Без порозуміння та примирення перемоги не буває!

В Україні вже п’ятий рік відзначається не лише 9-е, але й 8-е травня. Спочатку, 8-го травня, відзначається День порозуміння та примирення, а вже 9-го настає і сам День перемоги. Одразу ж зауважимо, що традиція створювати святкові дні-«дуплети» в Україні прижилася ще з часів Радянського Союзу. Старше покоління пам’ятає, що, наприклад, жовтневу революцію багато років святкували аж два дні (7 і 8 листопада), а навесні два дні поспіль (1 і 2 травня) тривалий час відзначалося свято міжнародної солідарності трудящих. Тепер про революцію 1917-го року в Україні як про свято ніхто не згадує ні 7-го, ні 8-го листопада, а «солідарність трудящих» тепер замінили на свято праці та весни. При цьому вирішили, що відзначити «працю і весну» можна в один день – 1 травня.

Із 2014-го року в Україні вирішено відзначати 8 травня як День примирення та порозуміння, а 9 травня – як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. При цьому основний акцент робиться на тому, аби долучитися до тенденції відзначення пам’яті та примирення в Європі.

Чому пам'ять та примирення у нас не входять у звичку?

Насамперед про свято Перемоги над фашизмом, яке у Радянському Союзі офіційно відзначали із 1965-го року ще й вихідним днем. Воно однозначно трактувалося як символ переваги Радянського Союзу (радянських народів) над силами капіталістичного світу. «Велика Перемога» в СРСР одночасно слугувала ледь не головним аргументом переваг соціалізму над капіталізмом. Власне кажучи, інших переваг у Радянського Союзу не було, а тому День Перемоги потроху ставав сакральним днем радянської гордості за героїчне минуле. Ось таку естафету відзначення Дня Перемоги і успадкувала від СРСР і незалежна Україна. Минуло чимало часу, поки у, здавалося б, незалежній державі, стали хоча б задумуватися над реальним змістом і значенням Дня Перемоги. Тривалий час в Україні мавпували, копіювали та порівнювали розмахи і масштабність відзначення Дня Перемоги в Україні і Російській Федерації. Росія, до речі, пішла шляхами колишнього СРСР і наголошувала на тому, що весь світ має завдячувати одній країні (і, звісно ж, російському народу) у тому, що людство позбулося нацистської окупації. Росіян, а особливо керівників Російської Федерації, можна зрозуміти – інших аргументів для того, щоб хоча б зрівнятися у своєму значенні і значимості із народами Європи, у них просто немає!

Але ж світ, Європа вже давно живуть за іншими канонами. Це зовсім не означає, що і ми, в Україні, маємо сліпо копіювати європейські традиції щодо ставлення та відзначення своєї Перемоги. Але ж ми повинні знати і розуміти логіку відзначення 8 та 9 травня у різних країнах світу. У Європі, як відомо, завершення бойових дій у ході Другої світової війни символізує 8 травня, оскільки саме 8 травня 1945 року було підписано Акт про капітуляцію гітлерівської Німеччини. У Радянському Союзі про перемогу над Німеччиною довідалися вже вночі 9 травня 1945-го, так що й свято Перемоги було проголошено у цей же день. Однак реальних урочистостей, масового відзначення Дня Перемоги у СРСР до 1965-го року не було. Зрозуміло чому, бо важко було уявити, як на фоні зруйнованих міст, за присутності сотень тисяч скалічених війною ветеранів, зрештою – як у країні, де тисячі ветеранів «Великої Вітчизняної» у 1945-1955 роках продовжували сидіти у тюрмах ГУЛАГу, можна було гучно і урочисто святкувати Перемогу? До того ж більшість радянського населення добре пам’ятала, в яких умовах кувалася перемога і якою ціною вона була здобута. І лише у 1965-му році, коли основна частина інвалідів війни пішла з життя, а втрати і жертви були вміщені у показник 20-ти мільйонів загиблих, свято перемоги трансформувалося у головне культове свято СРСР. Хоча у піснях співалося, що день Перемоги – це свято «со слезами на глазах», але про сльози вже у 80-х, а ще пізніше – у 90-х роках згадувалося все менше і менше. З приходом до влади у Російській Федерації Президента Володимира Путіна День Перемоги набув зовсім іншого значення. З початку 2000-х років у Росії День Перемоги став святом-символом державної могутності, імперської величі та головним аргументом колишньої величі Радянського Союзу. Звісно, у такому контексті дуже логічно виринав висновок про єдність радянських народів у новій «союзній» державі. Але події  2013-2014 років на київському Євромайдані, а затим – інспірована та привнесена Росією агресія на територію України внесли докорінні зміни не лише у характер взаємостосунків народів та держав Росії і України, але й у традиції відзначення 9 травня як Дня Перемоги. В Україні на законодавчому рівні було запроваджено День пам’яті та примирення (8 травня), і водночас 9 травня було позначено як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні». Це була спроба об’єднати дві очевидні тенденції (традиції), які мали однакову значимість для нинішньої України. Адже так сталося, що Україна у часи Другої світової війни опинилася у складі кількох держав, які воювали одна із одною, але потім ставали й союзниками (наприклад, Румунія, Польща). Більше того, в Україні у ході Другої світової війни виник строкатий за ідеологічними напрямками Рух Опору проти нацистської окупації. Україна упродовж 1939-1945 років взагалі виявилася гігантським театром всіляких протистоянь між різними державними утвореннями, політичними структурами і військовими формуваннями. Тому слова про «пам'ять і примирення» для України та українців мають винятково глибокий зміст і аж ніяк не вписуються у раніше звичну концепцію «Великої Вітчизняної війни». Однак українська держава, а – якщо точніше і конкретніше – українська влада, роблять надзвичайно мало для того, щоб історичний всеобуч народу відбувався у ході системної та наполегливої роботи. У процесі відзначення як 8-го, так і 9-го травня в Україні утворився певний вакуум змісту, який доволі швидко заповнюється політичними суперечками і пристрастями. Більшість із них грунтується на колишніх міфах про «визвольну місію Радянської Армії», про «зрадників-націоналістів». Ба більше, в Україні за допомогою російського кіно набувають поширення стереотипи про українців як про націю поліцаїв-колаборантів, що тісно співпрацювали із нацистами. Натомість Українська держава не виявляє належної уваги розвитку власного кінематографу як одного із важливих інструментів ідеологічного та виховного впливу. Фактично увесь інструментарій та зміст військово-патріотичної роботи в Україні нині визначає Інститут національної пам’яті. Не можна сказати, що цей важливий державний заклад працює невдало чи слабко, але цілий ряд його рішень, а ще більше – випадків публічних висловлювань його керівництва (В. Вятрович), викликають у країні неоднозначне ставлення. При цьому дуже цікаву (реально-пасивно-очікувальну) позицію займають органи виконавчої влади України (міністерства та відомства). Ще більше невизначеності у питаннях української національної пам’яті виявляють органи місцевого самоврядування. По суті, у кожному із регіонів України формується своя власна модель відзначення 8 і 9 травня як днів примирення і порозуміння та перемоги над нацизмом. Можливо, якраз в Україні важливо нагадати слова колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля про те, що «8 травня – день, який потребує простору для багатьох почуттів». Однак при цьому не варто забувати, що такі почуття плекаються, виховуються і навіть культивуються. У масштабах усієї країни і за допомогою комплексу заходів, програм, які мають втілюватися насамперед державними установами.

Без ясності із «Перемогою» – не буде і демократії!

Яскравим виявом такої половинчатості та невизначеності у ставленні до поєднання дат «примирення і порозуміння» із «перемогою» стали заходи 8 і 9 травня 2019 року у Житомирі. Якщо «примирення і порозуміння» були позначені присутністю керівників Житомирщини та мера обласного центру на військових кладовищах у Житомирі, то День перемоги 9 травня в обласному центрі відзначили пішою ходою від площі Перемоги до обеліска Слави. Перші особи від влади «перемогу» своєю присутністю не «освятили», чим скористалися громадські активісти, а також лідери політичних партій. Власне кажучи, нічого особливого або хоча б цікавого 9 травня 2019-го року у Житомирі не відбулося. Святкова колона цього разу складалася із двох частин, які охоронялися чималим ескортом поліції та національних гвардійців. Вигуки на зразок «наши дєди побєділі фашизм, а ми побєдім нацизм в Україні», які виголошував один із організаторів «побєдної» ходи, нікого не зачіпали, хоча мали здивувати багатьох. Втім, нинішній світоглядний хаос, який особливо наочно проявляється під час відзначення дат і свят в Україні, ще раз засвідчує, що держава в Україні не стала сучасною, ефективно-дієвою і головне – вона аж ніяк не може вважатися демократичною. Так, Україна все рішучіше віддаляється від Росії. Але до Європи, куди ми проголосили свій курс, «надибати» свій шлях ми поки що не змогли. Все ж таки без примирення та порозуміння далі йти ми не зможемо. А тим паче – не зможемо здобувати значних перемог.

Микола Корзун