І сміх, і сльози, і любов на житомирських кладовищах…

Лютеранське кладовище в Житомирі

Ми час від часу розповідатимемо про деякі моменти історії кладовищ, але навіть в об’ємному манускрипті все це неможливо викласти, бо інформації дуже багато.

На протестантському кладовищі, яке розташоване неподалік польського, є родинний склеп баронів де Шодуарів, меценатів нашого міста, колекція картин яких є основою фонду обласного краєзнавчого музею. Сьогодні склеп має жахливий вигляд. Руїни безщадно були знищені не так давно, десь на початку 90-х років. Місцеві жителі розповідають, що саме тоді зникли металеві двері та решітка з огорожі. 

Помер Іван Максиміліанович де Шодуар 5 травня 1919 року на 60-му році свого життя за досить загадкових обставин. Місцевий підрозділ Волинської губернської ЧК навіть проводив слідчі дії з метою визначити, чи не був останній з Шодуарів отруєний своєю доглядальницею. Однак доказів не знайшли, і підозру нікому не було пред'явлено.

Наприкінці минулого року занедбане Лютеранське кладовище по вулиці Короленка у Житомирі нарешті визнали об’єктом культурної спадщини. Відповідне розпорядження голова Житомирської облдержадміністрації Віталій Бунечко підписав 23 листопада 2020 року.

«З метою збереження щойно виявлених об’єктів культурної спадщини, враховуючи наявну облікову документацію, занести до Переліку об’єктів культурної спадщини щойно виявлений об’єкт культурної спадщини "Євангельське-лютеранське кладовище" за адресою: м. Житомир, майдан Руднянський, 8 (фактично вул. Короленка, 86-а)», – йдеться у документі. 

Департаменту містобудування та земельних відносин Житомирської міської ради рекомендовано повідомити власника (користувача) об’єкта про необхідність укладання охоронного договору на щойно виявлений об’єкт культурної спадщини.

Поряд зі склепом баронів де Шодуарів розташована могила бабусі Ріхтера. Поряд – ще одна могила, в яку автор мало не провалився… З’ясувалося, що там підземний склеп, і він досить глибокий. Невідомо, з якою метою був зроблений отвір до нього, мабуть, там хтось щось шукав, але зустріч з рештками бабусі поважного композитора у будь-якому разі була б не дуже радісною для обох сторін.

До речі, майже подібна історія трапилася на одному з коростенських кладовищ. У середині минулого століття через кладовище йшов на нічне чергування один молодий офіцер. Вже було трохи темно, сонце сідало, тому він не помітив купину та впав на чиюсь могилу. І одразу побачив у променях яскравого світла молоду дівчину у весільному вбранні. Дівчина уважно подивилася на нього і каже: «Молодий чоловік, не могли б ви трохи посунутися? Зараз до мене прийдуть родичі, а я на них вже дуже давно чекаю!»

Чоловік повернувся і побачив, що до нього наближаються дві жіночки, які дуже здивувалися при його появі. На запитання, що саме він робить на кладовищі, офіцер розповів те, що щойно побачив. І про те, що почув, також. «Це ж наша дочка! Вона загинула під час весілля, і ми її так і поховали у весільному вбранні! Весільні коні понесли візок, і наречену насмерть задавило». Після цього молодого чоловіка довго протримали в лікарні. Але що сталося далі і чи він одужав, нам невідомо. 

Окремо можна виділити із загальної кількості пам'ятники любові. Це викликає повагу до справжнього кохання, якому навіть смерть не змогла перешкодити. Так, смерть розлучила коханих, але їхнє кохання залишилося. На одному з пам’ятників зворушливий напис, присвячений «милій, істинно коханій дружині, дорогій Варі».

А поряд – пам'ятник материнської любові. Історія трагічна і зворушлива. Мати поховала двох своїх синів. Один загинув на війні у 1943 році, другий помер у 1954 році. Епітафія на пам’ятнику – це справжній сучасний «плач Ярославни». Мати звертається до власних синів, немов до живих. Вона вірить у те, що вони просто зникли і продовжують жити десь у іншому місці. Серце завмирає від болю, коли читаєш ці рядки. 

Стосовно історій про шалене кохання, то існує міська легенда про те, що на початку ХХ століття у Житомирі жила дуже заможна дворянська родина. За звичаєм того часу, батьки для свого сина придивилися наречену того ж статусу, що й вони. Але син збунтувався і відмовився одружитися з некоханою. Напевно, він вже встиг закохатися в іншу дівчину, родина якої не була настільки багатою, щоб мати шанс стати рівнею благородному сімейству. На протести сина батьки особливо не звертали увагу і готувалися собі до весілля, про яке вже вигідно домовилися з майбутніми родичами. Особливо важливим пунктом у такій угоді є цінність приданого, що дається за наречену. Не витримавши батьківського натиску, хлопець тяжко захворів і впав у летаргічний сон, який прийняли за справжню смерть. За звичаями, небіжчика поховали у глибокому підземному склепі на Польському кладовищі. І ось щоночі мати бачить свого сина-небіжчика цілком собі живим зі складеними в молитві руками, який з голосним плачем просить допомогти і звільнити його. Після третьої ночі мати на межі повного божевілля зажадала розкрити могилу сина. Будь-які заперечення не сприймалися. Отже, на ранок сім'я у повному складі і з чітким розумінням того, що старенька від горя з’їхала з глузду, вирушила на цвинтар, захопивши з собою про всяк випадок слуг з лопатами.

Після розкриття похоронної камери склепу присутні побачили картину, від якої вже самі трохи не здуріли. У кутку склепу сидів напівживий хлопець і намагався інстинктивно кусати кінчики своїх пальців. Може, саме це і допомогло йому протягнути стільки часу у закритому приміщенні. До того ж склеп був великий і негерметичний. Легенда не уточнює подробиці стану здоров'я присутніх. Впевнені, що вони перенесли це мужньо, відбувшись лише пранням штанів. А ось матуся так сильно зраділа «воскресінню» улюбленого сина, що заявила, що той може одружитися, на кому захоче, аби був живий і здоровий.

Легенда не уточнює, чи одружився хлопець зі своєю коханою. Історія замовчує й дані про психічний стан родини після раптової смерті і не менш раптового «воскресіння» нащадка. А ось про те, що до кінця своїх днів він носив щільні рукавички, щоб приховати покусані і покалічені пальці, згадується.

На Смолянському кладовищі звертає на себе увагу пам’ятник Борису Тену. У 1945 році Борис Тен, справжнє ім'я Микола Васильович Хомичевський, повернувся до міста своєї юності і постійно проживав у Житомирі. З 21 грудня 1945 року працював завлітом Житомирського обласного муздрамтеатру. Колись пам’ятник був «одягнутий» у мідний одяг. Але в бурхливі 90-і хтось з шукачів металу поцупив поступово все покриття з пам’ятника, і там залишився тільки цементний остов. Його пофарбували, але вигляд він має так собі. Зробити новий пам’ятник немає коштів. Тому і сидить Борис Тен, житомирський відомий композитор, поет і перекладач, немов задумався над новою книгою, а сил вже немає. І від тяжких думок поступово занурюється в землю... 

Неподалік могили Бориса Тена похований перший головний редактор газети «Волинь», яка друкувалася у Житомирі. Протоієрей Іларіон Іванович Коровіцький народився 26 березня 1836 року, а помер 10 червня 1892 року. За життя він зміг не тільки організувати регулярний друк житомирської газети, а й був священником, переймався долею простого народу.

На військовому кладовищі Житомира є багато поховань, які належать до часів визволення Житомира від німецьких загарбників. Саме там поховано людину, чиїм ім’ям названо вулицю у Житомирі. Скромний напис повідомляє, що тут похований гвардії майор Василь Семенович Жуйко. Він одним з перших увірвався у місто і загинув в бою біля Бердичівського мосту через річку Тетерів. Міст, за який вів бій гвардії майор Жуйко, був зруйнований у 1943 році німцями, які відступали з Житомира. Але одразу після звільнення всього міста його побудували заново, а у 1957 році реконструювали. У 1974 році на знак вічної пам'яті Василя Жуйка споруджена пам'ятна плита героєві, яка знаходиться на вулиці, що носить його ім'я. А ось могила героя перебуває в жахливому стані. Вона майже повністю зруйнована часом. У день, коли ми відзначаємо перемогу над нацизмом у Другій світовій війні, можна згадати вислів, що той, хто не пам’ятає власну історію, буде вчити чужу історію. На жаль, це факт. 

Навіть стисла віртуальна екскурсія кладовищами нашого міста займає дуже багато часу. До того ж дослідження кладовищ – це не тільки захоплююча пригода, а й щось на кшталт слідства крізь час. Адже про історії запитати немає в кого, всі вже пішли з життя. І тоді дослідників чекає кропітка робота в архівах, музеях, збір свідчень у тих, хто ще може в цьому допомогти. І ми обов’язково розповімо ще багато цікавого про нашу спільну історію. 

Руслан Мороз

Читайте також:

І сміх, і сльози, і любов на житомирських кладовищах…

Міфи та вірування сучасних житомирян: чорна магія, сатаністи та чому на кладовищах інколи весело.

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

• Telegram
• Facebook 
• Instagram