Дмитро ЗІНЕВИЧ: “Вийти з ролі особливо складно після вистави «Украдене щастя». Потрібно заспокоїтися, зібратися і заповнити порожнечу…”

style="text-align: justify;"> В дитинстві дідусь привів мене у “будинок піонерів”, до  театру -студії «Диваки». За моєї участі цей театр став народним. Саме в ньому я почав проявляти свої акторські здібності. Мене помітили і швидко з молодшої групи перевели у середню. В студії займався достатньо довго.

Я не пам’ятаю яким чином я потрапив в Житомирське училище культури. Лише пам’ятаю, що в 11 класі, вже брав участь у дипломній роботі студентів.

В дитинстві я ніколи не замислювався ким буду.

У мене було три студентські життя: у Житомирському училищі культури, у Харківському університеті мистецтв та у Рівненському гуманітарному університеті.

Перша серйозна роль Фернан у виставі польського режисера «Літа в Ноані». Серйозна роль на великій сцені співпала з прем’єрою вистави, відкриттям театрального сезону, моїм дебютом та днем народження.

У мене є дві ролі, які  я вважаю найкращими: роль Герострата у виставі «Забути Герострата» та Михайла в «Украденому щасті».

Вийти з ролі особливо складно після вистави «Украдене щастя». Потрібно заспокоїтися, зібратися і цю порожнечу, яка виникає після вистави, чимось наповнити.

Як само характери моїх героїв впливають на мене, я не можу сказати – але вони впливають. Кожна роль накладає свій відбиток. 

Мені цікаво грати все. Якщо потрібно я із задоволенням зіграю Ромео. Проте цікавіше буде грати Тібальта.

Найскладніше для мене було зіграти у виставі «Король Олень». Надзвичайно багатогранна роль з багатьма перевтіленнями.

Грати драму і трагедію – це як ходити по лезу ножа. Не можна перейти межу. Не дограти чи переграти. У драмі складно не піти у повний негатив, залитися сльозами, а в комедії навпаки – не зануритися у позитив, щоб не здаватися аж надто смішним. Навіть трохи дивакуватим.

Раптове перевтілення на сцені здійснюється на підсвідомості та завдяки техніці, якій я завдячую своїм викладачам.

Зараз для мене виходити на сцену та виступати перед великою кількістю людей – це буденна справа. Про те, що я відчував, боявся чи ні – потрібно було запитати років 9 тому. А хвилювання перед виходом присутнє завжди. І це так само буденно.

Критиком для мене виступає глядач. Його не можна обдурити. Не дуже люблю коли мене хвалять.

Епізодична роль у серіалі «Мухтар» була по своєму цікава та нова.

Я займаюся своєю улюбленою справою. Тому я дуже люблю свою професію.

Якби не театр, я був би військовим. Мені як чоловіку цікава зброя і військова техніка. Час від часу займаюся страйколом. Граю на бас-гітарі, на акустичній та на гавайській.

Моя творча мрія – продовжувати працювати в театрі та зіграти якнайбільше цікавих ролей.

Успіх – це визнання.

Мені Оскар не потрібен. Хочеться стати більш відомим. Я вже 10 років працюю в театрі. Тому тут хочеш чи не хочеш, але вже відомий. Не скажу з хорошої сторони чи з поганої.

Мій найекстримальніший вчинок – це стрибок з парашута з висоти 900 м.

Моє досягнення в тому, що мені довіряють головні ролі, я задоволеним тим, що  роблю.

Хоч я корінний житомирянин, але моїм улюбленим місцем завжди був театр.

Я абсолютно щасливий на сцені, і за кулісами, і в гримерці.

Люблю театр за те, що він у мене є.