«Я утренний Житомир обожаю» – до 71-річчя із дня народження Ігоря Живагіна

Після закінчення Житомирського педагогічного інституту працював вчителем у кількох сільських школах області. Протягом останніх чотирьох років очолював видавництво «Льонок». У липні 1997 року на сорок восьмому році обірвалося життя поета, члена Житомирської обласної організації Спілки письменників України, людини щирої душі.

За життя Ігоря Живагіна вийшли збірки віршів «Осінній поцілунок», «В ім'я любові», «Очима блаженної душі», «Під вічним куполом небес», «Агонія кохання». Після його смерті вийшла збірка «Очима чуткої душі» у перекладі українською Івана Сльоти. У його віршах злилися воєдино думка і пристрасть, доброта, громадянська позиція, ніжність, любов. У 2010 році у видавництві «Полісся» вийшла збірка «Прикосновенье», яка присвячена пам'яті поета і до якої увійшли вірші, написані Ігорем Живагіним у різні роки.

Пропонуємо на розсуд читачів спогади людини, яка причетна до долі поета. Ця стаття була написана для збірки спогадів у 2015 році і пропонується у скороченому варіанті. 

Член Національної спілки краєзнавців України Євгеній Тіміряєв

Спогади про Ігоря Жівагіна

Р. Р. Петронговський, професор Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Сьогодні про Ігоря Живагіна згадують і здебільшого говорять як про поета-лірика. Фахівці аналізують його творчість, а шанувальники насолоджуються тим поетичним доробком, який він залишив нам. Але мало кому відомо, з чого все починалося, як побачила світ його перша збірка поезій. 

Пригадую 1993 рік. На той час я був заступником голови облдержадміністрації. Якось одного дня до кабінету заходить висока, худорлява, молода людина. Назвавши себе, відвідувач попросив допомоги йому видати свою збірку поезій. Розповів, що він звертався у різні інстанції, але всюди була відмова. Тут треба зазначити, що Ігор Живагін пише російською мовою, а це були часи, коли ця мова була не в пошані. Слід додати, що тоді, до речі, як і зараз, подібних звернень було багато. Тому я без великого ентузіазму прийняв це чергове звернення, але разом з тим попросив відвідувача залишити мені свою збірку. І після того, як її прочитаю, дам відповідь. 

Після робочого дня, увечері, я вирішив прочитати ці вірші. Чим далі вчитувався у поетичні рядки, тим більше утверджувався в думці, що в моїх руках щось особливе, свіже і неповторне. Насамперед у вічі кинувся поетичний стиль, який притаманний лише цьому поетові. Але ще більше вразив зміст поетичних рядків, за ними поставала постать тонкого лірика, людини, яка любить свій край, свою землю, категорично не сприймає несправедливість і нещирість у людських стосунках. Багато віршів поет присвячує її величності Жінці, світлим почуттям кохання.

Когда судьба с тоской повенчана

И дома вас никто не ждёт,

Лишь удивительная женщина

Слова хорошие найдёт.

Когда фортуна столь изменчива

И вам повсюду не везёт,

Лишь удивительная женщина 

Слова хорошие найдёт.

Гортаю далі аркуші паперу і натикаюсь на вірші, які характеризують громадянську позицію поета.

Чтоб зло сметать повсюду без пощады,

Чтоб ложь на месте с корнем вырывать,

Чтоб с равнодушьем не толкаться рядом

И с безразличьем рядом не зевать.

Багато віршів присвячено поліському краю, місту Житомиру, де поет багато років жив і творив.

Полесье, чистое Полесье…

Отрадней нет картины и милей.

Заветный край счастливых звонких песен,

Край добрых и отзывчивых людей.

І тут же слова закоханості у своє місто.

Я утренний Житомир обожаю,

Люблю встречать над городом рассвет

И долго полусонному трамваю

Глядеть с печалью нежною вослед.

Читаю далі і ще раз переконуюсь у чіткій громадянській і життєвій позиціях поета. Він відгукується, висловлює своє ставлення до важливих суспільно-політичних подій, які відбуваються у світі і в Україні. Так, відчувається душевний біль поета у поетичних рядках про аварію на ЧАЕС.

А небо над Припятью алое…

А в думах – фатальный апрель.

И дата молчанья кровавая,

Стал символом скорби теперь.

А ось цілий цикл віршів про Афганістан. У поетичних рядках бачимо і гордість наших земляків, і біль, і смуток.

Я погиб в Афганистане,

За горами на чужбине.

Передайте моей маме

И друзьям на Украине…

А це рядки із вірша «Афганская песня»

Всё, что с нами случилось,

До сих пор непонятно,

Но афганская песня

С болью в сердце стучит.

Мне по-прежнему снятся

Те суровые дали,

Душу часто терзает

Ледяная тоска.

Я стою со слезами,

С этой горькой медалью,

С горькой думой о прошлом,

С сединой у виска…

Було вже далеко за північ, коли я перегорнув останню сторінку і про себе промовив: «Це майбутня зірка на ниві поезії!» І вже не було жодного сумніву щодо надання допомоги цьому молодому поетові. Вже через кілька днів були виділені кошти, а згодом побачила світ і перша збірка поезій Ігоря Живагіна «Осенний поцелуй». Окрилений першим успіхом, він активно розпочав роботу над новою збіркою.

Відкриваючи його величезний творчий потенціал, я розумів, що йому потрібно створювати певні умови для реалізації. Незабаром така можливість виникла. У вересні 1993 року Ігор Живагін був призначений керівником комунального видавництва «Льонок», що дало йому нові можливості для здійснення своїх творчих задумів. Саме в цей час виходять його нові збірки поезій «Глазами блаженной души», «Во имя любви», «Под вечным куполом небес».

Одночасно вірші, особливо чотиривірші, Ігоря Живагіна постійно публікуються на сторінках різних періодичних видань. Він став відомим, популярним не лише у колі друзів-поетів, а й серед численних шанувальників поетичного слова.

Постійно спілкуючись з цією непересічною особистістю, я не лише відслідковував його поетичний зріст, а й знав про складнощі в його особистому житті. На жаль, вони у нього були. І чи не тому у його очах нерідко можна було побачити смуток, який, пропускаючи через своє серце, він виплескував у поетичних рядках.

Я смеялся очень редко

И почти не зная веселья…

Незважаючи на молодий вік поета, відчувалася втома, немов він прожив вже дуже багато. Його бентежила навколишня дійсність, через яку він почував себе некомфортно.

Кругом стена

И нет освобожденья…

Не отыщу 

душе своей приют…

Поет як тонкий лірик не раз закохувався, але мало був щасливий, його з’їдала самотність. Будучи ще в розквіті свого життя, він перебачив ранню смерть.

В слезах рождённая, в мольбе,

Есть жалость к самому себе.

Такая маленькая жалость,

Что мало жить уже осталось.

И есть рождённый в той мольбе

Ещё упрёк своей судьбе.

И сердцу тоже своему,

Что ты не нужен никому…

Згадуючи про Ігоря Живагіна як про поета, не можна не сказати про нього як про людину. Серед інших його виділяє незвичайна скромність і інтелігентність. Сьогодні Ігор Живагін живе лише у наших спогадах. Але маємо дякувати, що він був на цій землі і залишив нам свій поетичний спадок. 

P.S. У день народження поета, 24 червня 2021 року, у центральній бібліотеці Житомира відбудеться літературний вечір, присвячений пам’яті Ігоря Живагіна.