14-річна житомирянка Анна Литвинчук пише зворушливі патріотичні вірші

Коли вже вітер стих,

братів він побачив своїх.

А ті, нерухомо лежали

і кров’ю всі стікали.

Тихо вдалині телефон задзвонив,

Боєць підняв його, заговорив.

Сказати важко, що нема,

Що відійшов тепер - сама.

Та сили мав, хоч вже й стомивсь

став рівно й не скоривсь.

Хоч як нелегко говорить

Та слово треба вимовить.

Почувши лагідне «Алло»

Знову мову відібрало,

А мати ніби відчувала.

І в трубку теж мовчала.

«Щось маєш ти сказати, сину?»,-

Майнув голос на хвилину.

«Це не син, це його побратим»,-

Сказав і брат і товариш і солдат.

Постріл. Знову. Ще.

Повільно зайшло сонце.

Почорніли раптом хмари

І серця, що не вмирали!

Мати чула усе це

І не вимовить слівце.

Трубка впала, скло розбито

Скільки сліз було пролито!

Не стерпіла мати,

Пішла вічно спати.

Не дочекавшись свого

єдиного, малого.

На столі портрет стоїть,

а поруч стрічечка лежить.

І покотилася сльоза

Бо стрічка чорною була!

Солдат не вмер,

Він ось, живий.

Він лікувавсь

Ще ж молодий.

А мати, бідна не змогла

Не дочекалася, упала.

Ні, не сина поховала

Сама в могилоньку злягла.

Молитва

Боже ,ти чуєш ці постріли там,

Сльози і марне благання.

Боже. ти чуєш молитви всіх мам,

Лунають, аж до світання.

Сини помирають ,відходять на небо,

а ти, це так просто приймаєш(?)

Благаю тебе так робити не треба,

в сім´ї ти їх відбираєш.

Боже ти чуєш ,до тебе молюся

за Героїв моєї держави.

Зуби зціпивши я поклонюся

до Святої Божої мами.

О Боже ласкавий, з високого неба

послухай молитву й прохання до тебе.

Врятуй Україну від злої навали,

щоб більше батьки дітей не ховали!

В молитві до тебе я руки складаю,

стою на колінах і щиро благаю:

не дай рідну землю розділити й забрати,

не дозволь в Україні знов кров проливати.

Звертаюсь до Бога, остання надія,

країна убога аж серденько ниє.

Захисти нас любов´ю, і віру нам дай

щиро молиться нині український наш край!