Життя Сергія Гамченка – сюжет для історичного роману

Сергій Гамченко – один із засновників Товариства дослідників Волині, член-кореспондент Київського товариства старожитностей і мистецтва, член Історичного товариства Нестора-літописця, член Російського археологічного товариства (з 1906). 

У Новограді-Волинському та Заможному існує вулиця Сергія Гамченка. У Житомирі також названо вулицю на честь родини Гамченків, котра дала Україні відомого археолога Сергія Гамченка, військовиків Армії УНР Євгена, Івана та Дмитра Гамченків. Ця вулиця знаходиться у Богунському районі міста і має протяжність 1200 м. Її колишня назва – 2-й провулок Островського.

Історія однієї сім’ї часом приховує набагато більше трагічних життєписів, ніж потрібно письменникам для написання багатотомної захопливої саги чи пригодницького роману. Саме таким дивовижним, трагічним й величним водночас є життєпис дослідника Житомирщини Сергія Гамченка, про якого ми знаємо так мало.

На жаль, пересічному житомирянину прізвище Гамченко говорить небагато. Проте археологи й історики, особливо ті, хто досліджує трипільську культуру або ж минуле Житомирщини, добре знають наукові доробки видатного вченого Сергія Свиридовича Гамченка.

Саме завдяки його роботам ми знаємо й про життя наших древлянських предків, і про таємниці могильників, розташованих у самому Житомирі і на його околицях. Як жили наші пращури, як готували їжу, які прикраси носили, як ховали померлих – все це у знахідках, описаних Гамченком, котрий все життя присвятив історичним дослідженням. Худорлявий чоловік із впалими щоками та сумними очима у військовому кашкеті й старенькій шинелі дивиться з фотографії. Таким він і залишився у пам’яті багатьох послідовників. Олена Федорівна Лагодовська, одна з учениць Гамченка, згадує свого вчителя: «…добре пам’ятаю високу худу постать уже сивого старого в простому костюмі, зі сталевою паличкою по спеціальному замовленню в руках, яка була водночас і щупом, і одиницею міри, тому що на ній були помічені сантиметри».

У певному сенсі життєвий шлях майбутнього науковця був цілком передбачуваний, але захоплення історією та буремні події ХХ століття внесли доленосні корективи. Родина Гамченків по чоловічій лінії складалася з кадрових військових. Григорій Петрович Гамченко, дід майбутнього науковця, починав службу на Чорноморському флоті, дослужився від юнги до прапорщика, а за виявлену сумлінність отримав дворянський титул. Батько, Спиридон Григорович, як спадковий дворянин також став військовим: його послужний список містив шлях від рядового до майора. А ще – участь у багатьох військових битвах та нагороди за відданість і стійкість. Тому й не дивно, що шістьом синам, які народились у родині майора у відставці Спиридона Гамченка та дочки підпоручика у відставці Олександри Пухтаєвич, пророкували офіцерську кар’єру. Але майбутній вибір був продиктований цілком прагматичними обставинами: нерухомості родина не мала і багатою не була.

Сам Сергій Гамченко писав у своїй автобіографії, що народився «в українській бідній численній родині на Волині». Точніше у селищі Ратному Ковельського повіту Волинської губернії. Пізніше у біографії Сергія Спиридоновича Гамченка дослідники будуть знаходити багато розбіжностей, а щодо дати народження й смерті історика (о, іронія долі) ще й досі точаться дискусії. І це зовсім не тому, що документального підтвердження фактів немає чи автор біографії щось плутав. Просто сам Гамченко-історик надто мало згадуватиме про свою родину з міркувань особистої безпеки.

Як інші Гамченки, Сергій у дванадцятирічному віці вступив до Володимирської Київської військової гімназії, де за успішністю був на четвертому місці. Зараз не дивує, що найкращі оцінки були у нього з історії і географії, а знання, отримані у прекрасних викладачів, майбутній дослідник розвивав і вдосконалював впродовж всього життя: креслення Гамченка, які фіксують археологічні пам’ятки у його наукових доробках, відповідають сучасним  вимогам, що висувають до фіксації знахідок.

Але одного літа життя хлопця назавжди змінить запрошення професора Київського університету св. Володимира Володимира Боніфатійовича Антоновича, який запропонує юнакові під час відпочинку взяти участь у розкопках  древлянського курганного могильника у Житомирі. Справу, почату Антоновичем, Гамченко продовжуватиме впродовж багатьох років. Після військової гімназії у Сергія попереду навчання у Третьому Олександрівському військовому училищі, яке разом з ним закінчили майбутні знаменитості: М. М. Юденич, О. І. Купрін, С. С. Каменев, М. М. Тухачевський.

Знайомство з тими, хто потім стане «ворогом народу», вплине на біографію Сергія Свиридовича не найкращим чином. Паралельно навчанню в училищі юнак відвідував лекції професора історії В. О. Ключевського. Самоосвіта – одна з головних рис особистості Гамченка: за чотири роки він прочитав понад три тисячі книг, анотації на які зберігав у спеціальному блокноті. Завдяки наполегливості, знанням та професіоналізму у 1886 році молодий дослідник отримав право самостійно проводити дослідження археологічних пам’яток, а його перші фахові публікації отримали безліч схвальних відгуків від колег. За наукову працю «Житомирский могильник. Археологические исследования Житомирской группы курганов» Гамченко отримав вітальний лист від голови Імператорської археологічної комісії графа О. О. Бобринського, а вчитель та наставник Володимир Антонович навіть запропонував написати позитивну рецензію з відгуком «как о работе вполне научной, в значительной мере благоприятствующей научному разъяснению нашей доисторической древности». В той час Сергій Свиридович ще перебуває на військовій службі, але невпинно продовжує дослідження, активно долучається до розкопок, а деякі з них навіть проводить власним коштом.

Працездатність та жага до знань вченого вражають: під час служби Гамченко давав уроки мови у ремісничій школі для працівників військового заводу, а сам отримав вищу цивільну освіту – закінчив Петербурзький археологічний інститут і захистив дисертацію. До речі, О.Ф. Лагодовська у своїх спогадах писала: «Ті, хто знав його близько, пам’ятають його тільки за роботою».

Про сім’ю Гамченка відомо значно менше, ніж про його роботу. Його дружиною була Марія Мартинівна Біловодська, дворянка за походженням, дочка губернського секретаря, і діти Роман, Софія і Ніна також успадкували дворянський титул.

Але настала Перша світова війна, яка переламала життя цілих поколінь. І хоч «генерал по приказу» Гамченко служив у Казані на пороховому складі, а у 1914–1917 рр. брав участь у розкопках городища Булгар, в одному з листів він виголошує остаточний власний вибір: «вероятно, брошу неспокойную службу, которая, во-первых, мешает, и, во-вторых, – с давних пор не по душе». Свою подальшу долю Гамченко назавжди зв’язує з археологією.

Дійсний член Волинського губернського статистичного комітету, один із фундаторів Товариства дослідників Волині (1901), член та голова Бюро Волинської секції наукових робітників (1923–1927), завідувач археологічного відділу Волинського науково-дослідного музею у Житомирі (1919–1923) – не просто перелік звань чи посад. Це зв’язок з містом на все життя. І після виходу на пенсію у 1930 році дослідник з сім’єю повернеться саме у Житомир. Тільки проживе Сергій Свиридович тут всього два недовгих роки у невеличкому будиночку на вулиці Жуйка, а 6 жовтня 1932 року під час голоду назавжди покине світ. Інші брати Гамченки, як і було передбачено, стануть військовими й отримуватимуть генеральські чини у різних війнах та різних урядах, але то вже буде інша, хоч і дуже сумна історія про трагедію однієї сім’ї.

Сам Сергій Гамченко ніколи не буде згадувати в автобіографії ані свою славну родину, ані військове минуле. Про його військову кар’єру ми дізнаватимемось хіба що з послужного списку та звернень до нього у листах: «Милостивый государь господин поручик»; «Его Высокоблагородию господину поручику» (1886); «Командиру 3 батареи 32 артиллерийской бригады» (1886); «Старшему адъютанту, поручику управления начальника артиллерии 11 армейского корпуса»; «Капитану 7 батареи 5 артиллерийской бригады» (1903). Навіть ім’я батька Сергій Гамченко в автобіографії трохи «змінить» після 6 квітня 1923 року, коли його візьмуть на облік як «бывшего белого офицера» у Вовчанському ГПУ Харківської області. Страшні і складні часи…

Але працездатність, знання та дослідницький хист привели Сергія Гамченка до відкриття багатьох загадок трипільської культури, коли під нашаруваннями десятків століть він роздивився далекі VI-VII віки, невеличкі городища, де жили літописні племена древлян у напівземлянках зі зрубів, мирно ростили хліб, розводили тварин, а померлих ховали у курганах, про розташування яких пересічні житомиряни тепер дізнаються завдяки Сергію Гамченку…

За матеріалами книги «Українська біографістика». Розділ «Життєпис роду Гамченків: проблеми просопографії в контексті особливостей історичного часу та джерельної бази», к.і.н. С.М. Ляшко.

Оксана Давиденко

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.