сьогодні цифрові дані щодо кількості жертв голодомору по Житомирській області, на превеликий жаль, не дають об'єктивної картини справжніх масштабів трагедії.

Катастрофічне падіння рівня народжуваності зумовило глибоку демографічну кризу, яка дається взнаки і нині.

Винищенню голодною смертю мільйонів жителів України можна було б запобігти. У роки голодомору Радянський Союз експортував зернові в інші країни, щоб одержати кошти на індустріалізацію, а разом з тим демпінговими цінами на хліб дестабілізувати зовнішній ринок, посилити економічну кризу в західних державах. Отже, політичні цілі для держави були важливіші за життя багатьох тисяч громадян. Адже в Україні існували великі зерносховища зі стратегічним хлібом (на випадок війни). Одне з них -у Броварах, неподалік Києва. Багато складів із зерном було і на Поділлі, але для боротьби з голодом такі запаси не використовувалися.

Статистика стверджує, що в Україні шляхом реквізицій протягом січня-листопада 1930 року було заготовлено 400 млн пудів зерна. За такий же період 1931 року – 300 млн пудів. Урожай зерна в 1932 році був лише на 12 відсотків меншим від середнього показника 1926-1931 років. Причому частина зібраного врожаю зимувала в копицях на полях, а люди не мали змоги скористатися результатами своєї ж праці, хоч і гинули від голоду.

Спеціально організований геноцид українства у 1932-1933 рр. і був тим гострим засобом, яким намагалися примусити селянство до упокорення. І влада, на жаль, не рахувалася з масштабами жертв задля свого збереження, здійснюючи свої дії, порушуючи усі норми гуманності й етики.

Руслан Мороз

Підготовлено за матеріалами, викладеними у книзі «Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область»

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.