Камінь-валун

Саме ж селище розмістилося по берегах ще однієї перлини природи – річки Случ. Тиха, спокійна, синьоока. Вона розливається лише ранньою весною, а ці місця, куди голубою повінню забігає вода, називають затонами. Добре набравшись цілющого річкового напою, вони родили навесні таким різнобарв’ям диких трав, що той квітучий килим не підвладний наймудрішим майстриням. Хто хоч раз бачив те диво, повірте, не забуде ніколи і лише шукатиме той квітковий вернісаж у картинах, тканинах, пам’яті і снах.

Саме там, де Случ обхоплює залізничний міст, річка робить плавний поворот, щоб прийняти на свої береги славне селище Миропіль. І от саме там лівий берег зовсім низький, обсипаний купами верболозу, і ввечері здається, що то копички сіна, а правий – високий, стрімкий, скелястий, а на ньому – старий парк ще графа Чапського. Літніми вечорами можна побачити ще одне диво: над темним плесом води здіймається легкий сивий туман. Здається, що то ріка накинула на себе прозору димчасту фату. 

…Щоб усе це побачити і відчути, потрібно просто любити свою землю

І от на правому березі, де, розбігшись, змушений зупинитися сумний чубатий гай, лежать спокійно великі кам’яні валуни. Деякі навіть притулилися до землі і вгрузли в неї… Іноді здається, що вони тут для того, аби зупинився подорожній, спочив. Якщо примоститись на тих каменях, зразу ж впадає в око величезний валун, який гордо й суворо піднявся над темною, аж чорною водою. І саме тут смуток заповзає в душу… А ще тут ніхто й ніколи не купається, не засмагає. Якийсь непідкупний страх бере за плечі.

Із покоління в покоління передається засторога щодо цього місця та переказ… 

Жили-були Іван та Марія. Бідували, але любов велика робила ту хату щасливою. Кажуть, колись лютували сильні морози. Настарався Іван дров, добре напалила Марія піч, і втома понесла їх на спочинок. Не чули вони, як загорілася хата… нічого не чули. А коли збіглися люди, то вихопили з вогню лише дитинку. Неземної краси була маленька – волосся кучеряве, чорні бровенята шнурочками, а очі великі й сині-сині. Тремтіла дівчинка з переляку та обіймала рученятками за шию Степана – бідового чоловіка. У нього своїх п’ятеро, але сирітку швиденько поніс додому. Ніхто не ображав дитину – мали за рідну. А вона працьовита, добра, спокійна. Жати жито – бігла першою, поливати городину – уже несла воду. Уміла прати, прасувати, варити й пекти.

Іноді названі батьки й зупиняли Галинку, щоб не надірвалася від тієї роботи. Усе було добре, поки красуню не покликали у панський маєток. Там помітили старанну та гарну дівчину й забрали на панську кухню. А щоб похизуватися перед частими гостями цією вродою, наказано було їй подавати до столу. Там-таки виявилося, що вона має чудовий голос. Разом із хором дівчина співала, а згодом – заспівувала. Той голос тремтів у повітрі, заворожував вечірню тишу… Ото один із родини графа Чапського, високий і стрункий Юзеф, задивлявся на Галину, задивлявся… Та й покликав на побачення. Панство помічало те залицяння та лише втішено всміхалося. Отак збігали дні й місяці тих зустрічей, і настав час Юзефу відправлятися до Польщі. Пішов юнак до дядька на перемови… Щиро клявся, що полюбив дівчину і хоче одружитися з нею… Та шляхетного панича лише висміяли і швиденько відправили додому.

Звечоріло… Прибігла Галинка до тих каменів-валунів, що над річкою… Чекала, чекала… І не один вечір чекала. Аж поки не дізналася, що її коханий поїхав, навіть не попрощавшись. 

Прийшла дівчина на берег Случі. Уже й стемніло. І зорі загойдалися у тихому плесі. Сивою поволокою туман ліг. Зайшла дівчина у воду, забралася на камінь. Сиділа довго… А опівночі вийшли до неї русалки. Гарно говорили, щебетали, сміялися, кликали за собою… 

Устав ранок. Глянув на камінь-валун… А вода навколо нього аж чорна. Ніхто не бачив, як зімкнулися хвилі над дівчиною… 

Заплакав ранок дрібним дощем.

Від тієї пори ніхто не купається у цій чорній воді, не ловить рибу. А коли приходиться перепочити на тих каменях навіть чужому подорожньому, то якась невідома сила огортає душу дивним смутком і гонить людину з цього місця.

Пройшли роки. Ой, ні… Пройшло століття. Колись могутня і повноводна ріка зміліла й оголила пам'ять про чужу біду. Мудра матінка-природа вирішила приховати той тяжкий спомин… На тому страшному місці піднявся високий густий очерет. Він день і ніч стоїть на сторожі та сумовито шепоче і шепоче про подію давно минулих літ…

Надія Бучко