Ми звикли скаржитися на погану роботу комунальних служб і корупцію в органах влади, однак при цьому не звертаємо увагу на те, в яких умовах ми живемо, що залежить від нас самих. Чи завжди ми кидаємо сміття в урни, не зриваємо квіти на клумбах? Ми настільки звикли до тієї сірості, навіть, я б сказав, звичайної сірості нашого міста, що не звертаємо увагу на розписаний графіті новій паркан, на поламану лавочку. Звісно, комунальні служби не завжди встигають ремонтувати і вчасно реагувати на такі події. Але чи не ми самі дозволяємо це робити?

Що таке «теорія розбитих вікон»

В інтернеті стверджується, що потурання суспільства до дрібних правопорушень, таких, як викидання сміття у не встановлених для цього місцях, вандалізм, публічне пияцтво, стрибки через турнікети в метро та інші, безпосередньо провокує людей на вчинення аналогічних або більш тяжких кримінальних злочинів. Психологічний механізм такої провокації на побутовому рівні ілюструється наступною фразою: «Якщо іншим можна, то чому не можна мені?». Людина бачить, що порушення правил поведінки іншими членами соціуму ніяк не карається і, як наслідок, перестає вважати правила (причому не тільки ті, порушення яких вона спостерігала, а й будь-які інші) обов'язковими для себе. При цьому умовна середня планка «допустимого порушення» у суспільстві постійно знижується, і рано чи пізно це призводить до збільшення числа вже серйозних злочинів.

І навпаки, активна робота щодо запобігання дрібних порушень і покарання порушників навіть найдрібніших правил (так звана нульова терпимість) створює атмосферу нетерпимості до порушень в цілому, а сама діяльність по припиненню дрібних правопорушень дозволяє «попутно» затримувати або істотно обмежувати в можливостях рецидивістів, які зазвичай нехтують правилами поведінки у громадських місцях. 

До чого тут «розбиті вікна»

«Розбиті вікна» — це метафора авторів теорії: американського науковця Джеймса Вілсона та американського криміналіста Джорджа Келлінга. Вони наводять її як приклад, коли пояснюють свою теорію. Вілсон і Келлінг стверджують: якщо у під’їзді будинку хтось розбив вікно і його швидко не замінили на нове, то незабаром там розіб’ють іще одне, а потім іще кілька. Врешті, на думку авторів теорії, у під’їзді не залишиться цілих шибок і різко зросте ймовірність того, що вандалізм переросте у мародерство.

Яка практична користь від цієї теорії

Найвідоміший приклад застосування теорії на практиці – «реформа» нью-йоркського метрополітену. У 1980-х рівень злочинності у місті був дуже високим, а метро у Нью-Йорку стало одним із найнебезпечніших місць. Щодня у місті скоювали близько півтори тисячі злочинів, з яких 6-7 випадків – убивства.

Метрополітен тоді вподобали собі різні бандитські угрупування, тож пересічні жителі часто боялися заходити у підземку навіть у світлу пору доби. Утім, ситуація змінилася, коли директор метрополітену Девід Ганн запросив до співпраці одного з авторів «теорії розбитих вікон» – Джорджа Келлінга. Спочатку вони взялися за дрібні порушення: графіті і безквитковий проїзд.

У першому випадку ніхто не намагався спіймати за руку райтерів. Їм навіть дозволяли впродовж кількох діб розфарбовувати вагони. Але з депо такі вагони виїжджали лише після того, як його працівники стирали усі новостворені графіті. Жоден розмальований вагон «на роботу» не виїжджав. Так райтери зрозуміли, що їхніх шедеврів ніхто не побачить, тож витрачати час і зусилля немає сенсу. І вагони нью-йоркського метро стали чистими.

Врешті, успіх керівництва метрополітену надихнув мера Нью-Йорка Рудольфа Джуліані розпочати у 1994 році «політику нульової терпимості» до дрібних правопорушень. Для цього він зробив шефом поліції міста Вільяма Браттона. Поліціантам дали команду присікати найдрібніші правопорушення. Карали навіть за папірець, кинутий поруч зі сміттєвою урною. Так Браттону вдалося за два роки скоротити рівень тяжких злочинів більш ніж на третину, а вбивств – майже наполовину. Відтак до кінця 1990-х Нью-Йорк став одним із найбезпечніших мегаполісів США.

До чого все це ми тут наводимо? А для того, що, можливо, нам також, як європейському місту, потрібно застосовувати «політику нульової терпимості» до будь-яких правопорушень. А ще краще почати не гратися в європейськість, а самим не рвати квіти з клумб та не розбивати нові ліхтарики у сквері. Хто пам'ятає, скільки років пройшло, як був відремонтований сквер між площею Перемоги та Соборним майданом? Років п'ять? А який зараз вигляд він має? Без зайвих коментарів пропонуємо вам подивитися на руйнацію міста на фото.

Руслан Мороз