Житомирські міські легенди та перекази про містичне: воєнні часи

Військовий регулювальник вермахту на розі Великої Бердичівської (у часи німецької окупації вулиця була перейменована на Адольфа Гітлера) і Михайлівської

Продовжуємо розповіді про незвичайні події у Житомирі, які сталися протягом багатьох століть, але про які мало хто пам’ятає. Наближається дата нападу на нашу країну нацистської Німеччини, тому дуже доречно буде згадати кілька історій того часу. Такі собі невеличкі оповідки про минуле життя.

Стосовно Пушкіна на міському бульварі

Вже багато хто писав, а не писав тільки ледачий, про історію з бюстом Олександра Пушкіна на бульварі. Можемо нагадати, що бюст Пушкіна був схований від окупантів через побоювання, що вони просто знищать пам'ятник, відправивши його на переплавку. А це перший пам’ятник, побудований на зібрані гроші житомирян. Версій, яким чином все це було зроблено, є декілька. Але ми вважаємо, що більш реалістичною є версія, що один із керівників Житомирського міськвиконкому, ймовірно, на прізвище Октябрський, віддав розпорядження акуратно зняти бюст Пушкіна з постаменту і заховати. І коли німці окупували наше місто, то його вже не було на місці. Після війни бюст був знайдений захованим на подвір'ї одного з комунальних підприємств міста, але його саме сховали, а не закопували, на відміну від пам'ятника Леніну біля музичної фабрики. Той пам'ятник дійсно закопали, потім вже після війни повернули на колишнє місце. До війни також існував пам'ятник Леніну на центральній площі міста. На початку війни його було знищено. До того ж він стояв напроти сучасної комунальної аптеки № 127. Цікавий факт: правою рукою вождь світового пролетаріату показував в бік Спасо-Преображенського собору. Виходило щось на зразок «вірною дорогою йдете, товариші, в сторону православного храму...».

Як житомирські актори поєднували натхнення з патріотизмом 

У попередніх оповідках ми згадували відомий і досі актуальний вислів одного з ватажків бурхливих 20-х років на Україні: «Ніколи не чіпайте кучерів, повій та акторів – вони прислужують будь-якій владі». І згадували це в зв’язку з воєнною історією житомирських театрів. 

Варто нагадати, що у Житомирі під час окупації німці жили досить компактно в районі сучасних вулиць Лермонтовської, Пушкінської, Миколаївської (зараз Фещенка-Чопівського), тобто там, де до революції мешкали поважні особи, відпочивальники та актори міських театрів. Також там були розташовані борделі для німецьких офіцерів. До парку пускали тільки німців, і його обнесли великим парканом з табличками, що місцевим жителям заборонено тут гуляти. Усіх, хто жив на цих вулицях, виселили. Але акторів житомирських театрів, які мешкали у зазначеній зоні компактного розташування, німці не виселяли, а, навпаки, розпорядилися видавати пайок та грошову допомогу, заборонили відправляти їх на примусові роботи до Німеччини. 

Під час окупації у Житомирі працювали два театри. Один – у приміщенні міського театру, зараз це обласна філармонія, інший – на Михайлівській. З репертуаром проблем також не було. 

Як ми знаємо, 31 грудня 1943 року, якраз напередодні Нового року, Житомир був звільнений від німецько-фашистських загарбників. І вже 8 січня 1944 року в газеті «Радянська Житомирщина» було розміщено оголошення: «Сьогодні розпочинає п’єсою "Наталка-Полтавка" свій театральний сезон Житомирський міський театр». Перший день нового сезону і був днем народження сучасного Житомирського музично-драматичного театру, якому у жовтні 1966 року після спорудження нового приміщення з великою і малою глядацькими залами, репетиційними і службовими приміщеннями (архітектор Б. Жежерін) на центральній площі Житомира було присвоєно ім’я 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Згодом якось це ім’я трохи забулося, і вже у 1981 році до святкування 100-літного ювілею українського драматурга Івана Антоновича Кочерги постановою Ради Міністрів УРСР театру присвоєно його ім'я – Житомирський обласний український музично-драматичний театр імені Івана Кочерги.

Повертаємося до історії з п’єсою «Наталка-Полтавка». Цей відомий твір було написано у 1819 році. Іван Петрович Котляревський як директор полтавського театру прагнув покращити далекий від звичайного життя театральний репертуар живою народною п’єсою. Жанр «Наталки-Полтавки» визначає І. Котляревський як опера малоросійська у двох діях, натякаючи читачеві на велику кількість пісень та вкраплення музичного супроводу у твір. З погляду сьогодення – це драматичний твір, де побутовий конфлікт проливає світло на соціальні відносини між різними верствами населення, зокрема простими селянами, наймитами та чиновниками. Зрозуміло, що цю досить складну музичну виставу неможливо було виконати без попередніх тривалих репетицій. Але нагадуємо, що 8 січня 1944 року цією п’єсою почався відлік нового житомирського театру! Тож під час окупації цю музичну п’єсу або, як зазначає сам Іван Котляревський, оперу малоросійську у двох діях, постійно виконували на театральній сцені! Треба сказати, що її виконували і до війни. Варто додати, що за німецької окупації театрів у Житомирі існувало більше, ніж зараз. І практично жоден актор не постраждав від окупантів, окрім директорів театрів, яких німці регулярно розстрілювали. 

За даними В. Гайдабури, загалом з 1941 р. до 1943 р. під час окупації було поставлено 21 виставу, як-от «Наталка-Полтавка», «Маруся Богуславка», «Вій», «Безталанна» та інші. Також у театрі регулярно проводились концерти. Для порівняння, зараз Житомирський театр має приблизно три прем’єри на рік.

Але знову повертаємося до наших акторів. За всі часи актори, як і всі творчі особистості, дуже любили увагу та шану з боку сильних світу цього, і саме цим скористалися житомирські підпільники. Житомирські актриси також проводили багато часу у товаристві німецьких та словацьких офіцерів, яких дуже приваблювала жіноча краса. Після приємного спілкування на ранок підпільники театру подавали інформацію щодо всього почутого та побаченого зі всіма подробицями, якщо можна так сказати, «на стіл» керівника житомирського підпілля Григорія Шелушкова. 

Крім тотального спостереження за німецькими офіцерами, співробітниками театру разом з підпіллям Шелушкова був розроблений план підриву будівлі театру з представниками окупаційної верхівки. Вони його навіть замінували. Але завдяки стрімкому просуненню визвольних військ прийшов наказ не знищувати окупантів у самій будівлі театру і план не було реалізовано, тому будівля міського театру збереглася. Німці намагалися насильно вивезти театральну трупу і всі реквізити. Але підпільники театру і актори закопали костюми і декорації, а самі сховалися по хатах знайомих. 

Зберіглися й спогади про те, як співробітниця міського театру, яка працювала адміністратором, тривалий час ховала в себе начальника одного із закладів культури Житомира на прізвище Дубман. Якби хтось дізнався, що жінка ховає в себе єврея, та ще й начальника якогось там закладу, всіх разом було б страчено. Тільки у 1942 році чоловікові вдалося за допомогою друзів втекти з окупованого Житомира і перейти лінію фронту. Саме тому у грудні 1943 року боєць Дубман визволяв Житомир у складі Червоної Армії. 

Цікавим фактом є видача окупаційною владою ордерів на заняття квартир або будинків. Ці ордери діяли навіть після війни, коли була необхідність довести законність проживання в тому чи іншому будинку. Якщо в людей запитували документи на житло, вони спокійно пред’являли німецьки ордери, і це питання більше не порушувалося. 

Підземні ходи і воєнні склади

Старожили розповідають, що майже до 1980-х років входи до підземних ходів були відкриті. Багато хто з дітлахів бавився тим, що грав у війну саме в житомирських катакомбах. Згадують, що територію біля Успенського храму, що на Подолі, під час окупації Житомира німці ретельно досліджували. Після цього підземелля використовували як військові склади. Навіть постійно була присутня охорона. Але що саме там зберігалося, ніхто не знає. Після війни радянські війська також досліджували ці катакомби, зробили карту підземель, але нічого невідомо про те, чи було щось там знайдено.

На місці публічних страт зараз розташована сцена сучасного Житомирського драматичного театру

9 липня 1941 року фашисти окупували місто. Почалися нечувані розправи і пограбування. Через кілька днів на Сінній площі гітлерівці стратили 21 містянина. На Богунії – околиці міста – і на восьмому кілометрі по Новоград-Волинському шосе гітлерівці зібрали близько 4 тис. військовополонених солдатів та офіцерів Червоної Армії і влаштували табір смерті. Тут вони здійснювали масове знищення хворих і поранених радянських воїнів. Сюди гестапівці привозили дітей з дитячого будинку по вул. Синельніковській № 12 і розстрілювали їх.

Відповідно до висновків радянської Надзвичайної комісії, на території Житомирської області за період німецької окупації з липня 1941 р. по березень 1944 р. загинуло 249 тис. 152 особи, з яких – 170 тис. 557 мирних громадян, 78 тис. 595 військовополонених; на примусові роботи до Німеччини було відправлено 75 тис. 535 осіб, з яких повернулося лише 50 тис. 328 осіб. На сьогодні у різних виданнях значиться від 220 тис. 364 до понад 322 тис. осіб – жертв нацизму на території Житомирської області.

Ґетто у Житомирі було розташоване у центральній частині міста на вулицях Чуднівській, Острозькій та Кафедральній і було огороджене колючим дротом, охоронялось поліцією. Під загрозою розстрілу в’язням наказали носити жовті нашивки на грудях або білі пов’язки на руці із зображенням шестикутної зірки. Загалом тут утримували 35 тис. осіб.

Місце публічних страт було також у центральній частині міста, поряд з єврейським гетто. На сучасній Соборній площі було побудовано шибениці, де німці вішали всіх, хто порушував режим або був запідозрений у неблагонадійності. Тільки за день, 24 грудня 1942 р., було повішено 24 особи. Тут німці вбили житомирського підпільника Льоню Калиновича, котрий входив до складу дитячої підпільної групи. На жаль, сьогодні його могила закинута і забута. 

Саме на цьому лобному місці сьогодні розташована будівля сучасного Житомирського академічного музично-драматичного театру. Точно в тому місці, де була шибениця, зараз розташований планшет основної сцени театру. Можна припустити, що географічно рівень шибениці та театральної сцени майже співпадають. 

Житомирські мас-медіа під час німецької окупації

Ф. К. Бржезіцький згадував: «Все було буденно, прозаїчно і якось навіть не по-воєнному тихо і трагічно. Адже під час війни нібито звичне, побутове життя продовжувалося, діти ходили до школи, хлопці залицялися до дівчат».

З метою попередження супротиву населення окупаційна влада надавала дозволи на відкриття закладів культури. Також у Житомирі діяв радіовузол, де у музичному супроводі проводилися передачі українською і німецькою мовами, щодня о 13:00, 16:00, 18:00. У неділю звучали концерти місцевих капел бандуристів, українського хору та київської опери. Радіовузол отримав нове приміщення, придатне для радіомовлення.

Цікаво, що на Пасху із Житомирського Спаса-Преображенського собору проводилася пряма трансляція нічного богослужіння – всеношної. Це взагалі була перша трансляція богослужіння у Житомирі наживо. Наступного разу подібні прямі трансляції богослужінь почали проводитися у Житомирі тільки під час пандемії COVID-19, тобто майже через вісім десятків років.

Невідомий подвиг військової поштарки 

Напередодні війни у Житомирі було розташовано військову пошту Київського особливого військового округу. Звісно, це була таємниця. В штаті пошти працювало всього 12 осіб. Хто вони, які мали прізвища та посади, досі невідомо, адже не всі архіви ще відкриті. Навіть родичи та члени сімей не знали, ким працюють їхні рідні. Для всіх вони були пересічними працівниками якихось цивільних підприємств. 

Коли Житомир залишив генерал Михайло Кирпонос, що відбулося за тиждень до початку окупації міста, він дав наказ про евакуацію таємної військової пошти. Разом із поштою повинні бути евакуйовані її співробітники. Коли всі сіли до вантажівки, то з’ясувалося, що в однієї співробітниці важко захворіла мама і вона отримала від начальника пошти дозвіл залишитися, щоб доглядати за лежачою хворою. Дорогою від Житомира до Києва вантажівку-полуторку наздогнала німецька авіація і вщент знищила. Всі загинули. І в живих залишилася тільки одна співробітниця, яка отримала дозвіл доглядати за хворою мамою. Власне, звістку про загибель своїх колег вона отримала тільки після звільнення Житомира від окупантів. Коли 9 липня 1941 року у Житомир увійшли німецькі війська, то співробітниця пошти побачила на стовпах оголошення: «Німецькій окупаційній владі стало відомо, що у Житомирі залишився співробітник військової пошти. Цьому співробітнику, якщо він добровільно прийде в комендатуру і здасться сам, обіцяно велику грошову винагороду і навіть корову».

Нагадаємо, що у Житомирі окупанти забороняли торгувати м'ясом, курячими яйцями, молоком і сиром. Все це реквізували на користь німецької армії. Отже, корова у господарстві забезпечувала сите існування всієї сім'ї.

Таку ж винагороду було обіцяно тим, хто вкаже на місцезнаходження співробітника згаданої військової пошти. Жінка не видала себе. Прочитавши оголошення, зрозуміла, що німці не знають, що вона – не співробітник, а співробітниця. Також було зрозуміло, що ні імені, ні її адреси теж ніхто не знає.

Пізніше, вже після війни, ця жінка розповідала, що вона не пішла на зраду і не видала себе, хоча вела в окупації практично злиденне життя. Грошей не було ні на харчування, ні на ліки для хворої матері. Намагаючись у роки війни вести себе якомога непомітніше, вона, будучи віруючою, продовжувала ходити до Свято-Іаківської церкви на Руському кладовищі. Ніхто не міг навіть припустити, що співробітник військової секретної пошти – це не тільки співробітниця, а ще й глибоко віруюча прихожанка місцевого храму. Після звільнення Житомира з нею розмовляли співробітники НКВС, похвалили за патріотизм і виконання свого громадянського обов'язку. Незважаючи на час, проведений фактично в підпіллі з ризиком для життя, вона не була нагороджена державними нагородами і не була визнана учасником війни. Але ми розуміємо, що її вчинок також був мужнім внеском у перемогу над ворогом.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза 

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

• Telegram 
• Facebook 
• Instagram