Без сенсацій не обійшлось, але несподіванки не сталося: роздуми про вибори Президента

Насправді все відбулося за очевидними правилами політики і розвитку громадської думки, про які ми знали (принаймні – повинні були знати), але на які до певної пори не хотіли чи не бажали звертати уваги. Адже насправді більшість українців (житомирян у тому числі) прекрасно знали, що країна (їх місто, село і область в цілому) рухається у неправильному напрямку, який негайно пора змінювати.

Власне, так і сталося. Щоправда, напрям і характер «розвороту» поки що до кінця і у всіх деталях не всі бачать, але він відбувається. Перший тур виборів став остаточним вердиктом і підсумком діяльності старого класу українського політикуму. Так звана стара українська «політична еліта» зазнала величезної пробоїни у своєму судні, яке вже давно треба було модернізувати. І прикладів тому дуже багато. По-перше, результат головного переможця президентських змагань переконливо засвідчив, що країна не хоче йти у фарватері «покращення» життя «по-новому». Володимир Зеленський став уособленням очікувань, надій та сподівань цілого покоління людей, які не бачили життя в «есесесері», хоча не знають точно і достеменно, як треба жити й працювати, щоб було так, як «у людей». Сьогодні на Зеленського сиплються зауваження, звинувачення, перестороги стосовно його непідготовленості до серйозної справи управління країною під час системної кризи, яка нинішніми виборами однозначно не завершиться. Але головне вже зроблено: країна сказала, і країна висловилася більше, ніж переконливо. Так, це поки що «крик душі», поки що – бажання і протест, поки що – відсутність чіткого бачення і чітких орієнтирів. Але водночас це – сигнал до того, що пора завершувати із практикою «любих друзів», пора розпочинати справжні реформи замість тих косметичних імпульсів, які розпочиналися і водночас завершувалися здебільшого на декларативному рівні. Це – прості і всім відомі речі, які однозначно враховують у своїх планах представники команди Володимира Зеленського. Хоча остаточна доля посади Президента України буде вирішуватися 21 квітня 2019 року, певні висновки і післявиборчі уроки можна і треба зробити вже сьогодні.

Якщо результат Володимира Зеленського великою мірою був передбачуваним (хоча й сьогодні не всіма зрозумілим і осмисленим), то друге місце Петра Порошенка стало наслідком його агресивної, повномасштабної, небачено затратної передвиборчої кампанії. Попри помилки штабу Юлії Тимошенко, які не дозволили лідерці «Батьківщини» потрапити до другого туру виборів, штаб нинішнього Президента України спрацював на цілком задовільному рівні у власноруч створеній системі політичних координат. Тобто Петро Порошенко максимально вичавив зі своєї президентської вершини все, що зміг. Це і брудні політичні технології із висуванням технічних кандидатів, а особливо – чоловіка із прізвищем Тимошенко. Це – і елементарний підкуп виборців, насамперед пенсіонерів, які у масі своїй (до 70 %) і склали серцевину електорату, що підтримав Порошенка у першому турі. Пенсії, компенсації, індексації все ж таки зробили свою справу. Але далі Президент України постане перед вибором: або ж і далі упродовж трьох тижнів активно «підгодовувати» потенційних прихильників із числа пенсіонерів, бюджетників, силовиків і військових, або ж перенести головні акценти своєї агітації на молодші  покоління українців, яких Петро Порошенко начебто «вже почув». Щоправда, для серйозних кроків у Петра Олексійовича часу майже не залишилося, а знайти певний унікальний прийом, який забезпечить його другу президентську перемогу, буде надзвичайно важко.

Дуже показовим і майже сенсаційним став результат лідерки «Батьківщини» Юлії Тимошенко. Ще три місяці тому в Україні ніхто не сумнівався у тому, що Ю.В. Тимошенко однозначно буде у другому турі з виборів Президента України. Хто буде другим учасником і конкурентом Юлії Володимирівни – ніхто не міг сказати, але сталося так, що якраз лідер «Батьківщини» знову зазнала невдачі. Причин декілька, але головна полягає у тому, що штаби і партійні осередки «Батьківщини» виявилися вкрай небоєздатними, навіть яловими та бездіяльними, і покладалися лише на харизму самої Юлії Тимошенко. Вона працювала без утоми і зробила вдвічі більше, ніж можна було зробити кандидатові на посаду Президента України. Але Юля не виконала свого головного завдання – вона не підготувала партію до наполегливих і виснажливих виборчих змагань. Стартувавши з позицій беззаперечного лідера, Ю.В. Тимошенко так і не використала свого величезного потенціалу, який вона підготувала і навіть задекларувала у своїй президентській програмі. Адже сьогодні ніхто із серйозних аналітиків та фахівців-політологів не стане сперечатися із тим, що саме лідер «Батьківщини» запропонувала виборцям Україні найсерйозніший і найдосконаліший програмний документ – «Новий курс України». Але при цьому важливо було не лише створити програму, але й донести її до свідомості чи хоча б до відома виборців. На це у Юлії Тимошенко не вистачило сил, а партійці із «Батьківщини» виявилися неготовими до такої роботи. У підсумку завершальний етап своєї передвиборчої кампанії Ю.В. Тимошенко провела у звичному для себе режимі. Вона здебільшого зверталася до представників протестного електорату і здебільшого – виборців із сільської місцевості. Науковці, службовці, бізнесмени, силовики за великим рахунком випали із орбіти прискіпливої уваги «Батьківщини» якраз на фініші передвиборчої кампанії. Ось чому Юлії Володимирівні і забракло сил, аби пробитися до другого туру виборів. Але це аж ніяк не означає, що Юлія Тимошенко зникає з поля активних гравців української політики. Вона однозначно змушена вдаватися до негайних і блискавичних, але водночас продуманих реформ всередині партії, бо вже за місяць-другий «Батьківщина» розпочне свою парламентську кампанію.

Фактичного фіаско зазнав на президентських виборах іще один ветеран української політики Анатолій Гриценко. Його 5-е підсумкове місце можна вважати закономірним підсумком потенційних можливостей Анатолія Степановича. Кампанія лідера «Громадянської позиції» нічим особливим не відрізнялась. Хіба що певною млявістю, інерційною швидкістю свого проведення без чітких імпульсів посилення чи прискорення. Навіть об’єднавчі зусилля Анатолія Гриценка, якого на початку березня підтримало декілька кандидатів (Садовий, Добродомов), не принесли його кампанії помітного підсилення. Натомість штаб Гриценка витрачав багато часу на всілякі моралізаторські дії із засудження тих кандидатів, хто ще не знявся на користь лідера партії «Громадянська позиція». Щодо перспектив А.С. Гриценка на парламентських виборах, то вони, безумовно, залишаються вагомими, але лише за певних умов. І найпершою такою умовою має стати прискіпливий аналіз нинішньої кампанії і встановлення чітких та конкретних висновків. Окрім всього, «Громадянська позиція» має визначитися із своїм ідеологічним кредо, бо, швидше за все, восени вибори до парламенту якраз і можуть визначатися чіткістю ідеологічних орієнтацій.

У цьому стосунку найкращим результатом і своєрідним відкриттям нинішніх президентських виборів можна вважати успішний дебют у великій політиці Ігоря Смешка. Упродовж усієї кампанії його намагалися активно не помічати кандидати-фаворити, які посідали місця у першій десятці учасників президентських змагань. Водночас його називали технічним кандидатом, який начебто мав працювати на користь Петра Порошенка. Йому приписували зв’язки із Медведчуком, Кучмою, Коломойським. Його називали «кагебістом» і весь час нагадували про «отруєння» Віктора Ющенка. Але він переконливо працював і не втомлювався доводити, що має цілком адекватну і зрозумілу багатьом українцям програму відновлення керованості країною, запровадження швидких і дієвих заходів боротьби із корупцією, створення середнього класу як фундаменту демократії в Україні. Цікаво, що Ігореві Смешку вірили і зрештою повірили більше мільйона виборців України. Це найкращий результат новачка і нового політичного обличчя української політики за усі часи незалежності України. До речі, у Ігоря Смешка міг бути куди потужніший результат на виборах 31 березня 2019-го року, якби не спрацювала потужна схема: «так, він достойний і навіть найкращий, але він маловідомий і тому – непрохідний». Але відтепер Ігоря Смешка вважають важковаговиком української політики, і можна очікувати на його серйозну участь у парламентських виборах восени 2019-го року. Тим паче, що саме Ігор Смешко обстоює і наполягає на тому, що в Україні має вже за кілька років нарешті сформуватися потужна двопартійна система у політичному житті країни. І одну із партій, яка має намір проголосити консервативно-демократичну ідеологію, взявся будувати Ігор Смешко.

Важко сказати, наскільки прогнозував свій посередній показник на виборах Президента України Олег Ляшко, але те, що виборці «наїлися» витівок кандидата із вилами та коровою, продемонстрував скромний сьомий результат лідера Радикальної партії. Хтозна, чи зможе отямитися від такого удару сам Олег Ляшко, але питання про потрапляння Радикальної партії до майбутнього парламенту України сьогодні постало на повний зріст. Очевидно таке питання вже не стоїть тепер перед «Свободою», яка не змогла провести повноцінну президентську кампанію, а її кандидат Руслан Кошулинський несподівано опинився у таборі аутсайдерів-невдах за підсумками голосування 31 березня 2019-го року.

Власне кажучи, підсумки виборів, які ще не завершилися, будуть ще жваво обговорювати, але деякі висновки зрозумілі вже сьогодні. Ними ми з вами охоче поділилися.

Микола Корзун