Житомир: територія, яка набуває ідентичності?

Саме так – культурного життя, хоча міг би стати важливим явищем суспільно-політичного життя цілого регіону. Заявка та наміри організаторів фесту поширювалися на увесь регіон Житомирської області, хоча суто організаційно, так би мовити, в «інструментально-прикладному» сенсі територія фестивалю обмежилася приміщенням кінотеатру «Жовтень», залами Житомирської обласної ради та Кмитівським музеєм образотворчого мистецтва ім. Й.Д.Буханчука. Власне кажучи, кінотеатр «Жовтень» – це певний символ фестивалю, який став частиною його назви і певною претензією на майбутні осмислення ідентичності території Житомира як центру Житомирщини. Ще однією «перлиною» у фестивальній програмі стала дводенна конференція «Коли територія набуває ідентичності», яка проходила у великому (сесійному) залі Житомирської обласної ради. Загалом коло окреслених завдань, намірів, устремлінь та прагнень організаторів фестивалю було таким великим, що, здавалося б, його краще проводити упродовж двох-трьох тижнів. Так-так, саме тижнів, або й місяців, бо за таких умов увага та зацікавленість гостями фесту, його спікерами та модераторами були б набагато більшими, ширшими, а Житомир міг би сповна всмоктати розмаїття багатьох думок, концепцій та вражень, які лунали під час проведення фесту.

Проте й того, що відбулося і трапилося під час проведення «Жовтня у жовтні», вистачить для осмислення багатьох речей та явищ житомирської минувшини, а ще більше – для визначення напрямів та силуетів майбуття нашого міста та регіону в цілому. Варто віддати належне організаторам фестивалю на чолі із Людмилою Зубко, яка (очевидно, не без допомоги впливового чоловіка, нашого земляка, віце-прем’єра уряду України Геннадія Зубка) зуміла залучити до участі у фестивалі «Жовтень у жовтні» цілу плеяду цікавих, самобутніх, а подекуди і видатних постатей сучасного українського культурно-мистецького бомонду. Хтось, можливо, зверне увагу на те, що у ході фестивальної програми до Житомира завітала дружина Президента України Марина Порошенко, але точно не вона була «гвіздком» фестивальної програми. Так само, як ні міністр культури України Євген Ніщук чи той же Геннадій Зубко. Вони, як говориться, приїхали та й поїхали, а заходи фестивальної програми щодня, наче «хвилями» із виступів, дискусій, презентацій, лекцій та концертів, вирували у Житомирі. У масштабах одного газетного матеріалу важко поєднати бодай стислу розповідь про кожен із таких заходів, який вмістив у собі фестиваль «Жовтень у жовтні», бо насправді Житомир разом із регіоном мав би, міг би і повинен був відповісти на подію зливою знакових і неординарних інформаційних матеріалів, відгуків та інших радіо- чи телерепортажів. Насправді цього поки що немає, і це перший знак або ж перша ознака того, що наша «територія набуває ідентичності» дуже неохоче або ж – дуже кволо. І знову ж таки кількість та якість учасників фестивалю, де, окрім студентів кількох житомирських «вишів», було зовсім небагато викладачів, художників, архітекторів, істориків-краєзнавців, так само, як і журналістів місцевих ЗМІ, не змогли сповна розкрити  головних задумів організаторів фестивального дійства, а враження про ідентичність Житомира та регіону можуть бути окресленими перспективою хіба що «оптимістичного туману».

Насправді подібні фестивальні «занурення» для того, щоб розпочати пошук обличчя, а можливо, й «душі» власного міста або ж і цілого регіону Житомирщини, зараз якраз на часі. По суті, поряд із очевидними проблемами в економіці та політиці України, вже давно постає завдання визначити і окреслити хоча б певну систему координат цінностей, історичних та краєзнавчих особливостей тієї чи іншої області-регіону України, аби уникати тих проблем, які вже котре десятиліття (а можливо, й довше) не дають нам знайти свій шлях вже на своїй землі і у своїй державі. Зрозуміло, що завдання не з простих, але ж у житті лише однієї особистості нічого простого чи однозначного не буває. Що вже говорити про історію цілого народу, величезної європейської країни, яка волею долі опинилася на розломі принаймні двох величезних цивілізацій. Нинішній фестиваль давав і надалі даватиме змогу осмислити своє минуле не лише у світлі понять «ворог», «герой», «зрадник» чи «достойник», але змушує побачити сутність нинішнього житомирського буття крізь призму могутньої культурно-історичної традиції, яка, у свою чергу, увібрала здобутки та поразки, тріумфи та трагедії багатьох епох, які вперто не хочуть визнаватися складовими нашої ідентичності. Чому не хочуть – то окреме питання, на яке доведеться давати відповідь вже зовсім скоро, бо не лише Житомир, але й уся Україна не просто просить, а вже наполегливо вимагає визначення своєї ідентичності. Адже мало пострибати, сподіваючись, «що ти не москаль», так само, як зовсім недостатньо вигукувати правічний лозунг «Смерть ворогам!» із надією визначити свою окремішність, ідентичність, а то й цілу національну гордість. Для життя у сучасному світі, де технології та досягнення інженерії невпинно глобалізують планету, потрібно трохи ширше, глибше та й, зрештою, багатше уявлення про власну ідентичність свого «я», так само, як ідентичність свого народу і своєї країни. Але найпершим чином йдеться про окреме місто і про окремий регіон України. Про нас, про житомирян, які вже й стратегію розвитку свого міста намітили аж до рубежу 2030 року. До речі, якраз під час фестивалю «Жовтень у жовтні» раптом виявилося, що Стратегія розвитку Житомира на період до 2030 року, яку вже невдовзі мають ухвалити під час однієї із сесій депутати Житомирської міської ради, насправді є таємницею за сімома печатками для громади міста. Навіть перший розділ тієї важливої стратегії, який називається маловживаним, але популярним  серед чиновників словом «Візія», насправді може багато чого дати для означення Житомира як міста із певним обличчям – ідентичністю. Але після проведення фестивалю «Жовтень у жовтні» авторам «стратегії» варто було б ще раз повернутися до її осмислення, а можливо, й переосмислення.

Загалом, фестиваль «Жовтень у жовтні» став подією у місті Житомирі. Можливо, не сповна осмисленою житомирянами, а можливо, і для когось й зовсім рядовою і проведеною лише для «галочки». Для когось фестиваль може видаватися цікавим лише з огляду на кількість коштів, витрачених для його проведення. Але фестиваль щонайменше дав шанс житомирянам (а можливо, когось вже й добряче простимулював) замислитися над одвічним питанням: а хто ж ми є? Питання незвичне, нерядове і непросте. Проте головне все ж таки – його поставити.

Микола Корзун