Аж трьох відважних воїнів втратили цього дня Житомирщина та Україна

Віталій Віталійович Мазур своє життя пов’язав із військовою службою, саме у цій галузі  він  реалізувався як людина і як професіонал. Спецназівець  у  минулому, головний старшина 13-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України мав колосальний багаж військових знань, умінь та навичок, які в повному обсязі використовував у своїй роботі. Згадує побратим із позивним «Командор»: «Надзвичайно вимогливий, іноді навіть жорсткий, але мав неабияку повагу серед колег, у складних ситуаціях брав відповідальність на себе і виходив з них із найменшими втратами. Міг вести гру- пу, сісти за кермо, виконати будь-яке завдання».

Під час захоплення агресором української території Віталій Мазур одним із перших вирушив до Криму обороняти державний кордон. І з того часу у складі особового складу славнозвісної 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України перебував у зоні бойових дій на сході країни. Для всіх, хто знав Мазура, він був більше, ніж товариш, – 35-річного старшину називали «Батя». Коли 13-й батальйон повернувся на ротацію і військовослужбовці роз’їхалися додому на відпочинок, для Віталія відпочинку не було. Він не міг залишатися вдома, а продовжував піклуватися про своїх підлеглих: клопотав про них перед владою у забезпеченні земельними ділянками, піднімав інші проблеми, одним словом, намагався хоча б щось зробити для своїх хлопців. «Таких старшин в армії вкрай мало», – згадує боєць, який близько знав Віталія Мазура.

А в мирному житті Віталій був сім’янином, батьком двох дітей – сина Миколи та доньки Вікторії, добрим сином своєї матері, любив рибалити, полювати, відпочивати на дачі.

Віталій Віталійович Мазур помер у лікарні Демитрово на Донеччині 26 січня 2015 року, отримавши смертельне поранення під час контрнаступу ворожих сил поблизу населеного пункту Спартак у районі Донецького аеропорту. «Це був бій близько 11-ї години 22-го січня 2015р. На нас тоді пішли і танки, і бойові машини під мінометний обстріл. Навколо все змішалося… здавалося, палає світ… Віталій був поранений, впав у кому, наші медики надавали йому допомогу. Дуже велика втрата. Я навіть не уявляю, хто зможе його замінити. Людина дійсно була незамінна», – з болем у голосі говорить про трагічну втрату справжнього воїна та патріота командир батальйону, в якому служив старший прапорщик Мазур Віталій Віталійович.

Нагороди: відзнака Міністра оборони «За воїнську доблесть».

Михайло Петрович Рачок родом з с. Лозова Вінницької області.

«Це один із тих військовослужбовців, які не ховалися за довідкою про стан здоров’я, за сімейними обставинами, а йшли в бій, ішли боронити наші кордони. Він був  справжнім  воїном.  Дуже прикро, що нас покидають такі люди», – так розказували про Михайла Петровича Рачка друзі та товариші по  службі.

Михайло – наймолодший син у багатодітній родині сільських учителів, усім серцем любив своє рідне село, із задоволенням господарював на землі, планував стати фермером та мріяв завести коней, яких обожнював з дитинства. Але за випадком долі став військовим, і  плани про власну справу  на малій батьківщині та будинок для своєї сім’ї на рідній Вінниччині віддалилися.

До листопада 2013 року служив у Житомирському військовому інституті, залишившись там після проходження строкової  служби.  Друзі  та  колеги  по  інституту   згадують:

«Михайло був дуже привітним, життєрадісним, любив життя, охоче спілкувався з друзями, з дружиною Вітою у них було велике кохання».

Незадовго до буремних подій на сході України військовослужбовець перевівся на службу у 95-у окрему аеромобільну бригаду Високомобільних десантних військ Збройних сил України. Коли ж розпочалися військові дії, головний сержант окремої роти радіаційного, імічного та бактеріологічного захисту Михайло Рачок у складі бригади серед перших став на захисті кордонів країни. Спокійний та доброзичливий сержант швидко завоював авторитет не лище серед товаришів, бійців, а й серед місцевих мешканців, які до нього часто зверталися за допомогою.

За весь час перебування в зоні АТО Михайло кілька разів приїздив у короткі відпустки додому, де його чекали рідні та кохана дружина, і обов’язково повертався туди, де був потрібен Батьківщині. Про війну говорив мало та неохоче, не хотів хвилювати дорогих йому людей. Дружина Михайла на початку січня 2015 року сама поїхала до чоловіка у м. Слов’янськ, щоб підтримати його. Багато говорили про життя після війни, про власний куточок, про те, як на 60-річчі матері Михайло обов’язково заспіває для неї пісню «Про рушник». Це була їхня остання зустріч.

«Михайло Рачок з тих людей, які, коли постало питання про вивезення поранених, не думають про те, що можуть загинути, а намагаються якнайшвидше виконати завдання і визволити поранених побратимів», – говорили про нього бойові друзі.

26 січня 2015 року головний сержант Михайло Петрович Рачок загинув  від час евакуації поранених бійців з поля бою в районі с. Спартак Ясинуватського району Донецької області поблизу Донецького аеропорту.

Нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Житомирянин Анатолій Гримович Стратович з  1972 по 1977 рік навчався в Житомирській середній школі №34 (зараз – міський колегіум). Після закінчення школи обрав робітничу професію слюсаря-монтажника.  З  1980  по   1982 рік проходив строкову службу в радянській армії у військах спеціального призначення. Події гарячого Афганістану залишили опік на серці та відбиток на характері, саме в армії хлопець оцінив та усвідомив вартість та цінності життя.  Опісля   Анатолій отримав вищу освіту інженера-будівельника, з’явилася сім’я, народилися діти – людина жила на своїй землі, йшла по життю просто і відкрито, не ховаючись за спини інших, активно відстоюючи справедливість та правду.

Ситуація в країні наприкінці 2013 року не залишила чоловіка байдужим. Як член Союзу десантників Житомирської області Анатолій Гримович записався до лав «Самооборони міста Житомира» та став активним учасником подій на Майдані, бо вірив, що в країні настануть добрі часи й Україна стане квітучою європейською державою.

Із розгортанням бойових дій на сході Анатолій, не роздумуючи, пішов захищати Батьківщину, став добровольцем. Дружина Надія згадує, як чоловік намагався уберегти її та дітей від    хвилювання – не одразу зізнався, що знаходиться не на полігоні, де мав навчати молодих бійців, а вже в дорозі на передову. Він розумів, що його досвід спецназівця та афганця стане у пригоді – він зможе поділитися ним і, можливо, зберегти не одне життя. Був снайпером, пишався тим, що служив в елітній 95-й окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних сил України, як досвідчений десантник став наставником для молодих бійців. Побратими у своїх спогадах про Анатолія згадують його справжнім професіоналом, навіть позивний дали «Лєший» за вміння миттєво реагувати на ситуацію, а ще особливо наголошували на його патріотизмі – він дуже любив Україну.

26 січня 2015 р. під час бою поблизу селища Спартак Донецької області Анатолій Стратович загинув під час виконання спецзавдання.

До останнього Герой не залишався байдужим до долі кожного з нас, і наша пам’ять про нього невмируща.

Нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram, YouTube та Google