«Націократія» знадобилася у Сінгапурі, а в Україні – залишається в тіні?

Житомиряни, мабуть, вже звикли до того, що влада проголошує то декади, то місячники, а то й роки з нагоди певної історичної події чи відомого історичного персонажа. Тим паче, що й досі про Миколу Сціборського у Житомирі знають не так багато, аби постать свого земляка викликала у середовищі його нащадків потужний інтерес. Так, у Житомирі є вулиця Миколи Сціборського, а зовсім недавно міська рада вирішила присвоїти Миколі Орестовичу Сціборському звання почесного громадянина міста, у якому він народився і провів своє дитинство та юність. Однак такі дії влади жодним чином не позначилися на тому, аби у товщі сучасної громадської думки сталися потужні чи хоча б помітні зміни у сприйнятті постаті визначного теоретика українського націоналізму. Між тим недавнє рішення Житомирської обласної ради якраз і спонукає житомирян приділити увагу життю і діяльності Миколи Сціборського, який народився у Житомирі, а потім, проживши у вигнанні та еміграції цілих два десятиліття, трагічно завершив свій земний шлях у рідному місті.

Таємничий атентат

Дотепер житомиряни знали про те, що 30 серпня 1941 року двоє українських націоналістів, Омелян Сеник та Микола Сціборський, були вбиті надвечірньої пори пострілами із револьвера на розі сучасних вулиць Івана Франка та Святослава Ріхтера. Сталося це навпроти будівлі, у якій нині знаходиться відділення Ощадбанку. Якщо детальніше – Омелян Сеник загинув на місці, а Миколу Сціборського намагалися врятувати у 1-й міській лікарні, хоча поранення виявилися несумісними із життям. Відтак, 2 вересня 1941 року обох загиблих поховали біля Преображенського собору. Очевидці засвідчують, що похорони О.Сеника та М.Сціборського відбулися за участі щонайменше 3-х тисяч житомирян. Можна лише уявити резонанс події у Житомирі, коли в умовах воєнної пори (німецькі війська у цей час стояли в околицях Києва) розголос про вбивство Омеляна Сеника та Миколи Сціборського долинув до багатьох європейських міст, а далі – за океан. У Житомирі вже у вересні 1941 року намагалися з’ясувати обставини та причини загибелі відомих діячів націоналістичного руху. Оскільки обидва загиблих належали до так званого «мельниківського» крила ОУН, то розслідування у справі їх вбивства очолював їх соратник і також житомирянин за походженням Олег Ольжич. Проте і тоді, у вересні 1941-го, так само, як і сьогодні, обставини, причини та винуватці загибелі Омеляна Сеника та Миколи Сціборського залишаються утаємниченими. Є версії, про них писали і пишуть, говорили та говорять, однак певних просувань та реальних зрушень, які пролили б світло на суть події 30 серпня 1941 року у Житомирі, досі немає. В історії подібні випадки відомі, і вбивство О.Сеника та М.Сціборського має всі шанси та ознаки вічної таємниці, оскільки і докази, і мотивації, які могли б пролити світло на обставини смерті лідерів ОУН (м), виявилися чи то знищеними, або ж занадто ретельно замаскованими. Далі історичні події у ході радянсько-німецької війни, а потім і в ході визвольних змагань націоналістичного руху набули ще більш трагічного забарвлення, тож про вбивство О.Сеника та М.Сціборського згадували лише з нагоди певних історичних дат.

Сьогодні ж постать нашого земляка Миколи Сціборського, якого віднедавна вшановують як почесного житомирянина, залишається маловідомою, а його життєвий доробок в Україні досі мало вивчений, а по суті, проігнорований нащадками. Між тим саме науково-теоретична спадщина Миколи Сціборського мала б стати головним об’єктом, а ще краще – дієвим інструментом для вивчення світоглядних засад українського націоналізму. Більше того, саме роботи Миколи Сціборського сьогодні не втратили своєї наукової актуальності і мають усі підстави вважатися потужним підгрунтям для оновлення та модернізації українського державницького інтегруючого громадянського націоналізму. Ще в середині 30-х років минулого століття, коли у рядах тоді ще єдиної Організації українських націоналістів (ОУН) розпочиналися палкі дискусії щодо характеру (точніше – тактики) визвольної боротьби, у світ вийшла робота Миколи Сціборського «Націократія». Фактично саме цей науковий твір одного із основоположників та організаторів ОУН мав би стати засадничим документом українського націоналізму на багато років. Причому Микола Сціборський, глибоко вивчивши глибинні механізми економічних моделей розвитку найбільших тогочасних держав світу, геніально визначив ту модель економічного розвитку України, яку варто було б впроваджувати вже тоді, коли Україна постане як незалежна і соборна держава. Тобто Микола Сціборський по суті визначив і окреслив у багатьох деталях той варіант державного устрою, який Україна мала б втілювати у своєму розвитку вже із 1991 року.

Чи таємнича «націократія»?

Чому ж Микола Сціборський і його «Націократія» й досі залишаються малодослідженими і так само малопомічними у роботі та діяльності сучасних керманичів України? Чому в Україні частіше згадують про Степана Бандеру, Романа Шухевича, а на Житомирщині куди частіше з недавніх пір лунають розмови про Олега Ольжича, Тараса Бульбу-Боровця, але ідеї та наукові постулати «Націократії» Миколи Сціборського досі перебувають у тіні наукової, а тим паче і державницької уваги. Питанння важливе і заслуговує на негайне надолуження, а тому має бути компенсоване винятковою увагою та детальним вивченням. Проте і в масштабах окремої газетної публікації варто зробити цілий ряд конкретних зауважень. По-перше, досі громадська і (дивним чином) наукова думка сучасної України досить прохолодно і навіть з певним острахом реагує на саму назву головного наукового доробку Миколи Сціборського. «Націократія» вже суто на вербально-семантичному рівні розпізнавання терміну трактується як певний ідеологічний постулат окремішньої зверхності українців над усіма іншими народами, які живуть у сучасній Україні. Хоча, підкреслимо, Микола Сціборський абсолютно переконливо і недвозначно вживає поняття «українці» виключно для означення «політичної  нації». Тобто українці і українство у «Націократії» представлені і виконують роль державотворчої нації як, наприклад, французи у Франції чи німці – у Німеччині. І про якесь насилля чи зверхність з боку українців щодо інших етносів, не кажучи вже про такі гріхи, як ксенофобія чи шовінізм, на сторінках «Націократії» немає навіть і згадки. Але для того, щоб так вважати і про це говорити, книжку Миколи Сціборського варто уважно прочитати. З відомих причин у довоєнний час, коли «Націократія» лише побачила світ, детального її прочитання, вивчення чи популяризації не відбулося. Адже український націоналізм тоді перебував у полум’ї суто політичних подій передвоєнного часу, коли до розмов чи розважливих дискусій справа не доходила. Навчатися потрібно було, як то кажуть, на ходу, а до того ж – питання про розбудову держави відкладалося до того часу, поки саму державну незалежність буде здобуто. Це виявилось часом тривалої перспективи, а тому «націократична» модель Миколи Сціборського довго залишалась не на часі. Дивно, але коли настав час створення, побудови та зміцнення України як суверенно-соборної держави, про «Націократію» забули. Чи то через елементарну забудькуватість невивченого, але, швидше за все – свідомо і цілеспрямовано. Як не дивно, і водночас не зовсім приємно про це говорити – «Націократію» не взяли до своїх програмових документів сучасні українські націоналістичні громадські організації та політичні партії. Практична цінність націократичної концепції Миколи Сціборського полягає у тому, що її автор намагався відвернути українську еліту (щонайменше її націоналістичну частину) від сприйняття майбутнього України лише в координатах вибору «соціалізм – капіталізм». До речі, Микола Сціборський казав, що це «вибір без вибору». Націократична модель Миколи Сціборського передбачала комбінований характер своєї соціально-економічної системи, де «приватна власність і економічна свобода сполучатимуться за здійснюваними державою принципами господарської планової контролі й з певними родами колективної (націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності. Націократична модель певним чином обмежує ліберальну економіку, а головним чином обмежує монополію панування клік» (суч. ОЛІГАРХАТУ).

На превеликий жаль, націократична модель економіки у часи незалежної України навіть не була взята до уваги не лише для втілення, а хоча б – для вивчення. Натомість ідеї та практичні постулати «Націократії» Миколи Сціборського були успішно втілені автором так званого «сінгапурського дива». Так, саме у багаторічній діяльності прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю принципи та зауваження Миколи Сціборського були використані ледь не в повному обсязі. Задля повноти інформації і коректності порівняння ідей М.О.Сціборського та реформ Лі Куан Ю можна лише зауважити, що заходів жорсткої боротьби із корупцією, до яких вдавався сінгапурський лідер, наш земляк в середині 30-х не називав. Цілком очевидно, з причин суто теоретичного осмислення своєї концепції, яка за часів його життя так ніде не була реалізована практично. Сучасна Україна, опинившись у ситуації глибокої державницько-світоглядної кризи, мала б однозначно звернути увагу на теоретичну спадщину Миколи Сціборського. Надзвичайно сучасного українського націоналіста, патріота із нашим, поліським, корінням.

Микола Корзун

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.