Справжнього свідка «кривавої епохи» з нами немає вже рік

Багато засобів мас-медіа торік, якраз у цю ж пору, повідомили на всю Україну про смерть останнього в’язня концтабору Майданек, який довгий час ніс із собою пам`ять про страшні і трагічні часи «червоного» століття, як назвав ХХ століття видатний український філософ Мирослав Попович.

Франц Бржезіцький не дожив лише місяця до свого 93-го дня народження. У Житомирі його поховали із усіма почестями, яких удостоювалися відомі і найповажніші у місті житомиряни. Зі смертю Франца Карловича від нас пішла у вічність ціла епоха, яку люди часто забувають, або ж і просто неспроможні пізнати її страшної суті. У пам`яті ветерана, який пережив ув`язнення трьох нацистських і одного радянського концтабору, залишалося дуже багато фактів, подій та історичних деталей, яких не можна почерпнути у жодному із колишніх (та й навіть сучасних) підручників чи наукових праць. Так, зокрема, у спогадах Франца Бржезіцького постає дещо інша, аніж у підручниках, історія окупації Житомира, яка розпочалася 9 липня 1941 року. Адже й до сьогодні жодне відоме в Україні історичне джерело не повідомляє реальної кількості окупаційних військ, які дислокувалися влітку 1941 року у Житомирі.

Саме завдяки спогадам Франца Бржезіцького більш рельєфно постає картина розвитку подій на початку окупації військами вермахту нашого міста.

Якщо у липні 1941 року Житомир заполонили власне німецькі військові підрозділи, то вже наприкінці серпня того ж таки 1941-го у місті та приміських селах Альбінівці, Хінчанці, Псищах, Вацькові розташувалися кілька батальонів словацької дивізії, які квартирували у Житомирі та його передмісті аж до осені 1942 року. Саме у Житомирі розпочинаються контакти та зв`язки командира майбутнього партизанського загону словаків Яна Налєпки із керівниками радянського підпілля Григорієм Шелушковим. До речі, взимку та навесні 1942-го року зв`язковим у підпіллі був якраз Францішек Бржезіцький. Саме він неодноразово згадував про факт зустрічі словацьких офіцерів із Григорієм Шелушковим. Щодо словаків, то саме у розповідях Франца Бржезіцького можна було відтворити найбільш повну картину та характер їх взаємостосунків із місцевим населенням. У побуті житомирян періоду першого року нацистської окупації словацька присутність була очевидною на рівні продовольчої підтримки, бо ж якраз словацька хлібопекарня щоденно забезпечувала близько однієї тисячі буханців хліба для потреб словацьких солдатів та офіцерів. Чимала частка словацького хліба опинялася у домівках житомирян, де квартирували словаки. Житомиряни знову ж таки за допомоги словаків діставали дуже дефіцитний на той час цукор, а упродовж 1941-1942 років багато звиклих до куріння житомирян користувалися цигарками словацького виробництва.

Восени 1942-го року Франца Бржезіцького заарештувала місцева житомирська поліція, і він потрапляє до камери гестапо. Звісно ж, за участь у підпільній організації. На той час майже два десятки підпільників на чолі із керівниками Григорієм Шелушковим та Олексієм Бородієм окупанти заарештували та стратили. Підлягав знищенню і Франц Бржезіцький, який більше двадцяти діб провів у камері смертників, звідки щотижня виводили когось із в’язнів на розстріл. Але у лютому 1943-го року його відправили до концтабору Майданек, який нацисти облаштували для знищення в`язнів на території Польщі. У концтаборі Франц Бржезіцький вступає до польського підпілля, яке керувалося ув`язненими бійцями Армії Крайової. Саме цей факт причетності житомирянина до аківського підпілля і став причиною його арешту у 1945-му році, коли він, вже після звільнення із концтабору, був мобілізований до лав Радянської армії. Таким чином, після камери житомирського гестапо восени 1945 року Францу Карловичу Бржезіцькому довелося випробувати на собі експериментальні допити слідчих радянського СМЕРШу, які влаштували для 22-річного юнака показовий розстріл на території тюрми у місті Ковелі. Звідти, вже із радянської тюрми, Франц Карлович Бржезіцький і тікає у листопаді 1945 року. Два місяці пішки, і за допомогою товарного залізничного транспорту він добирається до свого рідного міста. У Житомирі, де на нього чекали працівники МГБ, Франц Бржезіцький одразу переходить на нелегальний стан і майже три роки ховається у потаємному льосі, який він облаштував для себе ще у часи нацистської окупації. І все ж таки його арештовують і допитують на вулиці Паризької Комуни, де розташовувалось обласне управління МДБ. Цікавими були спогади Франца Карловича про допити і про перебування у «сталінській академії» (концтабір Майданек він називав «гітлерівським університетом»), де його запитували не лише про підпілля Армії Крайової, але й про обставини провалу житомирського підпілля у травні та червні 1943 року. Зрештою із 1949-го по 1954-й роки Франц Бржезіцький перебував у Омському таборі особливого призначення, де сидів разом із засудженими вояками УПА та «лісовими братами» із Прибалтики. Після смерті Сталіна у 1953 році він, як і більшість політичних в`язнів, подає заяву на реабілітацію. Минув рік, перш ніж Франц Бржезіцький потрапляє до Житомира. Місто якраз розпочало процес післявоєнної відбудови, а тому Франц Бржезіцький подався у будівельники. Так він і працював аж до часу виходу на пенсію у 64 роки бригадиром будівельної бригади. Звісно, орденами та медалями радянські чиновники за трудову доблесть Франца Бржезіцького не удостоїли, але старше покоління житомирян довго пам`ятало, що кращого будівельного майстра і кращого організатора-бригадира, ніж Франц Бржезіцький, у Житомирі не було. Його особисто знали усі партійні і радянські начальники. Мабуть-таки, поважали, хоча, звісно, як людину класово-ненадійну трохи остерігалися. У часи новітньої української незалежності, коли про сталінський терор стали відкрито говорити, Франц Бржезіцький не особливо любив згадувати тяжке і трагічне минуле. Більше полюбляв розповідати про своїх друзів дитинства, юності, про побратимів із концтабору, які навчали його непростій науці виживання. В Україні своєрідна популярність Франца Бржезіцького настала вже посередині 90-х років минулого століття, коли його як одного із небагатьох в`язнів нацистських концтаборів часто запрошували на церемонії вшанування пам`яті мільйонів загиблих соратників по неволі.

Тривалий час у Житомирі без присутності Франца Бржезіцького не проходив жоден мітинг пам`яті на честь загиблих в`язнів нацистських концтаборів. Визнавав сивочолий ветеран і День перемоги, а також – День партизанської слави, встановлений в Україні для відзначення щорічно у вересні.

Був противником всіляких «революційних поворотів» і завжди вважав, що ворон ворону ока не виклює, коли йшлося про протистояння українських олігархів. Найбільшою святинею вважав сім’ю і тяжко страждав після смерті своєї дружини, без якої доживав самотужки свої останні десятиліття.

Франца Карловича немає серед нас вже рік. Більше не побачиш у центрі Житомира його постаті у незабутньому береті, завжди із кількома жменями у кишенях зерна чи насіння для голубів. Більше немає свідка епохи, яку ми й досі називаємо «червоним століттям». Хоча все частіше не можемо збагнути справжньої її суті. Що й непокоїть найбільше.

Микола Корзун