Змогли перемогти, але не можемо порозумітися?

Поєднання таких днів виявилося трохи дивним, бо раніше країна відзначала на 9 травня лише День перемоги у Великій Вітчизняній, а потім – у Другій світовій війні. Сьогодні в Україні два свята, які стосуються часів Другої світової війни. Вони виявилися хронологічно поряд, а тому у людей, яким доводиться опікуватися організацією цих свят, завжди виникає багато проблем. Найперша із них – зробити так, щоб не було відчутного «роздвоєння», яке розпочалося одразу, як тільки до 9 травня в Україні додали ще один визначний день - пам’яті та примирення. Так розпочалася нова історично-святкова українська традиція – одні святкують (відзначають) 8 травня, а інша частина суспільства – 9 травня.

Втім, якщо перейти до конкретики, тобто, до змісту тих заходів, які пропонуються організаторами обох святкових днів, 8 та 9 травня, то легко помітити, що особливих змін, а тим паче – яскравих і продуманих новацій досі не відбулося. Як правило, головним організатором урочистостей та святкувань, як колись, так і тепер, виступала і донині виступає влада. Указ Президента України про відзначення 73-ї річниці перемоги над нацизмом вийшов ще 26 березня 2018 року, а вже напередодні травневих свят конкретний перелік проведення святкових заходів оприлюднює і місцева влада. У Житомирі цьогоріч, як і рік чи два тому, особливих новацій, а тим паче – принципових змін до плану проведення заходів з нагоди Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом не придумали і не запроваджували. Напередодні пам’ятних дат, 8 і 9 травня, заплановано проведення мітингів-реквіємів на обох військових кладовищах міста Житомира. Потім, 8 травня 2018 року, такий же мітинг (і мабуть, також реквієм) заплановано провести біля Монументу Слави. Начебто як символу скорботи, пам’яті і знову ж таки – примирення. Вже 9 травня 2018 року Монумент Слави перетвориться на символ перемоги над нацизмом. У цей день головною особливістю чи родзинкою урочистостей біля Монументу Слави має стати польова кухня, де людей частуватимуть кашею, чаєм і хлібом. Водночас і 8, і 9 травня 2018 року у центрі Житомира, на вулиці Михайлівській, відбуватимуться заходи концертно-мистецького спрямування, які, за задумом організаторів, мають посилити чи й взагалі наповнити змістовну складову святкувань.

Інших заходів до програми обох історично-знакових днів, 8 та 9 травня, поки що ніхто не пропонував і не оголошував. Зрозуміло, влада, яка задає тон і яка зобов’язана забезпечити виконання намічених заходів, прагне, щоб свято, яке упродовж десятків років викликало певні ідеологічні розбіжності, а потім і скандальні випадки чи епізоди, минуло, як кажуть, без ексцесів. Житомирський міський голова нещодавно зауважив і закликав житомирян утриматися від спекуляцій і провокацій, які виникають на фоні різних трактувань історичного минулого. В принципі Сергій Сухомлин просто змушений це зробити, аби обидва святкові дні (пам’яті, примирення та перемоги) пройшли спокійно, врівноважено та без скандальних ексцесів. Однак зазвичай це зробити важко, оскільки сила ідеологічних стандартів, світоглядних штампів щодо історичного минулого перешкоджає спробам відзначати, а точніше – гармонійно поєднувати «пам’ять та примирення» і «перемогу». І досі непоодинокими виявляються висловлювання щодо неприпустимості одночасного вшанування ветеранів радянської армії (яких прийнято називати визволителями) та учасників національно-визвольної боротьби за свободу та незалежність України.

На жаль, до цивілізованого рівня у ставленні та розумінні свого історичного минулого ми наблизились рівно настільки, як і у плані боротьби із корупцією. Тобто порозуміння і примирення на світоглядному рівні у нас поки що – попереду. Можливо, якраз і тому на сході та півдні  України нам доволі легко змогли нав’язати війну, і цю війну ми ніяк не можемо виграти. І декомунізація, яку вважали такою собі панацеєю для позбавлення старих ідеологічних та історично-світоглядних стандартів мислення, поки що нам не допомогла. Ба, більше – вона лише розбурхала і неабияк розхитала процес формування нового, власне українського та державницького історичного мислення, бачення та розуміння свого минулого. І якраз 8 та 9 травня у цьому сенсі мали б стати знаковими і проривними святами для сучасних українців, які боронять власну і незалежну державу. Однак для цього потрібно наповнювати святкову пору (а особливо – передсвятковий період) потужною і вдумливою діяльністю – роботою. Адже хіба лише мітинги-реквієми спроможні внести суттєві зміни у сприйняття нинішніми житомирянами того, що було 73 чи 75 років тому? А тим паче – каша із чаєм, нехай навіть і біля Монументу Слави! Те ж стосується і щорічного процесу покладання квітів біля Монументу Слави, що супроводжується виступами – промовами ораторів, суті і змісту яких не розуміє добра половина присутніх людей. Адже живих свідків подій воєнного лихоліття залишилося дуже мало. Водночас багато людей пам’ятають ті десятиліття, коли 9 травня вважалося святом «зі сльозами на очах». Але сьогодні мусимо визнавати: все менше людей розуміють велично сумний підтекст обох дат – 8 та 9 травня. Адже вже давно стало звичкою відзначати День Перемоги із символічними «сто грамів», які потім переходять на рівень масового вживання спиртного як мало не обов’язкової ознаки насправді потужного державного свята.

Між тим давно пора (а сьогодні критично важливо) подумати над тим, як насправді хоча б символічно примиритися поколінням, які народилися і виросли вже в умовах повоєнної доби. Адже, якщо й розпочинати відзначення Дня пам’яті та примирення на військових кладовищах у Богунському та Корольовському районах міста Житомира, то чому б не вшанувати пам'ять загиблих майже 100 тисяч радянських громадян на території богунського концтабору, у вщент кривавому урочищі Петровському, що біля Довжика? Тоді якраз для житомирян і була б зрозумілою справедлива вимога громадських активістів про заснування Національного Меморіалу «Іванівські та Довжицькі могили». Ця назва поки що дуже умовна, але вона вже виринула із товщі забуття жертв нацистського геноциду. Так само доречно було б вшанувати пам'ять не лише полеглих радянських воїнів, але й українських патріотів, які несли свій хрест національного визволення. Тим паче, що формально місця такої пам’яті на карті Житомира давно усім відомі. Це і пам’ятник на місці поховання Омеляна Сеника та Миколи Сціборського біля Преображенського собору, куди в день народження нашого славного земляка Миколи Орестовича Сціборського (28 березня) приходить заледве десяток-другий житомирян. І 8-го, і 9-го травня 2018 року житомиряни мали б прийти і до памятника Олегу Ольжичу, який боровся і загинув у нацистських катівнях. Звісно, ветерани Другої світової подумки згадають нещодавно ганебно демонтовані пам’ятники Григорію Шелушкову та Олексію Бородію, замордованим у 1943 році у гестапівських підвалах Житомира. Їх честь і пам’ять також варто (точніше – конче необхідно) вшанувати. Для того, щоб примирення нарешті до нас прийшло разом із пам’яттю, а ще краще – із розумінням трагедії, яку нашим предкам довелося пережити, а нам, їхнім нащадкам – доведеться таки здолати її наслідки.

Микола Корзун