Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира. Закінчення

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира. Закінчення
Жінка-двірник

Ми закінчуємо розповідь про житомирських двірників, але попереду у нас ще багато цікавих оповідок про минуле нашого міста.

Двірник у радянському Житомирі

Після лютневої буржуазної революції 1917 року у багатьох містах двірникам неабияк дісталося. Але особливо жорстоко розправлялися з городовим та жандармами. Найбільше лютували жінки. У Петрограді жінки вбивали цілі сім'ї приставів, городових, околоточних. Залишається загадкою, чим була викликана така жорстокість. Очевидно, пресинг жандармерії, поліції та двірників на обивателя набув нестерпного характеру. Як було з двірниками у Житомирі? Утворилася нова влада, до якої органічно влилися царські чиновники. Проте незаконно вигнали з міста громадянку Мезенцеву за співробітництво з жандармерією і незаконно заарештували керівника чорносотенної організації «Союз російського народу» старого генерала Красильникова. Про двірників нічого не повідомляється. Необхідно врахувати, що двірники були вихідцями із селян та жили небагато. Наприклад, в одному з великих міст колишньої імперії лікарі обстежили житлові умови і з жахом дізналися про квартири двірників. Вони писали: «Квартира сира, холодна, міститься у кам'яному будинку, перед вікном – стіна будинку, отже, у кімнаті дуже темно. В одній кімнаті живе 7 людей... Квартира іншого двірника складається з двох напівтемних крихітних кімнат: одна з них розміщена внизу, жити в ній завдяки страшному холоду не можна, і вона служить кухнею...». У Житомирі побут двірників був саме такий, якщо не гірший. Тому коли у лютому 1917 року Російською імперією прокотилися страйки і почали створюватись ради робочих депутатів, до їхнього складу входили не тільки робітники заводів і фабрик, ремісничих закладів, а й прикажчики, домашня прислуга, кучери та двірники. Двірники, що брали участь у страйках, обурювалися тим, що їх змушують працювати для поліції, а вони бажають працювати тільки на господарів. Незабаром після того, як жорсткі вимоги правоохоронців до двірників було скасовано, їх припинили використовувати з політичною метою. Хоча сам хід життя залишався колишнім – з ранку до вечора упорядковувати будинок, двір та вулицю.

Жетон двірника з номером, який надавався у Харкові у 1922 році. Аналогічні жетони були і у Житомирі

Містом гуляли демонстранти з транспарантами, співали «Марсельєзу», кричали: «Ура, свобода!». А двірники мели мітлою, з посмішкою дивилися на бунтівників, тяжко зітхали і примовляли: «Ех! При цареві-батюшці ви б у мене...». Взагалі у 1917 році багато чого незрозумілого і дивного відбувалося. Голод, розруха, містом гуляли озброєні солдати, дезертири, офіцерам не платили платні, щодень бандитські нальоти, грабежі, а деякі члени міської думи потихеньку перерозподіляли міський бюджет на свою користь. Частково нагадує наші дні, чи не так? У ті сумні часи народився анекдот: «Ніч, темрява, стоїть поїзд, з поїзда висовується голова: "Чому стоїмо?" – "Паровоз міняють!" – "На що, на сіль?"». 

Вийшли з підпілля політичні партії, розгорнули роботу професійні спілки робітників та чиновників, жіночі та молодіжні товариства. У Житомирі закипіло справжнє політичне життя. Щодня у міському театрі зранку – мітинги, полум'яні промови, суперечки, свист, лайка, а ввечері – вистава, музика та веселощі. Так потихеньку шкутильгав старий Житомир до нової революції. Жити ставало все важче й важче. Хазяї прибуткових будинків і садиб розуміли, що треба було б десь поїхати на якийсь час, а там, може, все владнається і можна буде повернутися. Господарство своє нерідко залишали як родичам, так і двірникам. У 1918 році почалася моторошна і страшна громадянська війна. Місто сімнадцять разів переходило з рук в руки протиборчих сторін. Але непомітно для влади двірники так само мели і чистили житомирські вулиці, а іноді ставали учасниками бурхливих подій. У книзі «Книжка погромів. Погроми на Україні, в Білорусії та європейській частині Росії» повідомляється, що 22 березня 1919 року в єврейському погромі брали участь не лише військові, а й підлітки та двірники. Вони вдиралися в квартири і грабували. Житомирський краєзнавець Альфред Грибер наводить такий приклад: «У суботу, 12 червня 1920 року, зранку поляки почали підпалювати єврейські будинки та квартири. На Кафедральній вулиці стояв величезний будинок Конюховського, суцільно населений євреями. Польські садисти підпалили його. Тих, хто намагався врятувати нещасних людей, бандити розстрілювали із кулеметів. Одна жінка викинула з палаючого вікна своє немовля на руки двірника. Так цього двірника поляки закололи. Один ксьондз приставив до задньої стіни сходи, якими люди змогли спуститися з палаючого будинку. Але багато євреїв загинули у вогні». 

У серпні 1920 року у Житомирі остаточно утвердилася радянська влада. Розповідають, що у червоній кінноті був верблюд, який поважно і статечно ступав вулицями міста. Старі, що вперше в житті побачили чудо-звіра, хрестилися, плювалися через плече і примовляли: «Ну й більшовики! Що зробили з конем? Сором який!». Цього ж року будьонівці у місті влаштували єврейський погром, їх швидко заарештували. Розперезаним хуліганам дали таку відсіч, що вони в усі підвали та щілини міста сховалися. Колишні буржуї, торговці та інтелігенція вважали, що влада більшовиків ненадовго – не сьогодні, то завтра прийде їй кінець. У холодні та голодні вечори вони збиралися разом і на сеансах спіритизму зверталися до духів предків якнайшвидше звільнити їх. Але духи були глухі та німі. Натомість радянська влада була поряд і колишніх «експлуататорів трудящих» поставила на облік, дала мітли в руки, змусила чистити вулиці та вивозити сміття. Схоже, двірників не вистачало. Незабаром розпочалася нова економічна політика, на ринках дозволили свої лавки відкривати та торгувати, запрацювали приватні майстерні та навіть приватні прибуткові будинки.

Двірники і профспілки

1919 року у Житомирі відкрився Волинський губернський відділ профспілки будинкових робітників (службовців). Видали положення про права і обов'язки двірників та інструкцію з колективного прибирання вулиць, дворів та сходів. Для двірників почалося трудове життя, але воно відрізнялося від колишнього, дореволюційного. У двадцяті роки відбулися разючі зміни у становищі жінки у суспільстві, що, як не дивно, позначилося і на професії двірника. Якщо до революції жінка була додатком до чоловіка, не мала виборчих прав, працювала за урізану зарплату, то тепер вона стала соціально і економічно рівна чоловікові. Були масово відкриті ясла та дитячі садки, що дозволило самотнім жінкам (тоді багато було вдів загиблих воїнів) йти на роботу та отримувати пристойну зарплатню. Житомирянки одягли двірницький фартух, взяли мітли в руки, і так до цього дня вже понад сто років вулиці нашого міста метуть представниці слабкої статі. Відповідно до «Положення про двірників і нічних сторожів» 1925 р. «колоти, розпилювати і носити до квартир дрова у коло обов'язків двірника не входить». Старожили багатоквартирних будинків були змушені освоювати дворові практики, насамперед господарські, які колись були обов'язком двірника та прислуги (дров'яні роботи, прання у домовій пральні тощо).

За свою працю двірники отримували житлову кімнату, що серйозно покращило їхній побут та оклад. Охоронці чистоти вже не були охоронцями політичного порядку, але, як це не дивно, вони перебували під пильним контролем міліції. Домоуправління погоджували кожну кандидатуру двірника з начальником відділення міліції, як колишні домовласники – з офіцером поліції. Ця норма збережеться до середини шістдесятих років. Якщо служитель мітли не справлявся зі своєю справою, з горілкою дружив, то піддавався, як тоді казали, вичистці, позбавлявся займаної житлової площі та звільнявся. Були двірники і в різних організаціях та відомствах. У ті часи в народі ходив анекдот: «Двірник у школі був напрочуд схожий на Карла Маркса. Директор йому каже: – Це непристойно! Що діти подумають? Ви б хоч бороду поголили. – Бороду я можу поголити. А розуміще куди подіти?». 

Які ж були вимоги до двірника у першій у світі пролетарській державі, як казали, царстві праці та рівності? Вимоги щодо прибирання двору та вулиці були такими ж, як і до революції. Втім, вони не змінились і сьогодні. Як при старому режимі і за радянської влади двірник мав прибирати двір і прилеглу територію біля будинку, тобто вулицю, площу, провулок. Дивитись за дровником, станом господарських будівель, протипожежним станом будинку, прибирати, білити та хлорувати дворовий туалет. Основне прибирання проводили вночі, а вдень лише наглядали за порядком та чистотою. У колишніх прибуткових будинках двірник уже не повинен був носити дрова в кожну квартиру, виносити помиї тощо. Хоча у приватних доходних будинках, що відкрилися, він за розумну плату від постояльця всі колишні обов'язки виконував.

Належало на ніч двір закривати. «Старорежимні» двірники за звичкою за чайові охоче відчиняли ворота мешканцям, що запізнилися. У двадцяті роки місто мели двірники «доісторичного матеріалізму». Вони знали свою справу і пильно поглядали за мешканцями. У творі Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» двірник Тихон будинку соцзабезпечення з тугою чекав і з нудьгою згадував колишнього пана. Так і у Житомирі деякі двірники тяжко зітхали і чекали на колишніх панів, які поїхали кудись і не повернулися. До речі, з цього твору бачимо, що за часів непу двірники охоче здавали ліжка у своїх двірницьких, маючи додатковий заробіток. Як і раніше, двірник багатоквартирних будинків повинен був перевіряти дотримання протипожежних вимог, знати телефони пожежної служби, міліції та швидкої допомоги. Стояв двірник на службі громадського порядку. Про всі порушення, тобто хуліганства, крадіжки, розбої, негайно повідомляв міліцію. Якщо треба було, особисто доставляв порушника до міліції. Важливою умовою спокою міста були нічні чергування як міліції, так і двірників. Але тепер їм за це належав відгул і доплата до зарплати. Для підняття тривоги їм видавали свисток. Свисток був атрибутом двірника у 60-ті роки ХХ століття (ох, як це давно було). Згадується комедійний фільм «Джентльмены удачи», де двірничка Маша у білому фартуху переслідує злодіїв. Вона безперестанку свистить у свисток і, відкинувши мітлу, хвацько долаючи перешкоди, переслідує чотирьох злодіїв. Дивишся цей епізод, і мимоволі згадується інструкція поліції другої половини ХІХ століття, де вимагалося від двірника переслідувати злочинця, безперервно свистячи у свисток. Влада змінювалася, а методики з охорони громадського порядку не змінювалися і були досить результативними. Зараз вигадали систему відеоспостереження зі штучним інтелектом, назвавши її «Розумне місто». Штучний інтелект, побачивши щось недобре, дає сигнал на пульт поліції. Однак кожен розумний може стати божевільним. Якщо система «Розумне місто» стане шаленою, наприклад, як у фільмі «Термінатор», то доведеться повернутися до перевірених методик двохсотрічної давності. 

У 1959 році профспілка працівників комунального господарства домоглася скасування прямого підпорядкування двірників міліції, а з 1962 року міліцію позбавили права вимагати від двірників брати участь у затриманні злочинців. Так було покладено край більш ніж столітній правоохоронній службі двірників, введеної ще царською поліцією. У тридцяті роки остаточно сформувалося міське господарство, і двірники були його працівниками. Поступово в історичне минуле стали відходити двірники як особливо віддані панам, господарям будинків та садиб. Тепер вони не просто двір мели, але своєю працею приносили благо для всього міста – чистоту та охайність.

Двірники у боротьбі із загарбниками

1941 року з перших днів війни житомирські двірники брали участь у протиповітряній обороні міста. Вони разом із городянами чергували на горищах для гасіння запальних бомб, що скидалися німецькою авіацією. Двірники розбирали завали будинків, гасили пожежі, допомагали мешканцям сховатися у бомбосховищах. У роки окупації Житомира на вулиці Київській в одноповерховому будинку жив бородатий двірник Гриша. Навесні 1943 року до його будинку увірвалися есесівці, поліція та заарештували. Після жорстоких тортур розстріляли на Богунії. Через двадцять років усе місто дізналося, що бородатий двірник Гриша був Григорієм Івановичем Шелушковим і керував антифашистським підпіллям Житомира, організовував нальоти на німців та допомогу партизанам. У 1965 року йому посмертно присвоїли звання героя Радянського Союзу. За роки Другої світової війни, напевно, це єдиний двірник, удостоєний такої високої та почесної нагороди.

31 грудня 1943 року Житомир звільнили, і двірники, взявшись за віники і лопати, разом із усіма жителями міста розбирали центральні вулиці від завалів та сміття. У цьому році постановою Ради народних комісарів СРСР (сьогодні відповідає постанові Кабінету Міністрів) від 17 квітня 1943 року № 410 було затверджено положення про двірників, яке, по суті, мало чим відрізнялося від колишніх, але вже двірникам потрібно було знати санітарно-технічні вимоги, до його турбот додалося спостереження за станом газових труб у будинку.

Кінець житомирських дворів

У 60-х роках минулого століття у місті масово зводилися житлові квартали з хрущовок, і якось непомітно зникло поняття «двір» (у класичному його значенні). Що таке двір у Житомирі у першій половині двадцятого століття? Він був закритим простором і ділився на дві частини: будинок і місце, де можна посидіти на лавці, прогулятися; задньою частиною двору були господарські будівлі, тобто сараї, дровник, туалет, голубник. У 30-60-ті роки у першій частині двору на лавочках сиділи старенькі в хусточках і уважно за усім стежили, обговорювали життя кожного мешканця та погані смаки молоді. Ці старенькі були страшним судом для модниць, хуліганів та джерелом інформації для дільничного. Тут гуляли маленькі діти, а батьки та старенькі доглядали їх. Друга частина була чоловічою. Тут був загальний дворовий туалет, влаштовувалися майстерні. У дровнику, сараях часто тримали свійську птицю, кроликів та іншу живність. Хоча від двірників вимагали не перетворювати двір на скотарню, але куди вже тут… Задня частина двору була місцем чоловічого дозвілля, що включав випивку та інші побутові практики, які були неприпустимі або не віталися у публічному та домашньому просторі.

У шістдесяті роки розпочалося масове будівництво житлових багатоквартирних будинків. Проєктувався не двір, а квартал наскрізної забудови з 15-20 окремих дворових місць та будинків. Структура простору ділилася на зони активного та пасивного відпочинку, дитяча, господарська тощо. Принциповою відмінністю нових дворів була їхня відкритість і відсутність дворових туалетів. Міські двори втратили господарські об'єкти, а разом із ними приватні території мешканців і локації дворових груп, втратили своїх двірників. Відповідно, стали зникати пов'язані з двором господарські практики та форми дозвілля. Згасло значення дворів як закритого та захищеного простору, де ходили знайомі люди, сушилася своя білизна, зберігалися свої дрова, розводили своїх голубів та ін.

Двірники, техніки та керманичі перестали бути у будинках «своїми» і перемістилися в житлове управління, а значить, для них безумовним пріоритетом став зв'язок із житловим управлінням та адміністрацією району, а не з мешканцями, отже, й офіційна позиція. Офіційна позиція добре відбилася у виконанні вимоги, щоб у дворах днями безперервно і вночі не стояв приватний автотранспорт (його потрібно було ставити у гараж). Двірники категорично домагалися її виконання. Якщо знаходився розумник, що корчив із себе барина, то дільничний міліціонер швидко пана перетворював на законослухняного громадянина і нагадував, що панів уже більше немає і не буде. Двірники також вже стали не ті, не колишні. Хоча вони ретельно мили, шкрябали і підмітали свою територію. Двірникам вже не давали блях із номерами, і формально вони перестали співпрацювати з правоохоронцями. Незважаючи на це, вони продовжували доповідати дільничним про те, що відбувається навколо, розповідали про підозрілих, на їхню думку, мешканців та тих, хто заглядав до них у гості. Людина з мітлою ще була грозою хуліганів, бешкетників і п'яниць, також сварила за пустощі дітей. Домоуправління та органи міліції за зразкове виконання службових обов'язків щодо утримання у чистоті вулиць, дворів та місць загального користування, за особливо дбайливе ставлення до будинкового господарства двірника могли преміювати.

Двірники як джерело української інтелігенції

В останнє двадцятиліття (60-80 рр.) радянської влади мітлу взяла творча інтелігенція. На той час в останні роки радянської влади на теренах держави можна було зустріти на вулицях із мітлою майбутніх знаменитостей – художника Михайла Шемякіна, рок-музиканта Петра Мамонова, а Віктор Цой взагалі підробляв кочегаром у котельні. Щось подібне відбувалося і у Житомирі, щоправда, не в таких грандіозних масштабах. Багато хто із зараз відомих представників сучасної житомирської інтелігенції також підмітав вулиці, працював у кочегарках, наймався влітку будувати будинки в селах. Все це було у Житомирі так само, як і у всьому Радянському Союзі. І хоч про це багато хто із сучасних письменників, поетів, вчених не дуже любить згадувати, це частина нашої історії, яку теж треба знати і пам’ятати. 

Сьогодні, як і двісті років тому, праця двірника залишається фізично важкою. Але вона дуже потрібна. У великих містах двірники здебільшого приїжджі, у нашому місті це переважно жінки. Молодих серед представників та представниць цієї професії дуже мало. Десь у 2011–2013 роках вулицю Хлібну навпроти ринку підмітав хлопець із зачіскою панка. У місті навіть про нього мова зайшла, що молодий двірник, але зачіска в нього якась не така. Сьогодні двірникам не належить службова квартира. Та й де ви бачили, щоб двірнику добре платили чи нагороджували за сумлінну працю? Їх навіть грамотами не нагороджують і до санаторію відпочити путівку не дають. Реформи, що проводяться в країні, повернули закритий двір, а ОСББ намагаються найняти свого двірника, але висувають іноді дуже дивні вимоги. На відміну від Києва, у Житомирі від двірника не вимагають знання англійської мови (а зараз у нових елітних районах столиці таке буває), але іноді вивішують оголошення, що потрібен двірник без шкідливих звичок, чесний, порядний і здатний піднімати важкі речі. Цікаво, як у Житомирі у подальшому складеться доля професії двірника. Але про це зможуть написати тільки наші нащадки.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза 

Читайте також:

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира.

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира. Продовження.

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

Коментарі

keyboard_arrow_up