Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира

Протягом тривалого часу ми розповідали цікаві історії з життя житомирян в різні епохи історії. Цього разу ми розкажемо про цікаву професію двірника.

Не завжди слово «двірник» мало саме таке значення, в якому ми його розуміємо зараз. У різні століття це слово означало різні посади. Але чому ми про це розповідаємо і що в цих посадах було спільного, ви дізнаєтеся з нашого невеличкого оповідання. 

Житомирський двірник

Що спільного між двірником та дворянином? Це однокорінні слова, що означають, що діяльність з'явилася від слова «двір». У давнину особа, яку князь чи боярин брав собі на службу, називалася людиною з княжого чи боярського двору. Так зародився стан дворян. У давнину двірником називали слуг бояр чи єпископів, що жили в облогових дворах міст. Під час облоги вони боронили ці двори. У вісімнадцятому столітті двірником називали людину, що мала заїжджий двір, це були свого роду недорогі придорожні готелі для селян. Через сто років вже двірник стежив за постояльцями, будучи довіреною особою господаря заїжджого двору. Існувало навіть таке поняття, як порожній двірник – так називали двірника, що служив на заїжджому дворі, де в даний момент не зупинився жоден постоялець.

У дев'ятнадцятому столітті двірником називали того, хто цілий день тримав двір у чистоті та порядку. Протягом дев'ятнадцятого століття його значення зросло настільки, що збіднілі дворяни та чиновники повинні були зважати на них, а революціонери люто їх ненавиділи. Секрет полягає в тому, що до їхніх обов'язків входило всіляко сприяти поліції та жандармерії. На початку ХХ століття система «двірник і поліція» була настільки налагоджена, що у місті з легкістю відстежувався кожен крок його жителя чи приїжджого.

Із двірниками пов'язаний старовинний анекдот. Коли ще не існувало поштових скриньок та розгалуженої поштової мережі, двірники розносили листи та посилки за окрему винагороду. Але варто було з'явитися поштовим скринькам, як цей прибутковий обов'язок двірники втратили. Пішли чутки, що, образившись, двірники стали підкидати у поштові скриньки мишей, які з'їдали всю кореспонденцію. Проте випадки у службі двірників траплялися різні.

У старому Житомирі двірницька робота була виключно чоловічою, а в наші дні двірниками працюють як чоловіки, так і жінки. Правда, інколи мести вулиці примушували як адміністративне покарання за дрібні провинності, але це не було чимось регулярним. Подібні покарання у Житомирі сприймалися більше як екзотичні випадки.

Сьогодні у місті ми частіше бачимо жінок у віці з мітлою, часом цілі їхні бригади вичищають вулиці, де молодь всю ніч відпочивала і пивко потягувала, кидаючи недопалки та пляшки собі під ноги, а часом і випорожнюючись. А житомирянки вранці все це лайно вичищають, роблячи наше місто охайним. Ось і мете потім вулиці нашого міста красуня бальзаківського віку. Така вже їхня доля: одні чоловіки на заробітках у далеких краях, інші – у кабінетах сидять, а жінки мітлами махають. 21 березня в Україні відзначають День працівників житлово-комунального господарства та побутового обслуговування населення. Але ми жодного разу не бачили банер чи білборд, на якому були б намальовані квіточки і написано: «Шановне панство, дорогі пані працівниці чистих вулиць, вітаємо вас…» далі за текстом і наприкінці «від імені чоловічої частини Житомира обіцяємо більше на вулицях не смітити». У різних країнах ставлять двірникам пам'ятники з бронзи та каменю. Якщо ж у нас надумають таке зробити, то це має бути жінка з мітлою та підписом «Житомирській двірничці». Але від нашої сумної реальності повернемося до минулого, до того, як жилося двірнику у Житомирі.

Двірник у позаминулому столітті

Що сто двадцять років тому міг робити двірник у Житомирі? Двірників цього періоду можна поділити на дві категорії: панські та найняті казенною установою. Панські двірники ділилися на тих, що служили в садибі, та на тих, що служили у прибутковому будинку. Як правило, панські двірники були безправними кріпаками, по суті, це були раби. Із сільської глушини шляхтич забирав його до своєї міської садиби. Селив його у панській садибі в окремій невеликій кімнаті, міг бути навіть невеликий будиночок. Головне – ближче до воріт, щоб швидко їх відчиняти. Обов'язків у двірника було багато. Двір утримувати в чистоті, перед будинком вулицю чи дорогу прибирати. Влітку траву скосити, восени листя зібрати, взимку сніг прибрати, прокласти доріжки. Двірник повинен був щодня з річки привозити скільки буде потрібно діжок з водою. Принести і нарубати дров для кухні та будинку, винести помиї. У чистоті тримати відхоже місце, гній збирати з вулиці та двору і в одну купу складати в належному місці. Ворота відчиняти і зачиняти, ганяти з двору бродячих собак, свиней, курей та жебраків. І взагалі чужих не пускати, ночами дбати про безпеку будинку, злодіїв бити і відводити у поліцейську дільницю. Як бачимо, двірник був людиною на всі руки, він був комунальним господарством та поліцією в одній особі. Так мимоволі народжується бойовик «Житомирський двірник». Головний герой – кріпак-двірник, чоловік міцний, з кулаками важкими, спритний у рухах. Він удень усе справно робить, а вночі в бій із злодіями вступає. Одно слово, гостросюжетний бойовик-екшн. Остання сцена – пані сльозно дякує вірному двірнику за службу. Ну, ясна річ, любовний трикутник. Без нього ніяк не можна, адже жіноча половина Житомира не дивитиметься наш блокбастер. Але все це жарти…

Двірник у прибутковому будинку міг бути і найнятим, але, як правило, з селян-кріпаків відпущений поміщиком у місто на заробітки. З ним домовлялися про оплату. Якщо ж він був зі своїх кріпаків, то йому належало спальне місце, харчування та робочий одяг. Двірник, як правило, жив у підворітному підвалі, близько від воріт. Кімната його була невелика з піччю.

До світанку мав підвестися, двір прибрати, під брамою і вулицю перед будинком вимести, пісочком посипати і двір, і постову, води на всіх мешканців натягати, дров на всі квартири  принести (зрозуміло, за скромну винагороду), помиї винести. Біля колоди, де стоять візники, так само прибрати кінський гній і знести на місце на подвір'я. Туалет у дворі прибрати, за вигрібною ямою стежити. Коли треба, викликати для прибирання нечистот золотарників. 

Вдень пішов дощ, вітер зірвав листя або сніг летить, замітає – знову підмітай тротуари. І так цілий день. Вихідні були лише у великі церковні свята. Весь цей час і будинок стерегти, і в поліцейську частину збігай із запискою про нового постояльця. Вночі не дуже й поспиш. Постояльці різні бували, а ворота прибуткового будинку об одинадцятій годині вечора зачинялися. Ось і бувало, що тільки сторож ляже, як будь-який пан посеред ночі мотузку дзвіночка так смикає, ніби пожежа почалася. А цей дзвіночок у двірницькій та над самим вухом... Швиденько одягнувшись, біг двірник до воріт. Якщо хитрощів вистачало, то майстерно натякав, але ненав'язливо, ласкаво, що було б непогано віддячити його за послугу. Зібрані гроші з постояльців за різні дрібні послуги йшли додому, до села на виплату подушного податку за себе та за близьких родичів, наприклад старого батька. Влітку двірник лакував чавунні або кам’яні надолби олією з сажею.

Житомирські надолби

До речі, про надолби. Надолби – це невеликі стовпчики, вкопані в землю. У Житомирі, як і в інших містах дев'ятнадцятого століття, ставили приворотні надолби біля арочних проїздів у внутрішні двори будинків для їхнього захисту, щоб кучер при заїзді не зачіплював колесами кути будинку. Будівлі у місті будували з м'якої необпаленої цегли, коні були норовистими, чогось могли злякатися, зненацька здати назад, та й сам кучер міг схибити, і кілька гарних ударів завдавали серйозної шкоди будинку або воротам. Міцні чавунні чи кам’яні надолби добре зберігали безпеку воріт і будинків. Ще років десять тому на вулиці Київській на кутках аркового заїзду у внутрішній двір (на подвір'ї був міський військкомат) стояли чорні чавунні надолби. На жаль, коли клали плитку, їх прибрали, але все ж це було дихання старовини глибокої. Можливо, їх було відлито на Денишівському чавуноливарному заводі, який з 1800 року відливав внутрішні сходові прольоти для будинків, надгробні плити та інші предмети. Заводу немає, та його вироби збереглися у місті.

Але нам вдалося знайти надовб з сірого граніту, і він, як за старих часів, пофарбований у чорний колір. Зберігся він на лівому кутку воріт Свято-Успенського собору на Подолі. Приємно було побачити, що зробили ремонт воріт і зберегли вже не потрібну сьогодні деталь будівлі, пам'ятник старовинного побуту житомирян. Ми припускаємо, що цьому єдиному надолбу, що зберігся, понад 130 років. Судіть самі. Кам'яна Успенська церква збудована у 1882 році. Напевно, дещо пізніше спорудили і в'їзну браму з необпаленої цегли. Але вона була в'їздом не лише на територію храму, а й на цвинтар. Значить, траурні процесії часто туди заїжджали. Надолб з лівого боку надійно оберігав ворота від руйнування. Однак чому немає другого надолбу з правого боку? Може, він і не потрібен був.

Двірник – помічник поліції

Звичайно ж, входив до обов'язків двірника і суворий нагляд за двором. Ретельно стежити, хто заходить і виходить з дому, ганчірників (збирачі старого ганчір'я), жебраків, які продають корм для домашніх собак і кішок, не пускати, а лихих людей в дільницю відводити. Якщо ж двірник був міцний і сам бив так, що й поліції не треба було, то господар був задоволений і спокійний за свій прибутковий будинок. Згадується герой оповідання Володимира Івановича Даля «Петербурский дворник», який вміло боровся з непроханими гостями: «Григорій дізнавався про підозрілих відвідувачів чуттям, на перший погляд і випроваджував їх звичайно тим, що починав чіплятися з питаннями про те, до кого і навіщо вони йшли, про паспорт та місце проживання. Про такі речі, як Григорій знав з давнього досвіду та навичок, люди цієї когорти розмовляють дуже неохоче і тому зазвичай, не затягуючи розмови, віддалялися на пошуки в інше місце. Іноді Григорій, зустрівши у воротах людину з напівпоголеною бородою, у засмальцьованій кольоровій паперовій хустці і в розірваній шинельці, пускався негайно у відверті з ним розмови, запевняючи його, що тут, брате, немає тобі поживи ніякої, іди собі з Богом. А спіймавши у себе в будинку подібну людину, він, щоб уникнути, на його думку, зайвого клопоту, потягнувши непроханого гостя за чуб, випроваджував його в шию».

Ми припускаємо, що найважче було працювати двірником у прибутковому будинку. Але й у цій справі були свої плюси, такі собі бонуси – негласний заробіток. На річні свята, двічі на рік, на Різдво та Великдень, двірник ввічливо та вміло ходив збирати з усіх постояльців підношення. Найбідніші мешканці (наприклад палітурник чи дрібний чиновник) платили по гривенику, а хто жив у хороших квартирах, то по три і більше карбованців. Отримував він і свої чайові за відкриття воріт уночі, за топку грубки, принесення дров чи винесення нечистот. Тут головне було бути ввічливим і м'яким у зверненні та навчитися промовляти «дозвольте-с». Ось такий був «розумний дім» майже сто років тому, у першій половині ХІХ століття.

Двірником казенного закладу міг бути відставний солдат, кріпак, відпущений на заробітки, або справді вільна людина. Казенний заклад –  це губернаторський будинок, казначейство, поштова станція, поліцейська ділянка. В принципі обов'язки двірника були такими ж, як і в панському або прибутковому будинку. Взимку двірник топив печі в кабінетах, може, й отримував за це окрему винагороду. Цікаво, а у поліцейській дільниці що він отримував?

Чий би не був двірник і кому б він не служив, він завжди перебував під пильним спостереженням наглядача, точніше, співробітника поліції: городового, навколоточного (по-нашому дільничного), постових поліцейських. З навколоточним він перебував у тісній спайці. Йому він паспорти носив від постояльців чи панських гостей, повідомляв про підозрілих осіб. А якщо він яку крамолу політичну чув, запідозрив чи ще щось проти самого «амператора», то вночі, в дощ і лютий мороз прямо додому до навколоточного повинен був з'явитися і все повідомити. За службу міг отримати склянку горілки. Отже, двірники були позаштатними співробітниками поліції. І це не було таємницею, про це всі знали, і в офіційних документах чітко прописувалося, що двірник – насамперед очі та вуха поліції, а якщо треба, то й порядок допомагав наводити. Але поліція пильно стежила за чистотою у дворі та на вулиці. І якщо що не так, то кулаки навколоточного чи городового були на той час більш переконливими за будь-який закон чи постанову. Прості були часи, і прості були люди.

У ті роки для холопів і кріпаків, по суті, абсолютно безправних людей, які мали лише два права – батрачити на пана і платити податки, було удачею стати двірником. Ба більше, у «працівника мітли» були перспективи зростання – до старості років накопичити грошенят і, повернувшись у своє село, відкрити крамницю. Для своїх станових «братів» він був великою людиною: з панами спілкувався, сам пан поліцейській з ним не раз розмовляв і навіть государеву службу на нього покладав, він був охороною порядку і навіть міг мудре слово сказати. Одно слово, велика та успішна людина з міською освітою. Якщо кріпак-селянин йшов у місто якнайбільше заробити і не хотів на одному місці сидіти, то, попрацювавши кілька років у прибутковому будинку, робив кар'єру. Ішов такий спритний хлопець або в кучера, або в дрібну торгівлю: зимою кригу колоти та в панські льодовики продавати, а влітку яблуками торгувати, навесні ж і восени перекуповувати і продавати щось на товкучці – місцевому риночку. Міський двірник був завидним нареченим на селі, дівчата про ньогро мріяли, як сьогодні про заморського мільйонера. У деяких містах існували цілі династії двірників, які передавали довірені їм двори у спадок від батька до сина. Місцеві історики або наші юні краєзнавці мають з'ясувати, чи було таке у Житомирі, чи – ні.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза