Він з 10 років мріяв служити в «Азові»

Це не просто стаття про Воїна, це не просто розповідь про людину, це не просто спогади про минуле, це – сповідь, якої прагнула його душа.

Він – Дмитро Чупілко – звичайний хлопець з Романова, як він сам про себе сказав, а для мене, як і для решти свідомих українців, – Герой нашого часу, старший солдат 12-ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України «Азов».

Йому лише 20, але, спілкуючись з Дмитром, я бачила перед собою дорослого чоловіка, який вже пожив… Я в житті не відчувала такого піднесення і щастя від спілкування з людиною. Такий він є – позитивний і натхненний на життя, з великою вірою в безумовну перемогу України і з іще більшою надією на щасливе майбутнє.

– Діма Чупілко до повномасштабного вторгнення – хто він?

– Та звичайний хлопець, навчався в школі, займався співами, танцями і боксом, мріючи при цьому стати військовим і служити в «Азові». Взагалі-то я романтик, в мене і позивний «Романтік». Я легкий по життю і все сприймаю з позитивом. Брат Денис – більш серйозний, був відмінником у школі, а я – зірвиголова та бешкетник, який доводив вчителів до сказу…

– Ви з братом – близнюки, хоч і дуже різні, з ваших слів. Які між вами стосунки?

– Мій брат – мій найкращий друг. Він для мене все! Ми з ним одне ціле. Денис зараз навчається у військово-телекомунікаційному інституті інформатизації на факультеті бойового застосування управління та звʼязку.

• А ви лише зовні схожі чи по характеру теж?

– О, ні! Ми зовсім різні. Денис – завжди правильний, я – пустун. Часто сам наривався до старших хлопців, за що сам і отримував по шапці, на яку постійно шукав пригод (сміється). Що у нас спільного? Творчість і бокс. Танці, співи і спорт – там ми завжди були разом. Ну і зовнішність, звичайно. Зараз нас розрізняють тільки по моїх татуюваннях.

• І що, ніколи нічого з братом не ділили: ні маму, ні тата, ні подарунки?

– Ні. Нас виростила і виховала лише мама, бо батько помер, коли ми були ще зовсім малими. Я погано його памʼятаю. У нас ще є старший брат – Вʼячеслав, от він точно памʼятає тата краще за нас. Вʼячеслав, до речі, теж військовий.

– А що Ви памʼятаєте про батька? Який він у Ваших спогадах?

– Я памʼятаю його у вічно розстібнутій тенісці. В нього були широкі плечі та кучеряве волосся. Я памʼятаю його дуже красивим. А ще – спокійним і врівноваженим. Недарма мама його обрала.

– Ким для вас є мама?

– Ого! Та вона і мама, і батько, і вчитель… вона для нас – усе! Вона наша подруга і порадниця.

• А чи отримували на горіхи від мами?

Навіть не памʼятаю, але якщо і так, то точно по ділу. Я вже й тоді усвідомлював свою поведінку, а зараз тим паче.

• Дмитре, як для Вас почалась війна?

– 17-го лютого нам з братом виповнилось 18 років, а 24-го о 5-й ранку мама нас розбудила і сказала, що почалась війна. Для мене то був треш. Вже о 7-й мама пішла на роботу, наказавши нам не висовуватись з хати, інакше вона нас прибʼє (сміється). Тож о 10-й ранку ми з братом, зібравши, що змогли, вже стояли біля військкомату. Нас взяли в тероборону, де ми прослужили рік. За цей рік я дуже багато разів не розумів, чому досі тут. Чому не там, де можу бути максимально корисним, – на полі бою.

• І що ж було далі?

– Я мусив втілити в життя мрію дитинства – служити в «Азові». Я заповнив всі необхідні анкети та писав клопотання у відповідні військові структури. Писав, проте сумнівався, чи візьмуть. Тримав це в секреті навіть від діючого командування. Дуже скоро мені подзвонили з «Азову», поставили кілька запитань, а невдовзі після цього прийшов підписаний Залужним наказ про переведення мене до Кременчука Полтавської області. Це був найщасливіший день мого життя, і вже наступного дня я був там – у складі 12-ї бригади спеціального призначення НГУ «Азов».

• З чого все почалось?

– Ну перші 7 тижнів я проходив КМБ (курс молодого бійця). Підготовка була доволі серйозною. Я памʼятаю, що мені тоді дуже хотілося солодкого, яке було під забороною. Тож у вихідні ми з хлопцями буквально запихалися шоколадними батончиками і були максимально щасливі (сміється).

• Ви згодні з тим, що до лав ЗСУ варто брати лише вмотивованих? Чи потрібно брати всіх?

– Мотивація, звичайно, вирішує. Але вона часто швидко зникає. Або ж навпаки – зʼявляється після першого бою чи першого поранення. Найважливіше, на мою думку, – це вчасно надавати військовим повноцінну відпустку. Вони повинні мати можливість набратись тієї мотивації поруч з рідними і друзями, щоб було бажання служити далі. Хлопці страшенно втомлюються.

• Ви теж втомились?

– Я ще тримаюсь.

• Це молодість?

– Ні, це патріотизм та жага до перемоги – безумовної і беззаперечної, з повною капітуляцією росії. І ніякого замороження конфлікту я не визнаю, бо заради чого ми тоді воюємо, отримуємо поранення, заради чого гинуть військові, цивільні, діти? Заради того, аби хтось десь про щось домовився? Ні! Скажу, як є: я там ляжу, але за Перемогу України.

• Хочу повернутись до брата – Дениса. Чи не засуджуєте Ви його за те, що не пішов служити, як Ви, обравши натомість навчання?

– В жодному разі, ми завжди розуміємо та підтримуємо одне одного. Він мене мотивує, вірить в мене, для мене це дуже важливо. Він першим дізнається про все, що зі мною відбувається.

Тобто, коли Ви закохаєтесь, він дізнається про це першим?

– Ну так! Вже дізнався (сміється).

• Тобто Ви закохані?

– Так, мою дівчину звати Даша. Вона каже, що ми познайомились випадково, а я не вірю у випадковості. Ця дівчина – моє життя і моє щастя! Коли відновлювався після першого та другого поранень, вона була поруч. Я це дуже ціную.

Даша теж з Романова?

 – Із Кременчука, працює вчителькою. Навчає таких же пустунів, як і я. Вона дуже красива та добра.

• Дмитре, у Вас на шиї витатуйоване слово «ненависть», це ненависть до чого?

– До беззаконня, несправедливості та людської наглості.

• Воно не налаштовує Вас ненавидіти всіх і все?

– Ні, я вмію фільтрувати своє сприйняття людей і життєвих ситуацій. Найбільше мене дратує, коли люди намагаються самостверджуватись, використовуючи інших. Я, до прикладу, в житті покладаюсь виключно на себе. Тож ненавиджу слабкість і понти. Ненавиджу, коли співробітники різних силових структур перевищують свої повноваження. Ненавиджу, коли чиновники використовують службове становище для власної вигоди. Коли бомжі просять милостиню, маючи руки і ноги для праці. Ненавиджу тих чоловіків, які втекли за кордон замість того, щоб боронити нашу державу… Я багато чого ненавиджу, але я дуже люблю Україну і її порядних людей.

• А як кохана дівчина сприйняла це татуювання, як відреагували близькі?

– Безумовною підтримкою.

• Дмитре, як Ви вважаєте, коли настане перемога, яким Ви і Ваші побратими повернетесь з війни: жорстокими до світу чи все ж лояльними та з надією на краще майбутнє?

– Це питання складне для мене. Я б сказав, воно філософське. Мабуть, на нього немає однозначної відповіді. Мені важко говорити про інших, скажу лише про себе: я буду просто жити, сподіваючись на гідну увагу з боку держави до мене як до військового, який захищав її у найважчі часи, ризикуючи власним життям.

• А якщо країна не зможе Вас забезпечити і допомогти, адже доведеться відбудовувати зруйновані міста і села?

– Повинна знайти можливості, бо врешті-решт ми не самі, нам допомагає світ. Головне – не красти, а дбати про тих, хто повернувся і ще повернеться без рук і ніг, про сім’ї загиблих героїв. А ми допоможемо відбудувати! Та і взагалі, я сподіваюсь на великі зміни, політичні в тому числі, дякуючи яким Україна розставить нарешті пріоритети у правильному порядку. Я вважаю, що саме військові, які пройшли пекло війни, мають керувати нашою державою, бо вони – патріотичні і порядні, в них зароджена жага до справедливості. Ними (нами) керує бажання перетворити Україну на найпотужнішу країну світу!

• Ви пам’ятаєте той день, коли Ви вперше на війні опинилися в ситуації, яка могла коштувати життя?

– Так, було… Це був Серебрянський ліс, мій перший вихід на позицію. На щастя, втрат в той день не було, всі хлопці залишилися живими і неушкодженими. Заступивши на позицію, ми нічого не знали, пішли, як-то кажуть, всліпу. Знали лише обльоти місцевості, де проходять окопи і що ворог від нас в 100 метрах – все. Мене тоді поставили на найгарячішу позицію. Згодом я, звичайно, зрозумів, що це були квіточки, бо коли дистанція з ворогом складає 10-15 метрів – то є дупа, а там було цілих 100. Проте це був перший бойовий вихід, і мені було реально страшно.

• Страшно було до виходу, після чи під час виконання бойового завдання?

– Під час, коли біг на позицію, боявся, що не дійду, не добіжу. Пам’ятаю наступний свій вихід, в Тернах Донецької області, там була нова ЗБД. Там теж «пощастило»: знову найгарячіша позиція і завдання добігти і закріпитись, бо військова частина, яка її захищала, не справлялась. Тож нас, «азовців», у складі трьох чоловік зобов’язали підняти морально-психологічний дух бійців тієї частини і допомогти закріпити позицію. Пам’ятаю: ми бігли, і я мусив скинути з себе РПС (розвантажувальний пояс). Тоді мені вперше ледь «не прилетіло». Дороги ми не знали, бо наш провідник відмовився з нами йти (мабуть, страх взяв своє), тож ми пішли самі: я і двоє моїх побратимів – Молдова і Бал. Впевненість одне в одному – 100%. Я пам’ятаю, як ми перебігали на іншу позицію і побачили вириті криточки (ямки) по коліна. Спочатку ми забилися в одну із них, всі троє, а потім побігли далі. Під час пересування я впав у замерзлу від 155-ї самохідної артилерійської установки вирву (отримав тріщину в ребрах), але встав і побіг далі. Тоді ще поранило мого побратима уламком від гранатометного пострілу ВОГ. Далі в мене розрядився ліхтарик, і ми продовжили рухатись по полю втемну, дорогу нам освічували лише спалахи від ворожих снарядів. Ми всі тоді боялись, що не добіжимо, але добігли і захищали позицію. 

• Коли у Вас було перше поранення?

– Восени 2023 року. Контузія обох півкуль головного мозку. Я ще досі маю проблеми зі слухом і постійно чую дзвін у вухах. Я тоді навіть заїкатись почав, перестав з людьми спілкуватись, бо відчував якийсь сором від того. Це був сьомий день захисту нашої бойової позиції. Засобами диверсійно-розвідувальних груп ворог постійно намагався штурмувати і прорватись через нашу позицію. Ми відстрілювались і тримали бій. Я пам’ятаю, що дуже стомився, бо був там з першого дня (деякі побратими заходили на 3-й і 4-й день). Так-от ми тоді вирішили вліпити по них з РПГ (ручний протитанковий гранатомет) прямо там, в лісі. І вліпили, а хвилею від пострілу мене контузило. Це нікого не спинило, і ми продовжили стріляти у ворога. Контузію лікував у госпіталі, де біля мене була вона – моя кохана Даша.

• Дмитре, але ж Ви були двічі поранений, коли і як це сталось вдруге?

– Друге поранення було теж в Тернах Донецької області. Нам з побратимом з позивним Кєша було поставлено завдання оборони на 360 градусів, і ми вийшли на позицію. Кєша стріляв в один бік, а я в інший. Раптом зліва, буквально в 10 метрах від нас, я побачив ворожого бійця. Він запитав: «Свои?» – «Не свої» – відповів я і вистрілив. Але одним орком не обійшлося, раптово з-за дерев з’явилось ще шестеро під…в, чотирьох з яких ми з Кєшою благополучно поклали, а двоє втекли. Ну а після повернення в бліндаж прилетіло і мені: три уламки – в обличчя, легені і стегно. З обличчя і стегна так і не дістали, але нехай собі там живуть, вони мені не заважають (сміється).

• Що Ви відчували, стріляючи у ворога?

– Адреналін і відчуття великого щастя. Бо ми стріляли не в людей, а в нечисть, яка йде ґвалтувати наших дітей. Я готовий власноруч знищити цю націю вщент! Я буду битися з ними до останнього орка або ж до останнього свого подиху.

• Дмитре, я хочу Вам сказати, що незважаючи на весь біль і страх війни, Ви залишаєтесь позитивним і веселим хлопцем, недаремно Ваш позивний — Романтік. Як вам це вдається?

– А що мені сумувати і нити? Я не такий, я не буду жалітись на Бога і на людей. Я, мабуть, військовий від природи. І я цим пишаюся.

Ми ще довго спілкувалися з Дмитром без диктофону. Він показував мені фотографії з війни, з мамою, показував фото своєї коханої дівчини, яку він справді дуже любить. І я думаю, що кохання та віра в перемогу України надає цьому хлопцеві сили і мотивації захищати нашу державу, боронити її від ворога. Дмитро є прикладом не лише для нас, українців, він є взірцем для людства. Він і такі, як він, мають будувати майбутнє України. Я вірю, що так і буде.

Альона Лободзінська

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.