Олена Заведія: Все можливо, якщо ти в це віриш!

Свято великого дива в наш час – жити та надихати інших! Напередодні Міжнародного дня театру ми зустрілися з провідною актрисою, майстром сцени Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги Оленою Заведією.

Олена Заведія вже багато років дивує прихильників Мельпомени своїм талантом створювати на сцені різнопланові та дуже характерні образи. Але про це краще розповість сама пані Олена.

Руслан Мороз: Дуже традиційне питання: як Вам спало на думку стати актрисою?

Олена Заведія: Я ніколи не мріяла стати актрисою. Я навіть не знала, що існують такі професії, як актриса, як режисер. Я в дитинстві ніколи не була в театрі. Це, мабуть, дуже шкода. Але коли я їздила до бабусі з дідусем в Білорусію, я там завжди влаштовувала всім розважальні програми. За будинком був сад, де було дуже багато великих дерев, і там лежали бруси, які можна було використовувати як імпровізовану сцену. І ось я виходила на ці бруси, садовила перед собою бабусю з дідусем та показувала їм свої вистави. Це були, скоріше, моновистави. До речі, першим моїм партнером був соняшник. Я йому зробила обличчя, дістала бубочки, зробила очі, носик, ротик і з ним виступала. Потім, коли закінчила школу, мені здавалося, що я хочу все! Я хотіла бути вчителем, лікарем, я хотіла допомагати дітям, я хотіла бути секретарем. Було безліч бажань, і мені здавалося, що я можу проявити себе у всіх цих професіях. І одна вчителька мені просто сказала: «Олено, йди ти в актриси! В тебе це непогано виходить!» І ось так це і сталося. Я вступила в училище культури імені Івана Огієнка.

Р.М.: І закінчили його за яким фахом?

О. З.: Це був режисерський відділ.

Р. М.: Все одно були перші студентські роботи. Які перші ролі Вам запам'ятались?

О. З.: Першою була роль на вечорі знайомств. Ми повинні були показати привітання для всіх інших курсів. У мене була комедійна роль, я тоді вперше вийшла на сцену. Я була медсестрою, яка мала народжувати всіх дітей, які потім, коли відкривалася завіса, кожен грав майстрів сцени. Хтось був Гамлетом, хтось був Ромео, тобто безліч образів та персонажів. У нас на курсі було 13 чоловік, і всі грали якусь роль, а я була медсестрою, яка всіх «народжувала».

Р. М.: Дуже цікаве таке поєднання – мати-героїня та медсестра... Кому спало на думку зробити таку роль?

О. З.: Вже комедійна ситуація, правда? Ми робили все усім курсом. Взагалі інсценування, етюди ми завжди робили разом. Збиралися, придумували, потім об'єднували наші задумки. Ми отримували завдання, робили, а потім, звичайно, вже режисер щось корегував, щось викидав, залишав, ось так народжувалась робота.

Р. М.: А в театрі яка була перша роль?

О. З.: В театрі це був епізод у виставі, яку ставив Леонід Іванович Данчук, «Дами і гусари». І я там була однією із служниць. Це була маленька роль, і я її пам'ятаю тільки тому, що я там постійно сміялася. Я була така собі хохотушка. Я взагалі, колі потрапила до театру, була вражена атмосферою творчості. Мені дуже хотілося постійно вчитися. Коли до мене підходив хтось із корифеїв, метрів театру, давав якусь пораду, я була щаслива! До мене підійшов заслужений чи народний артист і сам дає мені пораду! Я намагалася взяти від них все, вбирала в себе все, що бачила навколо. Ця атмосфера мене дивувала, надихала й радувала.

Р. М.: Тоді таке зовсім не творче запитання. Ви зранку їдете на роботу, працюєте цілий день, увечері вистава, яка закінчується дуже пізно. Де взяти час, щоб щось зробити вдома? Крім того, потрібно відпочити і приділити увагу дитині та чоловікові.

О. З.: Як каже мій чоловік, відіспишся на пенсії! А зараз поки ще немає на це часу. Це я жартую. Насправді мені, мабуть, пощастило в житті: моя сім'я мене підтримує, допомагає. У нас немає жорсткого поділу в сім'ї, що є чоловіча робота, а є жіноча. Ми одне одному допомагаємо. У кожного на роботі бувають свої ситуації. Мій чоловік – військовий, він має служити нашій державі, буває, він їде по справах. І буває, що я їду на гастролі, і мене немає тиждень. У нас таке було: мій чоловік з АТО повертався додому, я сказала йому: «Привіт – бувай!» і поїхала в Івано-Франківськ та Коломию.

Р. М.: Що тоді робить дитина?

О. З.: Дитина радіє життю та тому, що хоч хтось з нас є вдома! Вона росте, розвивається чудово і дуже самостійна! Вона теж за своїм характером лідер і дуже не любить, коли нею починають командувати. Вона ходить до музичної школи, школи іноземних мов, де вивчає одразу німецьку, англійську, російську та ще українську. Чотири мови одночасно! Закінчує клас фортепіано, хоче ще скрипку. Ще виявила бажання ходити займатися до «Клему», пробувала себе в художній школі. І тільки нещодавно, а їй вже майже чотирнадцять років, вона почала ходити на дорослі вистави. До цього вона була тільки на дитячих. Перший перегляд дорослої вистави в неї був «Вій». Спочатку вона його переглянула в Ютубі, а потім вже виявила бажання прийти на виставу. Була на репетиції вистави «Украдене щастя». Але так випадково вийшло. Я намагалася не брати її ніколи на роботу, але тут вона потрапила саме на сцену в корчмі, де мене всі лупцюють. Вона потім прийшла, дуже плакала в гримерці: «Мамочко, ось Оля, вона ж твоя подруга, навіщо вона тебе б'є?». Я ніяк не могла їй пояснити, що це – професія, а на сцені – робота. Тоді вона сказала: «Все, актрисою я ніколи не буду!» Потім в неї думки, звичайно, змінилися. Зараз вона вже ходить до театру і з гордістю розповідає, що її мама – актриса. Це для неї гордість, особливо після того, як її клас приходив на виставу «Муха-Цокотуха», бачив мене на сцені, і всі запитували в неї: «Це твоя мама?». А вона: «Так, так...». Я пам'ятаю, як у першому класі я прийшла після казки її забирати зі школи, забігаю в клас, і весь клас встає та починає мені аплодувати. Для мене це був шок. А для них це було диво!

Р. М.: Вистава «Вій» зробила вас відомою на всю Україну.

О. З.: Я дуже люблю цю виставу. У ній– одна з наймасштабніших, кропітких ролей, де я намагалася поєднати щиру любов до України і містику вистави. Показати себе з іншої сторони, тобто ти – містична характерна особа, яка може ненавидіти, і в той же час глядач повинен відчути, що я люблю Україну. Це не просто Панночка, негативний персонаж, це об'єднання різних сфер. Як у житті поєднується любов та ненависть, так і в цій ролі поєднується і добре, і погане. Я намагалася саме поєднати непоєднуване. Цікавий кумедний випадок був під час репетиції, коли всі поїхали на гастролі і залишилися тільки чотири чоловіки: Хома, два його товариша – бурсаки і я. Ну й, зрозуміло, режисер вистави Петро Авраменко. І ось ми репетирували, репетирували, вони так довго робили монолог Хоми, що під час цієї репетиції я заснула прямо в гробу. Мені так було добре, так затишно. Я насправді сама себе зловила на думці, що коли я лягаю в гроб, всі ці буденні справи, вся буденність життя, всі ситуації, які бурлять біля нас, відходять на другий план. І думки якось приходять в порядок, так правильно розставляються всі акценти на твій погляд життя. І тоді мені режисер сказав: «Не думай! Лягай в гроб – і не думай про це!». А тоді всі посміялися, розбудили мене і всі разом пішли на перерву.

А взагалі мені дуже пощастило, що в мене є багато ролей, всі вони головні, різнопланові. Мені все це цікаво грати, тому що я намагаюся, щоб вони завжди були несхожі одна на одну. Я, мабуть, мріяла б зіграти в своєму віці таку стару, яка б взагалі не взнавалася глядачем, щоб до останнього він не міг зрозуміти, хто це. Коли я вперше подивилася мюзикл «Нотр-Дам де Парі», де Горбун впродовж всієї рок-опери був таким страшним, жахливим і в фіналі встає і я бачу красеня, вся його фактура мене тоді дуже вразила. Цей контраст між образом та актором – це захоплює та вражає. Ось таку роль я б дуже хотіла зіграти!

Р. М.: А яка у Вас мрія в житті? Чого Ви бажаєте в особистому плані?

О. З.: В особистому плані я маю таке маленьке бажання мати свій маленький будиночок. Саме будиночок, тому що я хочу, щоб в мене росли квіти, щоб була маленька бесідочка, де можна відпочити. Мабуть, я зараз говорю, як бабуся, таке є.

Р. М.: А куди Ви мрієте поїхати на гастролі?

О. З.: Я не думала про те, куди поїхати на гастролі. Більш мені цікаво поїхати подивитися на інші професійні акторські школи, іншу акторську техніку. Коли я працювала з німецькими акторами, то я звертала увагу на те, як вони вміють перемикатися з одного образу на іншій, а іноді взагалі не було зрозуміло, це він вже грає чи ще пребуває в стані підготовки до виконання ролі. Це вражає!

Р. М.: Що б хотіли побажати нашим читачам?

О. З.: Взагалі, напевно, бути сміливими в житті. Не обов'язково пов'язувати своє життя з театром, але вірити в себе, йти до своєї мети треба! Тоді обов'язково людина буде щасливою!

Руслан Мороз