Лікар за покликанням

Які ж красиві цьогорічні різдвяні свята! Зароджується надія на краще майбутнє, на здійснення мрій… Дуже хочеться вірити, що небеса почують молитви вдячності й прохання. Прохання миру, здоров’я, достатку.

 Саме у ці святкові дні приходить гостре відчуття допомоги стражденним. 

Післяобідня пора, дорога далека, але ми слава Богу вирушаємо до госпіталю міста Бердичева.

У машині – тепло й затишно. А снігопад дарує втіху – застеляє, затуляє ці недовершені людські справи. Наводить порядок, показуючи, як має бути, якими дбайливими господарями мають стати земляни.

Дорога біжить попереду, відкриваючи чарівні картини одну за одною… Ось сонний, занесений снігом ліс, а далі назустріч біжать на диво високі й стрімкі береги річки Тетерів. По праву сторону на самій високості бовваніє будова, схожа на якийсь терем. Це Чуднів. Боже, який гарний світ! Хочеться вклонитися Всевишньому й подякувати за подарований земний рай.

А далі поля… Як море. Море спокійне, сонне, укрите м’яким білосніжним покривалом.

На землю падають сутінки. І раптом, як на долоні, відкривається панорама казкового царства: від краю до краю розкинулися фантастичні будови. Засипані снігом, вони світилися електричними вогнями. Це неземної краси диво! І побачити таку чарівну картину вдається вкрай рідко. А сніг падає й падає… Самі собою десь беруться слова: 

Сніг іде. Летить, як зграя.

Він летить і зразу ж тане.

Тане, як любов твоя.

Серпанково б’ється в вікна

І безсило вниз сповзає.

Сніг давно все знає, знає.

Він кидається на лобове скло, заглядає в машину, ніби хоче щось сказати. Але лише безпомічно сповзає… 

Дивовижні будови на горбистій місцевості заховалися під великими шапками снігу і блимають очима безліччю вікон та ліхтарів.

• Ось тобі й Бердичів, – полегшено каже Ігор. Йому складно, бо за кермом, та ще й у таку погоду…

• Ну слава Богу. Ще залишилося пробратися по місту, – кажу я.

• Не хвилюйся. Усе буде добре, – упевнено додає син.

Я не турбуюся, Ігор – майстер цієї справи: машину вміє відчувати й каже, що в неї теж є душа.

Бердичів вітає нас святковими вітринами, а гірлянди ще й підморгують радо, ніби давно чекали. 

Будови військового госпіталю причаїлися в улоговині, наче сховалися від цього яскравого світу. І не диво, адже примостився він тут ще у листопаді 1947 року. Багато бачив. Багато знає. Багато болю і відчаю пройшло через його душу.

У подвір’ї альтанки, лавочки, декоративні дерева й кущі. І тиша. Усе принишкло – приспав вечір.

У фойє затишно, тепло. Від вазонів аж зелено. На стінах – картини. 

Наша приятелька сім’ї – дитина війни. Людей із таким статусом тут лікують із особливою увагою. Галина Іванівна тут вже не вперше і каже, що із звичайною лікарнею не порівняти. 

Жінка щаслива від зустрічі. Аж зашарілася. Розповідає, щебече. 

Раптом очі засвітилися особливою радістю. Вона кивнула в сторону лікаря. 

• Це він, Володимир Іванович. Господи, яка чудова людина – душа. І роботу свою знає… 

• Він хто? – питаю теж тихенько.

• Лікар-хірург. Якби ж усі лікарі були такими, – із захопленням продовжує Галина Іванівна. Аж головою похитала. Напевно, є що згадати і з ким порівняти.

Легка й швидка хода… Приємна усмішка. А вітаючись, каже: 

• Із святом будьте здорові.

Володимир Іванович Салабай народився в Андрушівці Погребищенського району на Вінниччині в сім’ї колгоспників. Іван Михайлович і Марія Матвіївна працювали тяжко. Чоловік – тракторист, а жінка – ланкова. Уставали до сходу сонця, бо ж і своє домашнє господарство чекало. А город, сінокіс, заготівля дров на зиму… Хто не знає сільського життя, той не зрозуміє, не поспівчуває, а лише позаздрить, приказуючи, що в селі все своє. Правда, із міста в село ніхто не хоче…

У мирі й любові народилося в сім’ї Салабаїв четверо діток… Три донечки й синочок. Ото вже радів батько, що буде йому підмога в господарстві.

Не було в дітей того радісного й щасливого дитинства, бо велика частина роботи припадала на їхні плечі. Корова, свині, гуси, качки, город – то все були їхні обов’язки. Діти як діти, а от Володя… Не раз і череда розбредеться, і поросята в город заскочать, а він все щось шукає, досліджує, мудрує… Не раз приносив у банці якихось дивних жуків, жабів та черепашок; знав, які за розміром і кольором яйця в гніздах диких птахів. А то якісь дивовижні рослини приносив із лісу, садив на городі та чекав цвіту й плодів для розмноження. Мама не раз сердилася й погрожувала прочуханом, а батько заспокоював її та казав, що піде наш син у науку.

Якось приніс хлопець із лісу сороку з перебитим крилом. Щось там мудрував біля неї – лікував. Через деякий час полетіла птаха у світ на своїх крилах. А от коли півень пішов по сусідах, а звідти пришкандибав на одній нозі, то вже мама, називаючи сина лагідно Айболитом, попросила порятувати крилатого пройдисвіта. Володя з трісок зробив та наклав шину на поламану лапу, забинтував сестриними стрічками й посадив у клітку. Носив йому дієту: зелень, зерно, воду. І курячий кавалер у яскравих прикрасах таки став на ноги. Мама була рада і, усміхаючись, приказувала півневі, що якщо він ще піде на «зальоти», то попаде в борщ.

Учився Володя у школі гарно, а тому після 8 класу вступив на навчання в медучилище, а після закінчення зразу ж в армію. Після дембелю подав документи до Вінницького медичного інституту імені Миколи Івановича Пирогова. І… вступив! Отак і здійснилася мрія з дитячих років стати хірургом. За направленням потрапив у районну лікарню Бердичева. Працював старанно, удосконалювався професійно. Завоював авторитет. А через 15 років покликала його в дорогу романтика, і Володимир Іванович місіонером опинився в Лівії. Пропрацював у чужій стороні 6 років. Є що згадати… Люди там гарячої крові й нетерпеливого характеру. Як вечір, то обов’язково бійки, поножовщина. Якось за одну ніч Володимирові Івановичу прийшлося зробити три операції на серці. То були ножові поранення. Лікарня районного рівня, тобто не пристосована до таких оперувань. Вижили всі, а Володимирові Івановичу запропонували роботу в хірургії вже обласного рівня.

Після повернення з Лівії Володимира Івановича запросили на роботу до військового госпіталю. 

Він любить рибалку, але його хобі – робота. Володимир Іванович щасливий своїми дітьми. Син Олексій працює у військах МВС, а донечка Олена – педагог. Тішать душу внучатка Артур і Ельвірочка.

Життя прожити – не поле перейти. А присвятити своє життя чесному служінню людям – то є велика сила й мудрість. Професія лікаря в усі віки почесна й шанована, а якщо лікар за покликанням – то це щастя для всіх стражденних. 

Надія Бучко

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.