Люби і знай свій рідний край!
Дістатися до села Ясногород із Романова зовсім неважко.
За допомогою автомобіля – всього кілька хвилин. На велосипеді – також зручно і швидко. Принаймні більшість жителів цього села вже звикли до велосипеда як до найкращого засобу пересування у Романів. Ну а конкретною метою нашої подорожі до Ясногорода стало бажання познайомитись із тутешніми майстрами, які вміють виготовляти вироби із лози. Хотілося побачити такий собі майстер-клас із лозоплетіння, яке свого часу було популярним у селі ремеслом. Як виявилося, у Ясногороді залишилося лише двоє чоловіків, які й досі займаються виготовленням предметів домашнього вжитку із лози.
Обидва колишні вчителі, а нині – пенсіонери. Обидва народилися у липні. Петру Сидоровичу Шкуратенюку зовсім скоро виповниться 82, а його колега і напарник Петро Іванович Побережник всього-на-всього на рік молодший. Основний матеріал для лозоплетіння заготовляється упродовж тривалого часу, а тому проведення майстер-класу із лозоплетіння довелося перенести на пізніше. Вже у найближчих номерах нашої газети ми обов`язково розповімо про секрети та особливості лозоплетіння та виготовлення господарського начиння для дому. Зате про інші, колись популярні, а нині забуті сільські ремесла нам вдалося дізнатися багато цікавого у приміщенні Ясногородської школи. Якщо точніше, то у Ясногороді школа вже закрита, а у її приміщенні досі успішно діє дитячий дошкільний заклад (дитсадок), поряд із яким розташована кімната-музей «Наше село».
Музейний заклад свого часу утворений і офіційно зареєстрований у 2015-му році при Ясногородській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Засновником музейної кімнати став вчитель української мови та літератури Петро Шкуратенюк, якого односельці кількаразово обирали ще й головою Ясногородської сільради. Про життєвий шлях П. С. Шкуратенюка можна розповідати довго, і заслуговує він не лише звання «Честь і слава Романівщини», але й шанобливої уваги до свого улюбленого дітища. Як і колись, сьогодні Петро Сидорович Шкуратенюк дбайливо опікується роботою кімнати-музею «Наше село», і якраз навколо його експонатів і відбувалася наша розмова.
Насамперед про експонати. Їх тут насправді дуже багато. Різних і всіляких. Звичних для людей старшого покоління і забутих у середовищі тих, хто народився у часи «розвинутого соціалізму» і зростав у добу індустріально-інформаційних технологій. Дуже примітна особливість багатьох експонатів із ясногородської кімнати «Наше село» полягає у тому, що тут збережено пам'ять про власників чи хранителів старожитностей. Постоли із липи, сплетені Сидором Талімоновичем Шкуратенюком, дісталися синові-педагогу від батька, і, можливо, якраз цей експонат був у числі перших предметів у ясногородському шкільному музеї. А пилка братів Драчів («драчівка»), якою уславлені на всю округу майстри заробляли на життя, розпилюючи колоди дерев, сама по собі може стати предметом для окремої розповіді. Сорочки від Ігоря Білінського, знахідка Аркадія Тополюка, витвори із лози Петра Шкуратенюка та Петра Побережника – все або майже все, що вмістилося у колишньому кабінеті української мови та літератури, має свою авторську прописку. Ну а дерев’яна форма для виготовлення цегли засвідчила про діяльність у Ясногороді невеликої цегельні, яка працювала для забезпечення суто місцевих потреб на основі тутешнього каолінового кар’єру, звідкіля постачалася основна сировина. Дуже багата на експонати тематична добірка ткацьких верстатів та різнопланових пристосувань для підготовки прядива, унікальних за конструкцією предметів і знарядь. Більшість із них виготовлені із дерева, і мимоволі напрошується висновок про унікальну і універсальну майстерність жителів українсько-поліського села, які ще сто років тому більшість предметів домашньо-побутового вжитку вміли виробляти власноруч і вдома. До речі, нинішнє покоління нащадків жителів Ясногорода (і не тільки цього села) може тільки позаздрити майстерності, винахідливості, умінням і навичкам своїх предків і пращурів. А те, що пам'ять про подібну спадщину треба зберігати дуже дбайливо, має стати аксіомою і висновком для кожного із сучасників. Для цього, звісно ж, слід подбати, аби кімната «Наше село» у Ясногороді здобула більше можливостей працювати і розвиватися як музейна установа.
Окрема сторінка музейної експозиції – особистості та персоналії сільської історії, вихованці та випускники Ясногородської школи, керівники місцевого господарства та очільники Ясногородської сільради. Тут також безмежне поле для змістовної роботи, яка може неабияк оживити і навіть примножити колишні традиції хоча б масштабами пам’яті і пошани.
Безумовно, у нинішній, дуже тривожний, для країни час хтось може висловитися стосовно актуальності для жителів Ясногорода музейно-краєзнавчої тематики, посилаючись на звичне і навіть популярне «не на часі». Проте йдеться не лише про те, наскільки потрібним, помічним чи навіть вигідним закладом як для односельчан, так і для Романівської громади в цілому може стати музей-кімната у Ясногороді. Імовірніше, йдеться про ще один об’єкт історичної, етнографічної, культурної спадщини, який потребує уваги і головним чином – збереження. Йдеться про певний туристичний магніт, який разом із краєзнавчим музеєм Романівщини лише підсилить увагу та цікавість гостей нашої громади. Що цікаво, поряд, у сусідніх із Ясногородом селах, також є місця із самодіяльними колекціями старожитностей, які заслуговують на увагу фахівців і, безперечно, місцевої влади. Адже що б хто не казав, а до збереження і навіть пропаганди своєї краєзнавчої спадщини нам ще тільки доведеться повертатися. Бажано – швидше, дружніше і завзятіше. Бо час – не чекає!
Віктор Першко
