Історія місцевого дикунства, або Чому Житомиру далеко до Європи

Вступна частина

Я ніколи не виділяла себе з-поміж інших людей. Ось так як в усіх: дім – робота, і знову  невпинно зворотний процес буття. Хоча б за цим різномаїтим спектром стрімкого життя було б добре іноді згадати і про те, що чудово було б і споглянути на себе очима Всесвіту. Руки, ноги, голова. Додамо ще трохи знань з розумом, толерантності з терпимістю, і впізнаємо всіх і кожного окремо з нас. Отож, сумарно отримуємо таку собі «людину сучасну» або, як люблять говорити, «крокуючу в ногу з інноваціями». Виходить радужне тло життєвого процесу міста та містян з нашим спокійним, але справедливим норовом, з великою душею, що здатна: пожаліти, прихистити, зрозуміти, але не припинити відучити сегрегувати нас самих, підмінюючи термінологічні поняття…

Досьогодні і я не стала винятком. Я знала, що соціум не може бути однорідним, знала, що усі ми – центр співіснування людей активних та маломобільних. І знала, як усі, що ми маємо бути добрими, розуміти будь-яку людину, та йти на допомогу. І ось, соромно зізнатися, що досьогодні ми – журналісти, висвітлюючи тему людини з обмеженими фізичними можливостями, навчили наше місто жаліти таких людей, котрі в той чи інший спосіб стали заручниками нещасливої долі, але не змогли викорінити дикунства сегрегації житомирян на «нас» та «їх»…

Розпал подій

І то вже стало нормою речей: чимдужче бігти на зупинку громадського транспорту до тієї в шквалт переповненої маршрутки, щоб встигнути оминути гнів керівництва в надії зробити малопомітним факт робочого запізнення. Так бігла і я, аж поки в силу свого перфекціонізму не вирішила до кінця подивитися на те, чим закінчиться типова місцева ситуація: 8-ма ранку, чоловік на милицях чекає на тролейбусній зупинці, що на Київський, чергового «рогатого». Повірте, повз нього минуло таких три: перші два були ще радянських, взгалі не обладнаних для людей, що пересуваються коляскою або ж користуються милицями. Бог з ним, що вже конкретно запізнилася, але нарешті, зупиняється 3-ій тролейбус прямо перед чоловіком. Гарний, жовтий, з низьким порогом, спеціально облаштований. Лише для кого він облаштований? Бо самотужки все ж таки чоловік не зміг зайти до салону тролебуса без додаткової допомоги водія. І це лише один такий мізерний випадок того, що влада забуває про те, що вони – такі самі люди. Так, малорухомі фізично, але активні духовно, котрі так само працюють та змінюють наше місто на краще.

Риба гниє з голови

Отож, під враженням побаченого я вирішила, як уродженка м.Житомира, вимкнути «хатоскрайство», навчитися помічати незначне і довести усім, що маломобільні люди заслуговують гідного життя. І почала я з влади…Перш за все, я взялася телефонувати перевізникам, що обслуговують транспортні маршрути міста, і, повірте, що не дозвонилася ні до ПП «Іваницька», ні до ПП «Шеріфф». Добре, отож взялася телефонувати заступникові з питань діяльності органів виконавчої влади пана Сухомлина – Дмитрові Ткачуку. На моє запитання, а що робить влада для того, щоб зробити наш транспорт більш комфортним для маломобільних людей, для того, щоб і вони мали змогу вільно добиратися до місця своєї робити, Такчук відповів наступним чином: «У наших комунальних автобусах є функція для користування транспортом таким людям. Але не всі водії зважають на це. Ми регулярно проводим водіям транспортних засобів  теоретичні інструктажі того, як допомогти людині з візком заїхати в автобус. Водій має стоворити усі необхідні умови для того, щоб людина з обмеженими фізичними можливостями змогла скористатися таким транспортом». Розумієте постановку питання?! Водій має, а чому це має робити водій автотранспорту, чому діюча влада не змогла за 5 років замінити усі автобуси, що вже мають порушення стосовно вільного користування публічним транспортом людиною на візку. Але не дивлячись на все, Такчук співчуває, розуміє проблему людей, але і я його теж розумію, не він остання інстанція з розподілення міського бюджету на фінансування транспортної системи міста, але «хтось ввище» певно, що і не користується комунальних транспортом.

Не транспортом єдиним…

І справа не тільки в маршрутках, а і у тому, що як ми стигматизуємо людей! Відкриваю популярний сайт в Україні з пошуку роботи «Work.ua» і жахаюся ситуації, коли людина з обмеженими фізичними можливостями просто не може знайти собі роботу. Або ж лише доглядальником за маленькими дітьми, або ж різноробочі. Чому наші роботодавці забувають, що фізичне обмеження – не вирок і не проблема розумової відсталості? 

Насамкінець, цим матеріалом я закликаю усіх замислитися над тим, що ми – рівні, однакові і безмежно талановиті люди. Давайте разом відстоювати наші права, і обов`язково стаемо взірцевим містом, де всім нам буде комфортно!

Ірина Хоцька