У зоні АТО три роки тому загинуло двоє житомирян

Народився Олександр Атаманчук 22 червня 1990 року, у смт. Миропіль Романівського району, Житомирської області у родині військового і змалечку був оточений специфічною атмосферою життя військових. Звичайно, що прикладом для наслідування був батько Олександр Володимирович, але у хлопчика був ще один взірець – його хрещений, який був не просто військовим, а десантником. Дух захоплювало у Сашка, коли він слухав історії з життя десантників, дуже хотів стати таким же сильним, рішучим, навчитися володіти бойовими прийомами, знати все про ці війська. Батькам син у дитинстві запам’ятався кучерявим непосидючим хлопчиком з життєвим кредо «Хочу все знати!», з його любов’ю до водної стихії – він обожнював воду всюди, як згадує батько, уже у 6 років впевнено плавав. Шкільні роки запам’яталися тим, що у Сашка через його незвичайну зовнішність – розкішну шевелюру, було прізвисько «Лев» і з’явилося нове захоплення – література, особливо класична. Часто цитував поетів, особливо улюбленого Єсеніна... Це захоплення залишилося на все життя.

Після закінчення Миропільської загальноосвітньої школи № 2 Олександр вирішив опанувати професію кухаря-кондитера і вступив до Житомирського професійного ліцею харчових технологій. Там розкрився його організаторський та акторський таланти: навколо кмітливого та веселого хлопця все вирувало, без нього не відбувся жодний КВК, брав участь у всіх загальних заходах ліцею. Йому подобалася обрана професія, але дитяча мрія про десант не давала спокою. Реалізувати її допомогла строкова служба в армії, після якої Олександр залишився контрактником в омріяній 95-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних сил України.

Склалося і сімейне життя. Для дружини Тетяни її Саша був більше, ніж чоловік, біля нього вона почувала себе справжньою жінкою, завжди захищеною, його дружня підтримка додавала упевненості у власних силах і можливостях. Подружжя намагалося всюди бути разом, домашні справи ділилися на двох, вранці з дому на роботу жодного разу вони не вийшли порізно.

З перших днів антитерористичної операції Олександр перебував у зоні військових дій. Отримавши поранення восени 2014 року, мав можливість більше не повертатися на війну, але не зміг залишитися вдома, розуміючи, що його місце там, біля побрати- мів, на передовій. Тому після лікування повернувся у рідну військову частину. А згодом був Донецький аеропорт. Саме у тому пеклі 20 січня 2015 року у бою з російськими збройними формуваннями, героїчно захищаючи незалежність своєї держави, загинув старший солдат Олександр Олександрович Атаманчук.

Нагороди:

орден «За мужність» III ступеня (посмертно)

Зі спогадів рідних, Олег Черниш ріс слухняною дитиною, народився у Житомирі 24.09.1984 року, змалечку відзначався спокійною вдачею та поміркованістю. Йому цікаво було поруч із батьками: що робить тато чи мама по господарству, те й Олежик повторює, особливо із задоволенням допомагав мамі готувати різні страви до столу.

Навчався у Житомирській загальноосвітній школі №12, після 8 класу вступив до Комерційного технікуму на відділення харчових технологій, щоб стати професіоналом у справі приготування страв, бо хотів займатися у житті тим, що йому подобалося. У технікумі виявилися організаторські здібності Олега: з ним легко і весело можна було влаштувати свято, зібрати колектив на вечірку. Усім запам’ятався випускний вечір, організований для випускників та гостей Олегом і трьома його друзями. Під час навчання Олег познайомився та подружився з дівчиною, яка вірно чекала його з армії і згодом стала дружиною. Наталя згадує, що Олег був надзвичайно уважним та турботливим у ставленні до неї та сина Кирила, якого дуже любив. І взагалі Олег гарно ставився до рідних: жодне родинне свято не залишав без уваги, вмів створити особливу піднесену атмосферу для гостей та родичів. Любив організовувати колективні виїзди на природу, коли приїздив з Києва, де працював поваром, із задоволенням пригощав усіх власноруч приготовленими стравами.

Отримавши у серпні 2014 повістку про мобілізацію, Олег не зволікав, одразу зібрався до військкомату і у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади у якості снайпера-розвідника був відправлений на передову. 

20 січня 2015 року молодший сержант Олег Сергійович Черниш загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі Донецького аеропорту.

«Він був чудовою людиною… Нам ніхто не замінить   Олега», – так говорять рідні, так говорить Україна.

Нагороди:

орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно),

нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно)