Базарська трагедія: «Треба знати і пам’ятати, але головне - розуміти!

Саме на Житомирщині завершився майже п’ятирічний період боротьби за відновлення української державності. Як відомо, ця спроба виявилася невдалою, але недаремною. Проте події, що сталися у селищі Базар суворої і холодної осені 1921 року, мають особливий, навіть сакральний зміст, хоча досі сприймаються лише як трагічний фініш учасників Другого Зимового походу Армії УНР.

Насправді, то був останній подих організованого збройного спротиву новій тоталітарній системі, яка довгі 70 років міцно тримала своїми кігтями понівечене тіло українського народу. Це прекрасно розуміли організатори та безпосередні керівники листопадового рейду по території вже Радянської України, бо після трагедії під Базаром спроби збройного повалення комуністичного режиму в Україні більше не було. Якщо, звичайно, не рахувати десятиліття боротьби УПА в ході Другої світової війни та у перші післявоєнні роки.

Похід міг бути і весняним або ж літнім!

Але повернімося до осені 1921 року. Історики поки що так достеменно не відповіли, чому саме восени 1921 року одразу три групи Армії УНР, сформованої із інтернованих у польських таборах козаків та старшин, рушили на територію Радянської України піднімати та «роздмухувати» там повстанський рух. Адже справжнє полум’я повстання в Україні запалало весною, а потім ще влітку 1921 року, коли радянські продзагони та ЧОНи (печально відомі «частиособогоназначения») нишпорили по селах і хуторах у пошуках зерна та продуктів. Із весни 1921 року в Україні активізувалися більше трьох десятків повстанських загонів, які нараховували у своїх лавах до 40 тисяч повстанців. Саме влітку 1921-го «палав» селянсько-повстанським спротивом Холодний Яр, але й Полісся, Київщина, Поділля раз-пораз спалахували також потужними «вибухами» селянського опору. Проте керівництво Української Народної республіки, яке на той час перебувало в еміграції, відверто прогавило момент найбільшої напруги та піднесення селянського спротиву весною-влітку 1921-го. Лише листівка від створеного у Львові Партизансько-повстанського штабу за підписом Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри нагадувала селянам України про те, що «треба готуватися, треба згуртовуватися», але завчасно і без отриманого сигналу вступати у відкриту збройну боротьбу не слід. Проте спалах повстання, що розгорялося весною-влітку 1921 року, під осінь відчутно згас. Не в останню чергу через те, що радянсько-комуністична влада кинула проти повстанців не лише додаткові підрозділи загонів ВЧК, але передислокувала у прикордонні райони десятки тисяч військ Червоної Армії. Але все те робилося влітку 1921-го, коли  Партизансько-повстанський штаб лише розробляв та узгоджував плани, а очільник УНР Симон Петлюра пробував узгодити із владою Польщі питання щодо озброєння тих частин, які збиралися в Україну для підтримки та поширення повстанського руху. Лише у жовтні, коли в Україні запалав голод, а повстанці були розсіяні по домівках, конкретний план підтримки повстання в Україні було затверджено, і одразу ж з’явився наказ про початок рейдового походу. Три групи (Бесарабська, Подільська та Волинська) армії УНР наприкінці жовтня та на початку листопада 1921-го року майже синхронно перейшли польсько-радянський кордон і розпочали узгоджений рух на Київ. Щоправда, так звана Бесарабська група, яка мала відвернути увагу радянських органів на півдні України, через кордон прорватися так і не змогла і вже за три-чотири дні змушена була повернутися назад. Але Подільська група, рушивши від району Гусятина, Підволочиська, невдовзі пройшла по території Любарського району, а потім рушила у поліські райони Житомирщини. Тут, східніше Радомишля, якраз і мали з’єднатися загони Подільської та Волинської похідної груп для подальшого наступу на Київ.

Зимовий похід: за два тижні – 600 верст

Волинська група під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила в Україну 4 листопада 1921-го. У складі Волинської групи було дві бригади, хоча чисельний склад всього угруповання сягав лише 912 осіб, а тому бригадами назвати напівроззутих вояків, які мали не більше 500 гвинтівок, 30 кулеметів і до сотні кіннотників, можна дуже умовно. Але вже перше село на радянській території (Майдан Голишевський) виявило здатність партизанської тактики наносити ворогу зненацькі удари. Далі рейд Волинської групи пролягав через села нинішнього Олевського, Ємільчинського та Коростенського районів. Середовище дослідників-істориків та краєзнавців поки що так і не створило детальної карти із траєкторією «Другого Зимового походу», хоча у довідниках та наукових повідомленнях вже давно «гуляє» карта-схема напрямів руху Волинської групи із зазначенням основних населених пунктів. Загалом козаки і старшини під командуванням Юрка Тютюнника за двотижневий період рейду по території нинішньої Житомирщини та Київщини пройшли близько 600 кілометрів шляху. Реально щодня «волинці» здійснювали сорокакілометрові «марші», постійно вступаючи у бої із військами, чекістами, охороною залізниць і т.п. Після 11 листопада 1921-го року, коли колони та обоз Волинської групи зупинилися на привал у селі Заньки (тепер у Радомишльському районі), вояки Юрка Тютюнника відчули «подих» потужної армійської сили – у Радомишлі (а також у майже десяти селах району) зосередилась 9-а Кримська кавалерійська дивізія Григорія Котовського, основною метою якої було оточення та знищення Волинської групи Армії УНР. Варто зауважити, що штаб «котовців» на перших порах був просто приголомшений швідкісними діями та напрямами маневру українських вояків. Після нічного відпочинку у Заньках кавалерійські підрозділи дивізії Котовського зустріли учасників «зимового походу» біля Чайківки і супроводжували аж до села Пилиповичі. Лише завдяки влаштованій засідці бригади Юрка Тютюнника змогли позбутися переслідування червоноармійців, завдавши котовцям дуже болючих втрат. І одразу ж – переправа через Тетерів біля села Городське (сучасний Коростишівський район), перетин київського шляху (у звітах «брест-литовського шосе») і коротка зупинка у Войташівці (тепер Квітневе). Звідтіля загони Волинської групи, маючи в обозі до 80-ти поранених вояків, вирушають на Кочерів, Поташню і повертають у лісові масиви через села Негребівку, Раївку, Кодри, Нова Буда. Далі вже була територія Київщини, де ще теплилася надія та сподівання на об’єднання із Подільською групою полковника Палія. Однак біля села Леонівки (тепер – Макарівський район Київщини) в умовах снігової негоди і якраз посеред ночі загони Волинської та Подільської груп армії УНР розминулися. Надалі така прикрість мала фатальні наслідки найпершим чином для загонів Юрка Тютюнника. Він ухвалює рішення прямувати на північ, аби під покровом лісових масивів повертатися до радянсько-польського кордону. Так уночі із 16 на 17 листопада «волинці» зупинилися на свій останній привал у селі Малі Міньки (нині відселене через радіоактивне забруднення село у Народицькому районі). Розвідка та селяни доповідали, що у довколишніх селах зосередилися численні з’єднання радянської кінноти, а тому зранку 17 листопада колона із обозом Волинської групи рушила у напрямку села Звіздаль. І якраз у цей час війська Котовського розпочали оточення, а потім атакували вояків Волинської групи. Сили були нерівні, але найгірше – патрони та гранати, якими українські вояки успішно відбили перший натиск червоної кінноти, швидко закінчилися. Далі – розпочалося побоїще із застосуванням кулеметних «тачанок» та атакою кавалеристів. Упродовж бою загинуло близько 400 вояків Армії УНР. Більше 500 – потрапили у полон. Близько сотні полонених були тяжко поранені, а тому їх добивали, або ж вони вмирали самі. На морозі, у снігу, бо зима того року виявилася занадто ранньою. Усіх, хто міг йти самостійно, переправили до села Базар. Для суду і, як виявилося, – для розправи.

Далі відомо, яким чином проходив суд над полоненими вояками Юрка Тютюнника. Для цього із Києва прибула так звана «п’ятірка», куди «за посадою» увійшов і командир кавалерійської дивізії Григорій Котовський. Допити та суд тривали упродовж доби, а вже надвечір 21 листопада 1921 року першу групу зі старшин та командного складу Волинської групи повели на розстріл. Загалом розстріли тривали до обіду 22 листопада 1921 року. А розстріляли «котовці» 359 вояків-українців. Ще 42 полонених відправили до Києва для подальших слідчих дій, більшість із яких також були страчені.

Уроки минулого: пошук істини триває

Сьогодні виникає багато питань, які важливо порушувати не лише напередодні чергової роковини трагедії під Базаром. Гірше від того, що сама поминальна подія стає хрестоматійно одноманітною, а урочистості, мітинги-реквієми, які щороку влаштовуються біля Меморіалу у селищі Базар, перетворюються у буденно-звичні події, на які громада Житомирщини (не кажучи вже про всю Україну) звертає загалом скромну увагу. Сучасник, споглядаючи події 97-ї давності, мало розуміє жертовність людей, які не за гроші, не за славу, а лише – за Батьківщину пішли на вірну смерть. Тому головним завданням для кожного громадянина, який вважає себе патріотом країни і поважає її минуле, є потреба у розумінні всього того, що ж сталося під Базаром рівно 97 років тому. Адже йдеться не про трагедію та розстріл (хоча вони були точно), а про щось більше, величне і святе.

Микола Корзун