Кошик із лози: народна традиція і… шматочок мудрості
Сьогодні у нас – матеріал вже традиційної рубрики «Родинне зЕрно твого краю».
У липні ми вже розповідали про ясногородський музей «Наше село», яким опікується його організатор і творець Петро Сидорович Шкуратенюк. Тоді наш співрозмовник пообіцяв розповісти про деталі, секрети та тонкощі свого давнього захоплення – плетіння кошиків, які свого часу були незамінним інструментом серед найнеобхіднішого начиння у домашньому господарстві. Сплетений із лози кошик служив найпершим чином під час збору урожаю городини. Далі у ньому часто зберігали продукти у коморах або ж на горищі. Навіть старий, зношений і пошкоджений кошик часто ставав у пригоді, як сідало у курнику.
Де люди брали кошики, яких у кожному домашньому обійсті повинно було бути не менше десятка? Про все це, а також про життя у селі ще всередині минулого століття нам розповів сьогодні вже 82-річний ветеран із Ясногорода Петро Сидорович Шкуратенюк. У садочку, на лавці, із гарно вигостреним ножем у присутності вірного друга домашнього песика Петро Шкуратенюк починає плетіння кошика із лози.
- Для того, щоб сплести кошика, треба відповідний матеріал: дві товсті лозини для виготовлення двох обручів, а також декілька десятків рокитин – тоншої лози, яку зазвичай заготовляють із пізньої осені до ранньої весни, поки на деревах не з’явилося листя, – так розпочинається розповідь Петра Сидоровича Шкуратенюка, який влаштував для нас такий невеликий майстер-клас. – Спочатку виготовляємо два обручі, один із яких має бути товстішим і виконувати роль ручки кошика, а інший (трохи тонший) власне й визначає діаметр отвору, а також величину об'єму майбутнього кошика. Обручі розташовуємо на перехресті один із одним, а в місцях їхнього перетину виготовляємо з’єднання із тоншого плетива, із заздалегідь заготовленої лози-рокити. Треба зазначити, що справжній майстер обов’язково оживляє лозу-рокиту руками (розминає лозину якомога інтенсивніше) і затим розрізає (розділяє) на дві рівні частини. Таким чином, лоза-рокита готова до роботи. У місцях перетину двох обручів із товстішої лозини плетемо з’єднання у вигляді ромбика, куди потім заводяться так звані ребра. І нарешті вплетена між ребрами лозина-рокита і завершує роботу над виготовленням кошика».
На запитання про те, де і за яких обставин він навчився плести кошики, Петро Сидорович відповів дуже просто, але вичерпно змістовно: «Найбільшим вчителем у цьому ділі для мене був мій батько. Він умів плести не лише кошики, але й постоли із липи, а для дітей-немовлят у сільській оселі мала бути колиска-люлька, яку плели найбільш вправні сільські майстри. До переліку виробів із плетива у домашньому інструментарії належала й риболовна пастка-верша, яку також виготовляли із лози. Але ті вироби виготовляли найбільш авторитетні у селі майстри, такі, яким був мій батько Сидір Талімонович Шкуратенюк. Ну а пересічний аматор, до яких у часи свого дитинства і юності належав і я, навчався досконало і вправно плести насамперед кошики. Перший свій кошик у присутності батька я сплів у 12 років. Як воно було, як вийшло і яким був той кошик, я вже й не пам’ятаю. Але вже наступного року я набив руку у справі виготовлення кошиків і взявся навіть змагатися із батьком. У нас, у Ясногороді, багато хто із хлопчаків пробував опанувати ремесло із виготовлення кошиків із лози, однак певного визнання та належного рівня майстерності здобули не більше десяти юнаків-односельчан. Але той, хто опанував належні і обов’язкові навички лозоплетіння, хто виготовив хоча б два – три десятки кошиків для вжитку у власному обійсті, міг братися за виготовлення кошиків на продаж. Звісно ж, продавали ми ті кошики на базарі, а на виручені кошти по дорозі додому купували додому хліб у магазині Романівського склозаводу. На цукерки, як правило, грошей не вистачало, бо кошики продавали задешево, а хліб у часи нашого дитинства був дорогим».
Далі наша розмова зайшла про те, як довго і наскільки традиційними у домашньому господарстві залишалися кошики із лози. «Такі кошики, – розповідає Петро Сидорович, – у домашньому господарстві селян були головними ємкостями упродовж багатьох століть. Заготівля рокити, сам процес лозоплетіння кошиків були заняттям далеко не для всіх. Дехто і силу у руках мав, і вміннями та розумом був не обділеним, але кошики у них не виходили. І що тут скажеш? Мабуть, тут щось схоже на музику: якщо дав Бог тобі хоча б трішечки таланту, то й музикантом станеш, а якщо ні, то що тут поробиш? Ну а щодо кошиків, то процес, або, як кажуть, технологія їхнього виготовлення вимагає не тільки сил, витримки і вправних рук. Рогозу у процесі роботи треба відчувати руками, аби під час плетіння вона була пружною і водночас податливою та зручною. Вже готові кошики, згідно з усіма вимогами та неписаними правилами, треба було сушити у приміщенні, яке не опалювалося. Як правило, це робили на горищі. Висушений кошик відчутно легшав і був міцнішим, ніде не прогинався і т. д. У подальшому, вже у процесі експлуатації кошика, він не міг стояти під дощем або потрапляти для зберігання городини, наприклад, у погріб. Там завжди надмірна вологість, сирість, і кошики у таких умовах довго не служать».
За словами П. С. Шкуратенюка, сьогодні у домашньому господарстві широко використовують ящики, корзини із пластмаси, капрону та інших штучних матеріалів, які серійно і масово виготовляють методом штамповки. «Звісно, кошики змагання у частині собівартості виготовлення із такою тарою вочевидь не витримують, – говорить Петро Сидорович. – Але лоза є лоза. Це природний матеріал, і все цим сказано. А пластмаса, капрон, резина – то вже хімія, без якої людина довгий час жила, обходилась і не знала жодних проблем. Тож сьогодні є багато людей, які охоче купують для своїх домашньо-господарських потреб ось такий, як ви тут бачите, кошик на півтора – два відра ємкістю. Із кошиком зазвичай ходили в ліс по гриби. Восени у кошиках складалися яблука, які таким чином могли зберігатися до пів року у сухому приміщенні. Ось така вона, історія виникнення кошиків із лози, яка свого часу мала майже тотальне поширення в українських селян. Сьогодні, на жаль, це ремесло вже втратило колишню популярність через вже названі мною причини. Тому, мабуть, і майстрів із лозоплетіння сьогодні знайти вже важко. Проте я ще й досі вірю, що ось таке ремесло ніколи не зникне і не забудеться. Бо, що не кажи, але якраз у ньому – наше минуле, наші першоджерела і наші витоки. Це треба розуміти, пам’ятати і, звісно ж, берегти».
P.S. Задля повноти нашої розповіді про історію виникнення звичайного кошика із лози слід обов’язково додати, що сам процес долучення людей (а особливо дітей) до цього заняття є надзвичайно корисною справою. Давно помічено всіма педагогічними школами та лабораторіями, що моторика рук є основою для розвитку багатьох талантів та задатків людини. І тому заняття із лозоплетіння, яким би архаїчно-древнім сьогодні не видавалося, має могутній розвиваючий потенціал. Якби ж то щось подібне да відродити у наших будинках дитячої творчості, у гуртках чи навіть на шкільних уроках виробничого навчання. Воно, звісно, не робототехніка, не STEM- лабораторія, але руки, мізки під час процесу лозоплетіння вправляються не гірше, ніж у ході шахового поєдинку. І нарешті про головне – про те, що ми всі народилися, постали від землі і від природи. Не забуваймо про це.
Віктор Першко
Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.
