Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира. Продовження

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Двірники старовинного Житомира. Продовження
Житомирська друга гімназія. Двірник праворуч біля брами

Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо. 

Продовжуємо розповідь про житомирських двірників та чому у різні століття слово «двірник» означало зовсім різні посади. Початок розповіді - ТУТ.

І знов про житомирського двірника

У 1861 році, рівно 160 років тому, у Російській імперії скасували кріпацтво. Селянин був уже не рабом, а вільним трудівником, щоправда, без землі та засобів для існування. 5 березня найвищий маніфест про звільнення оголосили у Петербурзі. Через шість днів, 11 березня за старим стилем, коли народ гуляв Масляну, у Житомирі на площі урочисто оголосили селян вільними. Серед тих, хто з подивом слухав та спостерігав за тим, що відбувається у Житомирі, був майбутній письменник Володимир Короленко. Про це він згадував у своїй книзі «История моего современника». 

Житомирська поліція. Друга половина ХІХ століття.

Настала епоха реформ, зашуміли та закружляли зміни. Стали видавати безліч балакучих газет, відкрилися банки, які приймали вклади під малий відсоток, але кредити давали під великий відсоток, зашуміли заводи, відкрилися нові школи. Сподіваючись на добрий заробіток, селяни подалися до міст. У головах інтелігенції гуляли нові ідеї, і всі чекали на щось хороше. Але як дівчина не може сказати, якого б вона хотіла нареченого, так і освічене суспільство не могло зрозуміти, чого воно хоче і яких добрих змін прагне. А селян, робітників ніхто й не питав, чого вони очікують. І, як завжди, великі зміни супроводжувалися сплеском кримінальних злочинів. Здавалося, світ збожеволів! У нових історичних умовах розвитку капіталізму двірницька справа набула нового значення у житті міста. За останні 200 років саме у другій половині дев'ятнадцятого століття двірник став не лише служителем чистоти та порядку вулиць і дворів, а й владою. Справа дійшла до того, що з ним багато хто мав рахуватися і навіть побоюватися. Але все по порядку.

Обов'язкова форма одягу двірників

Головна зміна була у тому, що у Житомирі всі двірники стали вільнонайманими. Змінився їхній зовнішній вигляд, який і залишився в історичній пам'яті. Тоді всі, хто хоч десь служив, мали носити форму. Навіть гімназисти, учні училищ, вчителі ходили у формі. Тільки у селах дітей в недільних школах не зобов'язували одягатися у форму. Двірники мали одягатися у спеціальний одяг, який суворо регламентувався. Влітку вони ходили в чорному картузі з лакованим чорним козирком, денце картуза теж було з чорної шкіри для захисту від дощу. На околиші була мідна пластинка з написом: «Двірник». Двірники ходили у спеціальному двірницькому жилеті. Це був чорний або темно-синій двобортний глухий жилет (з невеликим вирізом або взагалі без вирізу та з відкладним коміром). Спинка жилета була з того самого матеріалу, що й перед. Застібався жилет на сім-вісім маленьких ґудзиків по борту. Жилет мав лише нижні кишені або був зовсім без кишень. Під жилет одягалася сорочка, що випускалася з-під жилета. Зверху двірники обов'язково носили білий полотняний фартух із нагрудником. Неодмінним аксесуаром двірника був свисток, найчастіше зроблений з рога. Двірники носили широкі чорні шаровари та високі чоботи. Навесні та восени на чоботи одягалися від вогкості глибокі калоші, що повністю закривали голівку чобота. Взимку замість картуза носили круглу барашкову шапку того самого фасону, як у городових. Денце шапки було з чорної шкіри. На шапці також повинна була бути мідна пластинка з написом: «Двірник». Носили також башлики солдатського зразка, світло-коричневого кольору, обшиті сірою тасьмою. Вночі на чергування двірники одягали величезний, до п'ят, чорний кожух із великим шаленим коміром. Двірники державних установ носили кашкет з кантами з кольором, присвоєним відомству, круглу кокарду на тулії, двобортний чорний бушлат з металевими ґудзиками, присвоєними відомству, і з петлицями за кольором відомства або галуном. Написів на кашкеті та блясі у них не було. Сама форма казала, де двірник працює. Обов'язкову форму мали видавати наймачі двірників. Але не завжди так воно було, тому для багатьох житомирських двірників обов'язковим був лише напис на кашкеті, бляха та фартух, решта одягу його була довільною. Двірники носили зазвичай бороду та вуса, а волосся підстригали у дужку. Ті, хто був з колишніх солдатів, бороду голили, коротко стриглися, носили тільки вуса. До речі, ми знайшли двірників на збережених дореволюційних листівках та фотокартках видів Житомира. 

Обов'язки двірників

У всі пори року і будь-коли на вулиці та у дворі можна було побачити двірників. У кожному дохідному будинку, в особняках та різних установах тримали одного чи кількох двірників, функції яких були дуже різноманітні.

Влітку двірники підмітали вулиці і поливали бруківку, спостерігали, щоб мешканці не виставляли на підвіконня відкритих вікон горщики з квітами. Восени прибирали опале листя та гілки. Взимку тротуар очищали до каменю, на бруківках залишали поверхневий шар снігу, щоб сани ковзали. Прибирання снігу завдавало багато клопоту міській владі та жителям дореволюційного Житомира. Сніг необхідно було відвозити на спеціальні звалища, що на околицях. У Петербурзі сніг прибирали дерев'яні сніготаялки, які були дивом тогочасної техніки. Сніготаялка була великою дерев'яною скринькою, всередині якої – залізний намет, де горіли дрова. На залізний намет накидали сніг, і він танув, а вода стікала в каналізацію. Дерев'яна скринька не горіла, оскільки завжди залишалася вологою. У Житомирі лише в середині ХХ століття з'явилася ливнева каналізація. Звідси випливає, що до революції сніготаялки у Житомирі не використовувалися.

Житомирська поліція на початку ХХ століття

Роботи у двірників вистачало завжди, особливо у багатоквартирних будинках. Влітку до сьомої ранку вони мали вимести вулицю перед будинком, взимку до десятої ранку очистити тротуар до каменю і посипати піском. Якщо ширина вулиці, де стояв будинок, не перевищувала 16,5 метра, то двірник прибирав її всю, а якщо вулиця була ширше, то очищав 13 метрів. Якщо будинок виходив на площу, то двірникові належало також 13 метрів. На довіреній ділянці треба було протягом дня своєчасно прибирати сліди коней, що пробігали, а після похоронних процесій – ялиновий лапник і квіти, що розкидалися на їхньому шляху.

Двірники пиляли, кололи і носили в квартири дрова (у більшості будинків опалення було дров'яне або, як його ще називали, голландське, – за назвою найпоширенішої конструкції печей), виносили сміття. Вони одночасно були прибиральниками, садівниками, сторожами, майстрами на всі руки. Щоб уберегти будинок від пожежі, мали знати всі входи та виходи, розташування печей, вогнищ, труб та кам'яних перемичок – усе це потрібно було регулярно оглядати та доповідати домовласнику чи начальнику казенного закладу про пошкодження. Двірник був зобов'язаний якнайчастіше обмітати місця навколо димових труб, стежити, щоб нерозумні жильці не ходили в сарай чи стайню з відкритим вогнем, без ліхтаря.

Влітку та взимку вночі двірник перебував у підворітті. З дванадцятої години ночі ворота і під'їзди зачинялися, і, щоб потрапити в будинок, потрібно було смикати в «дьоргалку» (дзвіночок) з прибитою під нею дощечкою з написом: «Дзвінок до двірника». Вночі стежив за очищенням асенізаторами відхожих місць прибуткового будинку чи державної установи. Він повинен був утримувати туалети в чистоті, проводити санітарну обробку.

Пам’ятник Олександру Пушкіну. Поряд на фото працює двірник

Але не лише прибиранням двірник займався. Він розносив листи, записки (за окрему плату) по квартирах та приймав телеграми від посильних. Він беріг будинки та офіси від злодіїв. Затримував жебраків та шарманщиків, а також перевіряв сажотрусів, якщо ті не мали при собі спеціальних розпізнавальних знаків. Доглядав маленьких дітей зі свого будинку, щоб вони не виходили на вулицю, де безладно їздили візники, і відразу ж відводив їх до батьків. Не дозволяв дітям грати на вулиці перед будинками у м'ячі, бабки, пускати паперові змії та інші подібні ігри. Двірники стежили, щоб тротуарами не носили покійників, не ходили маляри з фарбами і мали не дозволяти нікому проти своїх будинків палити на вулицях трубки, сигари, цигарки. Ставилося в обов'язок оглядати щоранку будинок, і якщо з'являлися якісь малюнки чи написи, змивати їх. Мав доносити до поліції про появу на стінах будинку різного роду паперів з надрукованим текстом. Якщо в будинку була друкарня, то пильно стежити, чи не вивозять звідти шрифт і друковану продукцію. Він ганяв зграї бродячих собак, а якщо треба, то й брав участь у їхньому затриманні. На своїй ділянці вулиці чи двору людям, які отримали каліцтва, породіллям і навіть п'яним надавали допомогу. А коли з 1916 року у Житомирі запрацювала карета швидкої допомоги, то викликали її постраждалому.

Делікатний обов'язок житомирських двірників

Був у житомирських двіроохоронців і делікатний обов'язок. Як би про нього написати? Ми вже раніше писали, що у дев'ятнадцятому столітті у громадських місцях Житомира не було туалетів. Коли в пристойного пана чи дами зненацька виникала певна потреба, то на допомогу приходила людина з мітлою. Двірник показував потрібне місце у дворі. Проте всі знали, що ці місця здебільшого неохайні. Тому якщо хтось раптово опинився у незручному становищі, то намагався зайти в пристойний готель і, давши швейцару чи коридорному на чай, користувався пристойним туалетом.

У житлових будинках двірники збирали квартирну плату і стежили за порядком, щоб мешканці не буянили. Вони повідомляли власнику будинку про тих, хто виїхав чи в'їхав, щоб той вніс відомості до домової книги. У поліції та будинках вели книги тих, хто прибуває та вибуває. Протягом 24 годин слід було повідомити в поліцейську дільницю про тих, хто прибув. У разі порушення домовласнику або управителю загрожував величезний штраф. Двірник отримував від нового постояльця паспорт чи інший документ, показував його у кварталі та відносив до експедиції, де обмінював його на адресний квиток на проживання. Паспорт залишався в експедиції. При цьому треба було заплатити спеціальний адресний збір – від 1 до 25 рублів на рік. За акуратний та швидкий обмін паспорта на квиток двірнику від новосела перепадали чайові.

Двірники на варті громадянського та політичного порядку

Як ми раніше писали, двірники були першим кордоном захисту майна пересічного містянина. Але у 1866 році відбулися найсерйозніші зміни, які зробили людину з мітлою частиною політичного розшуку, боротьби з інакодумством і революціонерами. 4 (16) квітня 1866 року вперше в історії Російської імперії було скоєно політичний замах на життя царя. Студент, що стріляв, дворянин Каракозов промахнувся і не вбив імператора Олександра II. Замах потряс освічене суспільство. Влада розгорнула політичні репресії. Відтепер у двірника з'явилося нове призначення – брати участь у політичному розшуку без жодної оплати. Насамперед вони повинні були чергувати на вулиці. Заборонялося відлучатися від своїх будинків під час народних гулянь та свят. Якщо раніше мешканців лише записували в домову книгу, то тепер мали робити позначки про їхній рід занять. А домова книга слід мала бути завжди доступною в домовій конторі. Про незвичну поведінку мешканців треба було одразу повідомляти поліцію. Трохи пізніше наказали негайно сповіщати поліцію не тільки про всі надзвичайні події, а й про підозрілі в будинках збіговиська, щоб у будинках та в інших приміщеннях зловмисники не могли заводити таємні друкарні, тримати вибухові речовини, зброї та склади протиурядових видань, а також влаштовувати пристосування для скоєння злочинів із політичною метою. Слід було щодня ввечері оглядати незамкнені місця: сараї, стайні, горища, сіни, комори під сходами та інші місця, де тільки можуть сховатися люди, що прийшли в будинок зі злим наміром, або ті, що втікають для ночівлі. І місця, що перебували під замком, теж наказано якнайчастіше перевіряти. До розгону собак додався розгін майстрових, які любили збиратися біля воріт і на тротуарі натовпами, щоб гуртом йти на роботу, в лазню, на гуляння тощо. Раптом вони політикою зайнялися або мислять не так, як влада велить. Після чергового замаху на життя священної особи государя імператора 2 квітня 1879 року було введено військовий стан і надійшло розпорядження: «Чергові двірники та нічні сторожа зобов'язані... спостерігати, щоб не було ніде наклеюваних оголошень, афіш тощо без пред'явлення належного дозволу; спостерігати, щоб мостовими, бульварами і тротуарами не було розкидано як оголошень, афіш або підмітних листів, так і предметів, які можуть завдати шкоди». 

Згодом кількість обов'язків двірників зросла. «Правила про обов'язки чергових двірників» 1881 року зобов'язували їх нести нічне чергування, під час якого вони не мали права спати, повинні були «перебувати зовні будинків, не віддаляючись ні від воріт, ні всередину будинків, але могли в межах довіреного їхньому спостереженню простору займатися роботою, як, наприклад, підмітати вулиці, тротуари». У 1892 році було введено позмінне (по чотири години) нічне чергування, яке тривало з 1 березня по 1 вересня з 20:00 до шостої ранку, а з 1 вересня по 1 березня – з 16:00 до восьмої ранку. При цьому було суворо зазначено: «Чергові двірники не можуть виставляти до воріт ні табуреток, ні лав». Двірники все більше перетворювалися на безкоштовну допоміжну поліцію. У тому ж році їм видали металеві нагрудні знаки і наказали не допускати до будинку сажотрусів, полотерів без блях, затримувати таких і доставляти до поліції. З 1895 року додалися нові турботи: потрібно було стежити за цілістю залишених телеграфними розсильними біля воріт і під'їздів будинків велосипедів і нікого не підпускати до телеграфних проводів, стовпів, колодязів – майстер мав пред'явити двірникові свідоцтво, видане начальником військово-поліцейського телеграфу. Якщо в будинку проводилися якісь збори, двірник мав повідомити про це поліцію. Якщо на вулицях міста починалися заворушення, двірники замикали ворота, не впускали і не випускали нікого, доки все не вщухне. Людина з мітлою була понятим під час обшуків та арештів, які провадили поліція та жандармерія, брали участь у розгонах демонстрацій.

Двірникам видали свистки на шнурку і навчили професійному свисту: щоб покликати собі на допомогу, треба було дати два короткі свистки; коли потрібно повідомити про втікача – давали безперервний тривалий свисток і переслідували втікача.

Двірникам, крім комунальних обов'язків, доводилося ризикувати. З одного боку, вони боролися зі злодіями та бандитами, а з іншого боку, з політично неблагонадійними особами. З обох боків вони запросто могли заробити кулю чи ніж. Але іноді вони входили в змову і тоді... Обзавівшись бляхами, свистками, відчувши себе владою, якась частина двірників втратила пієтет і благоговіння до городян. Містяни почали стикатися з грубим поводженням, хамством, а подекуди і самоуправством.

Хоча двірники завжди були охоронцями спокою міських обивателів, але з другої половини дев'ятнадцятого століття вони стали допоміжними службовцями поліції та жандармерії, які цілодобово стежили за мешканцями та перехожими і брали участь у силових операціях. Навіть рішення про їхнє звільнення було не під владою домовласника. На вимогу станового господар прибуткового будинку чи садиби зобов'язаний був звільнити двірника, а нового представити поліції і, якщо буде схвалено, прийняти на роботу.

Відомо, що у Житомирі жили поет, революціонер-народник Григорій Олександрович Мачтет, філософ Микола Олександрович Бердяєв. Обидва проживали у найкращій частині міста: Бердяєв – по вулиці Великій Бердичівській у прибутковому будинку Перець Хаїмовича Фельденкрайза (нині адміністративна будівля облвиконкому – парадний вхід з боку площі Корольова), Мачтет – по вулиці Лермонтовській у приватному будинку. Бердяєв перебував на засланні, а Мачтет продовжував займатися революційною діяльністю, зустрічався з Лесею Українкою. Отже, обидва вони перебували під пильним наглядом житомирських двірників.

Якими були вимоги до підбору двірників та скільки платили

Двірники вважалися людьми шановними, та на роботу їх брали за рекомендацією. Служили двірниками тільки чоловіки різного віросповідання, не молодше 21 року (тоді 21 рік вважався повноліттям) і не старше 55 років, незвичайної фізичної сили, з гарною поставою. Незайвою була грамотність. Найчастіше їх брали із колишніх солдатів та унтер-офіцерів.

За службу охоронці чистоти отримували від 12 до 20 рублів на місяць плюс чайові. Наглядач видавав преміальні за роботу інформатора. Не можна сказати, що двірники мали високу зарплату. Але для багатьох це був заробіток. За невиконання своїх обов'язків двірників та нічних сторожів вперше штрафували на 10 рублів, а «при неспроможності» (перебування у нетверезому вигляді) – давали 7 днів арешту; вдруге – 20 рублів або арешт до 14 днів; втретє – 30 рублів або арешт на місяць. Крайнім заходом покарання було заборона будь-коли вступити на службу в двірники чи нічні сторожа. Двірниками служити йшли селяни чи відставні солдати, серед яких ця професія була престижною. І хоча вона була престижною, на дореволюційних могильних пам'ятниках не знаходимо такої професії, як двірник.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза 

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

Коментарі

keyboard_arrow_up