В цьому році 4 січня виповнилося 170 років від дня народження Костянтина Роше, а 26 лютого буде 87 років зі дня його смерті. Людина, яку ще за життя називали «Співаком милосердя» та який зробив багато для розвитку Житомира, багато років не мала навіть хреста на могилі. Тому за ініціативи кількох організацій, в день 170-річчя, було встановлено тимчасовий хрест з надписом. Також розпочався сбір коштів на встановлення скромного, але постійного пам'ятника.  

«Життя - це жертва, подвиг невпинний...»

Костянтин Костянтинович Роше (1949-1933) був відомою особою в Житомирі, його знали бідняки і заможні люди. Будучи небагатим, він, користуючись своїм становищем у суспільстві, збирав пожертвування для голодуючих, бідних і жебраків. Це приносило клопоти, а часом і засмучення безсрібників. Погодьтеся, для наших днів зустріти таку людину - велика рідкість. Вся логіка його життя грунтувалася на Святому Євангелії, що проявилося в його громадській діяльності і поетичній творчості. У 1906 вийшла збірка віршів під назвою «Поема душі». Літературознавці оцінюють його вірші не дуже високо, хоча, як вони стверджують, ряд віршів дозволяють стверджувати, що Костянтин Костянтинович майстерно володів пером. У віршах поета яскраво відбився світогляд, почуття, культура внутрішнього життя християнина. Цим цінно поетична спадщина К.К.Роше. Історик, вивчаючи життя К.К. Роше, розкриває для сучасників, моральний портрет і діяльність православної інтелігенції Житомира початку двадцятого століття.

Зовсім недавно краєзнавцю Е. Р. Тіміряєву вдалося знайти в фондах Житомирського літературного музею вірші і фотографію К.К. Роше, датовані 1918 роком. Вони були подаровані відомому житомирському колекціонерові А.Ф.Туміновичу, архів якого зберігається в музеї. Знайдені вірші дозволяють говорити про те, що автор продовжував працювати над збіркою своїх пісень «Поема душі».

1918 рік - це рік початку громадянської війни, яка несла смерть, ненависть, руйнування душ і сердець людей. Цю думку виклав поет у вірші «Горе старого Араба». «Життя - це жертва, подвиг невпинний...» - такі рядки не потребують докладного коментарі, для християнина все зрозуміло і серце відгукується на ці слова.

Довідково: 

Борис Дубман в своїх дослідженнях зазначає:

«Російське православне кладовище на нинішній вулиці Перемоги порівняно добре збереглося. Це кладовище ще називають Вільським - від назви вулиці (колишня назва вулиці Перемоги – Вільська Шосейна, потім Велика Вільська). Біля входу на кладовище вартує Яковлевська церква, побудована в 1837 році в канонічному стилі, пам'ятник архітектури. Існуванням цього храму на Вільському кладовищі містяни зобов'язані княгині Ользі Феодорівні Потьомкіній, яка вирішила увічнити пам'ять свого покійного чоловіка - генерал-лейтенанта князя Якова Олексійовича Потьомкіна, звівши на його могилі кам'яний храм. 24 жовтня 1837 церква була «по чинопослідуванню освячена». Варто відзначити той факт, що це був перший православний кам'яний храм міста. Всі інші православні святині Житомира в той час були дерев'яними. На цьому кладовищі поховано багато видатних людей нашого міста. Для прикладу лише декілька прізвищ: Сергій Карпенко - український актор, народний артист УРСР; Семен Шаржинський - волинський губернський поштмейстер, близький приятель Миколи Гоголя і Олександра Пушкіна, знайомий Тараса Шевченка та академіка живопису Аполлона Мокрицького; меценат з надзвичайно цікавою долею пан Костянтин Роше; єдина дочка всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяєва. Вільське кладовище - унікальний пам'ятник історії і культури, монументального мистецтва. У порівнянні з іншими, цьому кладовищу пощастило більше, оскільки з 1930-х років воно виконувало функції центрального міського кладовища. 

Руслан Мороз, Ігор Александров