«Собор на крові» та століття незалежності: час для вивчення минув, а пора для усвідомлення ще не настала?

За кілька днів після проголошення IV Універсалу Центральна Рада та уряд УНР змушені були покинути Київ, куди увірвалися російсько-більшовицькі загони Муравйова. Українське керівництво прибуло до Житомира, затим – до Коростеня, а потім – до Сарн. Лише у березні 1918-го року більшовицьку навалу було відбито і відкинуто за межі території України. Але все це змогло відбутися лише за військової допомоги кайзерівської Німеччини, про що домовлялася делегація УНР на переговорах у Бресті. У квітні 1918-го Центральна Рада припиняє своє існування, а влада перейшла до гетьманської держави Павла Скоропадського. Восени 1918-го поразкою країн так званого Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) завершується Перша світова війна. Одночасно у Німеччині спалахує революція, і кайзер зрікається влади. Німецькі війська покидають Україну, а держава Павла Скоропадського майже одразу зникає під ударами повстанських загонів Директорії Української Народної Республіки. Водночас у листопаді 1918-го року на галичанських землях виникає ще одна держава українців – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Між Директорією УНР і ЗУНР у грудні 1918-го року розпочинаються перемовини про об’єднання, яке і сталося 22 січня 1919-го року у вигляді проголошення Акту про Злуку. Однак драматизм ситуації початку 1919-го року полягав у тому, що Україна змушена була воювати аж на три фронти: проти Польщі, більшовицької Росії та білогвардійської армії Денікіна, яку спорядили та підтримували уряди країн Антанти. Ось за таких умов об’єднання ЗУНР і УНР так і не було завершене, а вже за рік, у 1920-му році, коли уряд Директорії УНР змушений був піти на угоду із Польщею, про Злуку довелося забути.  

Століття замало? Або чому традиції відзначати «соборність» досі не сформовані?

Проте у пам’яті народу згадка про січень 1919-го року, як про День Злуки, зберігалася довго. 22 січня 1990-го року, відчуваючи розпад Радянського Союзу, українські національно-демократичні організації ініціювали потужну акцію, яка увійшла в історію української державності як «ланцюг єдності», утворений кількома мільйонами українців, що вийшли на гігантську демонстрацію вздовж шляху від Львова та Івано-Франківська до Києва. За рік Україна стала незалежною державою, але свято Злуки, або День Соборності, на державному рівні отримало легітимність лише у січні 1999-го року. Тоді якраз розпочиналася передвиборна президентська кампанія, і чинний Президент України Леонід Кучма намагався показати себе справжнім патріотом в очах виборців Правобережної України. Варто зауважити, що особливої шани у влади «кучмівського» періоду День Соборності не мав.

Потім настали «помаранчеві» часи, коли, здавалося, День Соборності отримає належний статус, а саме свято матиме глибоке змістовне наповнення. Проте постійні чвари у владній верхівці, урядова чехарда посунули важливість «злуки» та свято соборності на задвірки уваги владної верхівки України. З приходом до влади Віктора Януковича про День Соборності пам’ятали суто символічно-умовно, особливо не переймаючись тим, аби українці розуміли та сприймали його історичну природу.

У січні 2014-го року Київ знову вирував революційним Майданом, а День Соборності проходив під свист куль із помпових рушниць та залпів із водометів, якими влада «януковичів» намагалася зупинити розвиток народного протесту. Якраз тоді і загинув перший із героїв Небесної сотні – Сергій Нігоян. А вже за рік в Україні була нова влада і вирувала війна. У 2015 році День Соборності співпав із загостренням ситуації на фронті під Дебальцево, де українське військо потрапило в оточення і зазнало відчутних втрат. А вже у 2016 і у 2017 роках в Україні знову взялися за традиції відзначення Дня Соборності. Найпоширенішою формою святкування Дня Соборності стали «ланцюги єднання». Ще більшу популярність здобували різноманітні флеш-моби, інші перфоманси, які відзначалися відчутним потягом до романтично-пафосного проведення святкових заходів.

Українське свято - за совковими сценаріями

Між тим, День Соборності у 2018-му році співпав із століттям появи IV Універсалу Центральної Ради, а у наступному, 2019-му, році Акт Злуки також відзначить столітній ювілей. Це не просто рубежі і не прості ювілеї, а символи української державності, які мають стати уроками та служити дороговказами для сучасників. За іронією матінки Історії, обставини, які переживає нинішня Україна, значною мірою схожі на ситуацію столітньої давнини. І це ще більшою мірою примушує нас, українців початку XXI століття, вдивлятися і вивчати повчальний досвід минулого. Власне, для цього варто виконати найперше із державницьких завдань – народ має знати і розуміти свою історію. І якраз такі свята, як День Соборності (так само, як і День Незалежності України), мають бути потужними каталізаторами усвідомлення народом свого історичного минулого. Поки що цього в Україні не відчувається. Вже постарілі  пострадянські церемонії «покладання квітів» сьогодні доповнились носінням гігантських полотнищ і колективним співом Державного Гімну. Навіть поверхового погляду вистачить, аби точно визначити, що головними учасниками святкових дійств і церемоній нинішніх державних свят стають державні чиновники, працівники бюджетних установ та організацій, студенти, курсанти та військовики, які легко мобілізовуються за вказівкою згори у святкові колони. Народ здебільшого спостерігає, а буває, що й обурюється, коли святкові походи чи «марші» заважають руху транспорту на вулицях міст. Так, власне сталося і у Житомирі у 2018-му році, бо саме за таким алгоритмом цьогоріч проходила церемонія відзначення Дня Соборності. Церемонія за участі трьохсот житомирян, яка зручно «вмістилась» у період чиновницької обідньої перерви. Варто зауважити, що Житомир у цьому сенсі став своєрідним еталоном скромності, або ж навіть – певного примітивізму щодо організації святкових заходів. Адже у більшості обласних центрів День Соборності зразка січня 2018-го року проходив хоча б у вигляді проведення урочистих зборів, віче, а львів’яни «підняли» святкування Дня Соборності до рівня проведення академії. Звісно, після тривалого новорічно-різдвяного марафону, який тривав в Україні майже місяць, розраховувати на увагу населення до важливої історичної події не доводилося. Тим паче, що особливої, продуманої підготовчої роботи з нагоди відзначення Дня Соборності та ювілею Універсалу Центральної Ради нинішня влада не організувала і не проводила. У столиці, щоправда, спромоглися на проведення урочистостей в Українському домі, де українці почули виступ Президента із його оцінками та історичними аналогіями щодо подій сторічної давнини.

У Житомирі до цього не дійшло. Тут обмежилися «ланцюгом єднання» вздовж Михайлівської, а біля пам’ятника С.П.Корольову заспівали Державний Гімн. За годину до цього, у краєзнавчому музеї (також за участі студентів) відкрили привезену із Києва тематичну виставку, присвячену подіям революції  1917-1921 років. Ці заходи організувала влада. Мабуть, показово, а може, й символічно, що жодного заходу (круглого столу, читацької конференції, демонстрації кінофільму) з нагоди Дня Соборності не провів жоден із осередків політичних партій, що діють на Житомирщині, а громадські організації (на кшталт «Просвіти», «Пласту», ОУН та інші) з невідомих причин скромно промовчали. Тим паче, що на початку січня 2018 року цілий ряд депутатів Житомирської облради голосно заявив про проведення на Житомирщині року Степана Бандери, Миколи Сціборського та Тараса Бульби-Боровця. Однак відзначити столітній ювілей IV Універсалу ні «Солідарність», ні «Свобода», ні «Батьківщина» чи «Самопоміч» у Житомирі належним чином не спромоглися. Можливо, «національні демократи» чекали, що над історичною пам’яттю цього разу працюватимуть представники Опозиційного блоку чи партійці «Нашого краю»? Хтозна, але складається враження, що український політикум зразка 2018-го року не лише не позбувся столітніх вад своїх попередників, але й обзавівся новими «гріхами» та недоліками. Адже однозначно наші предки у 1918-1919 роках точно не мали у владі олігархів. Хоча «гетьманів», як відомо, не бракувало і тоді. Загалом, нинішня «владна еліта» України багато у чому програє тим патріотам-ентузіастам, які вирішили збудувати Українську державу у вирі світової війни та на руїнах кількох імперій. Можливо, геополітичний час початку XXI-го століття сприятиме українцям більше, ніж міжнародна ситуація столітньої давнини. На це, схоже, ми можемо сьогодні сподіватися найбільше.

Микола Корзун

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.