Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина сьома

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина сьома
На центральній площі, 1910 рік

Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо.

Продовжуємо розповіді про незвичайні події у Житомирі, які сталися протягом багатьох століть, але про які мало хто пам’ятає. Цього разу ми розповідаємо про цікаві випадки, пов’язані з транспортом у нашому місті.

Скільки коштував проїзд по Житомиру

Маршрути тролейбусів, автобусів і трамваїв – транспортні артерії Житомира, якими щодня переміщаються десятки тисяч містян. Значна частина нашого життя проходить у громадському транспорті. Скільки історій народжується в ньому! Миготять дерева, будинки, машини, а пасажири штовхаються, сваряться, жартують, обговорюють політику, знайомляться і закохуються. Характерна ознака громадського транспорту – користувачі, тобто пасажири, які переміщаються в транспорті, котрий їм не належить. Значна частина такого транспорту везе людей за заздалегідь прокладеним маршрутом.

Дрожки

У нашому місті пасажирські перевезення з’явилися у ХІХ столітті у вигляді гужового транспорту. Тоді Житомир дихав провінційним спокоєм і потопав у садах. Нерідко прямо посеред дороги в калюжі могла лежати сонна свиня. Якщо в будинку пекли хліб, то весь провулок, а то й вулиця знала про це за характерним хлібним духом, що йшов від будинку. Звичайно, кожен житомирянин бажав швидше потрапити, наприклад, на хрестини свого племінника чи на застілля свого друга або до церкви, тож потрібен був візник. Заможних житомирян обслуговували візники. Хто був трохи біднішим, міряв наше місто своїми власними кроками.

Тарифи на проїзд на гужовому транспорті у Житомирі у 1908 році

Гужовий транспорт в основному складався з дрожок. Дрожки – чотириколісний відкритий двомісний екіпаж для швидкої їзди містом. Це схоже на сучасне таксі, і коштував такий транспорт дорого. Наприклад, поїздка у близький кінець обходилася у 25 копійок, а у дальній – 35. У ті роки у робітників, ремісників і прислуги була найнижча зарплата. Більше заробляли службовці. Краще за всіх були забезпечені дворяни і поміщики, які мали маєтки. Не дарма останніх називають правлячим класом. Хто править, той ситніше всіх і їсть.

У 1896 році запрацював Житомирський залізничний вокзал. Це сприяло збільшенню числа візників. Пасажири завжди мали багаж і потребували візника, щоб він підвіз або відвіз з вокзалу. Однокінні дрожки на вокзал коштували 35 копійок, а вночі – 55 копійок. Поїздка з вокзалу коштувала дорожче: вдень – 50 копійок, вночі – 60 копійок. У 1910 році житомирян обслуговувало 438 візників. Всі вони стояли на обліку і отримували спеціальний дозвіл на перевезення. Поліція стежила за чистотою дрожок. Періодично у місцевій пресі обурювалися поведінкою візників, тим, що вони сидіння могли натерти дьогтем або випивши були. Міська влада вимагала, щоб екіпажі були міцними, мали хорошу кінську збрую, а коней утримували в належному вигляді.

На початку дев'ятнадцятого століття Житомир був невеликим містечком, сьогодні деякі села вдвічі більші. Його околиця проходила там, де сьогодні стоїть п'ятиповерховий будинок з аптекою на Соборній площі. Тут же розміщувався католицький монастир. Від вулиці Театральної простягалися величезні монастирські сади і городи. До кінця ХІХ століття місто виросло і розширилося, можна сказати – потовстішало. Околиця міста вже проходила там, де сьогодні розташована «музикалка» – по Великій Бердичівській, Російському кладовищу по вулиці Перемоги і залізничній станції. Адміністративно місто розподілялося на 3 частини і 12 кварталів.

У 1873 році у Житомирі проживало 43 047 містян. Через 18 років, у 1891, їх було вже 69 785 осіб. Місто стрімко зростало. У ньому було більше 7 тисяч будинків, з них більше 3 тисяч житлові. Відкривалися маленькі підприємства, фабрики та невеличкі заводи. Більшість населення складали ремісники і службовці. Рівень життя багатьох межував з бідністю. Нерідко житомирянин міг жити в одній частині міста, а працювати – в іншій, і щодня їздити на візнику було дорогим задоволенням. Гужовий транспорт обслуговував індивідуально, а житомиряни потребували доступного громадського транспорту, і згодом він з'явився. Почин йому поклав електричний трамвай.

Трамвай біля центральної диспетчерської. 1948 рік. Знімок з фондів музею ЖТТУ

«Общество русских электрических заводов Сименса и Гальске» побудувало понад 8 кілометрів трамвайних колій і електростанцію. Центральна електрична станція давала енергію трамваям і освітлювала центральні вулиці Житомира. 160 електричних ліхтарів горіли вечорами, інші 200 ліхтарів були газовими. Вагони вміщували 28 пасажирів (16 посадочних місць всередині і 12 стоячих на обох майданчиках спереду і ззаду вагона).

У дощовий осінній день 22 серпня за старим стилем або 3 вересня за новим стилем 1899 року виконуючий посаду начальника Волинської губернії, віце-губернатор Петро Іванович Кателей урочисто відкрив у Житомирі трамвайне сполучення. Житомиряни чи від провінційної нудьги і цікавості, чи то з прагнення пізнати останнє чудо техніки збіглися до трамвайних колій подивитися на «звенящий бег» трамвая з почесними пасажирами. Відзначимо, що на пів року раніше, у квітні, по Москві теж побіг трамвай. Виходить, наше місто у Російській імперії було на передовій сучасного технічного прогресу.

Маршрути проклали такі, щоб вони давали найбільший дохід. Перший йшов від річки Тетерів, де були купальні, по Чуднівській вулиці на площу Олександра II (нині Соборна) і далі по Київській до залізничного вокзалу. Купальні в ті часи були дуже популярні, особливо спекотного літа. Залізничний вокзал був основною статтею доходу для візників, тому їх так багато було у нашому місті. Кінцева станція обіцяла гарний прибуток для трамваю. Другий маршрут йшов від Російського кладовища (нині Вільського) по вулиці Вільській (нині Перемоги) через Старовільську вулицю до площі Олександра II, де повертав на вулицю Велику Бердичівську та йшов до Єврейської лікарні (нині обласний тубдиспансер, зупинка «вулиця Довженка»). На цьому маршруті розміщувалися державні установи, мешкала заможна публіка і був вхід на бульвар з гарними місцями відпочинку.

У 1899 році за проїзд в один кінець платили 5 копійок. Дорожче коштував проїзд «Площа Олександра II – Вокзал» – 8 копійок. Проїзд на конці коштував значно більше – 50 копійок. Гарний прибуток трамваю означав великий збиток візників. І зненавиділи вони «самохідний бриньчачий віз». Візники підкуповували дітей, і ті підкладали під колеса трамваю каміння. Одного разу вони зловили трамвай і перевернули «залізну чортівню». Кидали під колеса навіть колоди. Адміністрація і поліція були безсилі. У 1905 році візникам вдалося навіть зірвати роботу трамваю. Але війна дрожок з трамваєм не могла дати бажаного результату. Головна відмінність громадського транспорту – доступність для всіх верств населення, коли багатий і бідний може ним однаково скористатися. Цієї переваги не було у візників. Відкривалися нові трамвайні напрямки, щороку зростали доходи в місцевий бюджет.

«Свинська» історія з трамваєм

З трамваєм часом виникали конфлікти на порожньому місці. У 1914 році газета «Жизнь Волыни» з обуренням повідомляла: «Вчера вечером у проезжавшего по Киевской улице Сальника Ковбы свалился с повозки кабан, который на углу Михайловской улицы и был убит на месте. Ковба, желая взыскать с общества убытки, оставил кабана на улице, но полиция в свою очередь вызвала по телефону чистильного мастера, который и убрал его». Ми вважаємо, що кабан був убитий саме трамваєм.

Іноді трамвай не міг піднятися угору, і тоді пасажири дружньо штовхали його. Скаржилися пасажири на довгі стоянки на роз'їздах. Тут вже критика поглинала не тільки трамвайну адміністрацію, а й міську. Скаржилися і на стан вагонів. В одній із газетних заміток кореспондент категорично вимагав прибрати з маршруту вагон № 5, «один вид которого действует на обывателя, точно рвотный порошок. Но, кроме того, он опасен, так как настолько разбит, что вот-вот развалится!»  Дісталося цьому вагону і від іншої газети, яка обізвала його «старой калошей, таскающейся по Большой Бердичевской улице». У газеті «Волынь» за 1913 рік з обуренням писали: «Всего лишь 2-3 вагона являются сколько-нибудь похожими на вагоны, а остальные оборваны, грязны».

Сьогодні у громадського транспорту є зупинки. Але у трамвая вони з'явилися тільки через 18 років після запуску – за Тимчасового уряду. У липні 1917 року були затверджені зупинки, де на стовпах розвісили таблички «Зупинка трамваю».

У 1919 році рішенням революційного комітету більшовиків у Житомирі трамвай було націоналізовано. Відтоді ним займалося Волинське губернське комунальне господарство. Це сприяло розвитку і процвітанню трамвайної справи у Житомирі. У 1940 році трамвай перевіз 12 мільйонів пасажирів.

Житомирські трамваї Коломенського заводу на розі вулиць Садової та Великої Бердичівської. Приблизно 1918 рік

Хто тільки не користувався житомирським трамваєм! Ним їздив письменник Олександр Купрін. І сьогодні немає чіткої відповіді на питання: яка нелегка занесла відомого бурхливого письменника у сонне містечко Житомир? Його друг і кум Батюшков стверджував, що Купрін приїхав до Житомира вивчати звичаї публічних будинків для продовження відомого роману «Яма». Однак будинків терпимості вистачало у кожному губернському місті. Письменник приїхав до Житомира до рідної сестри Зінаїди Нат і оселився у неї на Київській вулиці. Потім міняв адреси проживання. Коли узаконив свій другий шлюб, то негайно виїхав до Одеси, не дочекавшись закінчення терміну домашнього арешту.

Зрозуміло, що в трамваї їздили батьки Сергія Павловича Корольова. Катався ним і юний Святослав Ріхтер, який став найвідомішим піаністом ХХ століття. Мабуть, ним користувалися велика оперна співачка Зоя Гайдай, композитори Косенко, Лятошинський, Скорульський. Користувався ним і письменник Михайло Булгаков. Яким чином він опинився у Житомирі?

До речі, про кінцеву зупинку на Вільському кладовищі

Сестра Михайла Булгакова Варвара була одружена з Леонідом Карумом, який описаний в романі «Белая гвардия» під ім'ям полковника Тальберга. Прообразом Ларіосика послужив Микола Судзиловський – двоюрідний брат Леоніда Карума. Письменник у своєму персонажі досить точно відобразив риси характеру реальної людини, що жила у Житомирі, хоча деталі біографії трохи розходяться.

В офіційній біографії Михайла Булгакова зазначено, що в період з 16 липня по 14 серпня 1937 року письменник з дружиною Оленою Сергіївною відпочивав на хуторі Богуна під Житомиром у родичів артиста МХАТу Володимира Августовича Степуна, дружині якого Юлії Львівні Тарасевич належала частина хутору. Здавалося б, мова йде про незначний епізод, завдяки якому житомиряни мають право вважати своє місто булгаковським. Проте цілком ймовірно, що ці кілька тижнів у Житомирі врятували життя якщо не самого Майстра, то його Маргариту. Автор фундаментального «Жизнеописания Михаила Булгакова»  Марієтта Чудакова вважає, що під час від'їзду Булгакова у Житомир 11 червня 1937 року прокуратура СРСР передала до суду «справу зрадників», очолювану маршалом Тухачевським. Сам Булгаков не був військовим і не дружив з Тухачевським. Однак, як пише Чудакова, по Москві ходили чутки про близькі зв'язки між дружиною Булгакова Оленою і Тухачевським. В архівах Союзу письменників СРСР знайшли документи, в яких міститься терміновий запит на політичну характеристику письменника Булгакова. З огляду на це Чудакова припускає, що Булгакових хотіли заарештувати. Хоча логіка говорить: якщо «справу військових зрадників» передали до суду, то цивільний письменник Булгаков, імовірніше, цікавив їх з іншого приводу. Сама Олена в листі матері писала: «Я дуже рада, що вмовила Мишу поїхати».

Богунська дача, на якій зупинилися Булгакови, до революції 1917 року належала видатному вченому-інфекціоністу Льву Тарасевичу – родичу артиста МХАТу В. А. Степуна. Льву Тарасевичу у 1923 році офіційно присвоїли звання «Герой праці на фронті охорони здоров'я народу». Зараз це вже не хутір, а міський мікрорайон Богунія.

Із щоденника Олени Сергіївни Булгакової ми дізнаємося, як вони жили на околиці Житомира.

«1937 рік 14 серпня... Життя в Богунії спочатку було чарівним. Місця там дуже гарні, купалися. Спочатку годували. Хоча Гриша Кінський, який сидів біля мене за столом, завжди говорив голосно: «смачно, але мало» або «мало, але смачно». Але потім, оскільки приїхала маса родичів безплатних, а платних було дуже мало, перейшли на голодний пайок. М. А. не витерпів, і їжа при цьому прісна, а він звик до гострої (та й взагалі про наш стіл М. А. завжди говорить, що у нас кращий трактир у всій Москві), ми почали з ним через день ходити пішки у Житомир за закусками, приносили сир, ковбаси, ікру, шинку, ну, звичайно, масло, хліб, горілку теж. І таким чином М. А. здебільшого не ходив вечеряти, їсти цей локшівник, а харчувався вдома. Але потім набридло нам, і ми через три тижні поїхали».

З листа Олени Сергіївни матері в Ригу

«... Ми живемо під Житомиром, в селі», – писала Олена Сергіївна матері 19 липня. «Я страшно щаслива, що вмовила Мишу виїхати з Москви. І він втомився, і я, обидва засмикалися, а тут повний відпочинок, ні газет, ні господарства, ні телефону».

Дача Тарасевичів у Житомирі. Будинок не зберігся

То чому Булгакову довелося ходити у Житомир пішки, щоб купити ікри, шинки, масла, хліба? Тому, що кінцева зупинка трамвая була біля Російського (зараз Вільського) кладовища. Хоча ще у 1914 році, напередодні Першої світової війни, виношувалися плани відкриття ще п'яти трамвайних маршрутів. Так само хотіли продовжити Вільську лінію від православного кладовища до Врангелєвки. Якби лінію вдалося продовжити, то, можливо, Булгаковим не набридло б ходити у місто пішки і вони на третьому тижні не покинули наше місто. Ось вам і значення громадського транспорту.

Трамвай у роки військових лихоліть

Перша світова війна багато планів зруйнувала. Так, інженер Тимченко, автор проєкту київського бензотрамваю, планував прокласти трамвайну лінію між Києвом і Житомиром. Війна зупинила ці плани на стадії проєктування. У 1914-1918 роках Житомир був прифронтовим містом. У ньому була відкрита школа прапорщиків, десятки шпиталів. Два пасажирські вагони переобладнали під перевезення поранених воїнів. Незважаючи на скажену інфляцію, ціна на квиток не змінювалася і трамваєм міг скористатися кожен, хто хотів. Дешевий транспорт став доступний багатьом житомирянам, і вони активно ним користувалися. Пасажирів було стільки, що не вміщалися у вагонах і гронами звисали на підніжках. Чоловіків призивали до армії, і у 1916 році вперше в історії нашого міста жінка була прийнята на роботу кондуктором. Не вистачало палива для електростанції, і трамвай став припиняти свою роботу. Цьому дуже зраділи візники.

У роки громадянської війни (1918-1921) трамвай також зупинявся через брак палива на електростанції. У роки окупації Житомира німецько-фашистськими загарбниками (1941-1943) пасажирський трамвай знову зупинився. Окупанти не хотіли, щоб у місті працював громадський транспорт. Однак електростанцію, розташовану на Бердичівському шосе біля річки Тетерів, там, де міст на Бердичів, вирішили забезпечувати паливом за допомогою вантажного трамваю. Була побудована лінія від залізничної станції до електростанції. Після звільнення Житомира 31 грудня 1943 року пасажирський трамвай знову побіг вулицями міста. У 1945 році було перевезено 672 тисячі пасажирів, а у 1946 році – 1,7 мільйона.

Трамвайне депо на вулиці Малій Бердичівській працювало з 1899 по 1977 роки. Фото зроблено у 1974 році.

До появи у Житомирі тролейбусів трамвай був єдиним електричним громадським транспортом. Тролейбус витіснив трамвай з головних вулиць міста і скоротив його кілометраж. Однак обидва види громадського транспорту доповнюють один одного. Залишився один трамвайний маршрут (площа Перемоги – Льонокомбінат), і він себе виправдовує. На сьогодні житомиряни уявити не можуть місто без трамваю. Він став плоттю міста і його символом.

Історія про швидку допомогу і перший трамвай

В історії з першим трамваєм у Житомирі також бере участь і перша карета щвидкої допомоги. На початку ХХ століття, приблизно у 1916 році, за участю цих тоді унікальних «чудес техніки», у Житомирі відбулася перша автотроща, коли єдиний у місті трамвай і єдина карета швидкої допомоги зійшлися в лобову. Наслідки аварії залишилися невідомими. Зафіксовано лише сам факт цієї незвичайної події.

«Блакитна лагуна» і пропаганда тверезості

До появи на вулицях Житомира тролейбусів кінцева зупинка трамваю біля залізничного вокзалу була якраз на місці сьогоднішнього розворотного кільця тролейбусів. І в самому центрі газону на площі стояв пивний ларьок «наливайка», який всі чомусь романтично називали «Блакитна лагуна» (ох вже ці житомиряни, вміють вони назви давати. Всі приїжджі з подивом питають: «Це як же так ви назвали кладовище «Дружбою»?!). Імовірно, це пов'язано було з тим, що місцеві п’янички наливалися там до кольору «самого синього моря». І це іноді призводило до невдоволення водіїв трамваїв, які були змушені відтягувати з рейок співгромадян, що заснули на них після того, як перебрали алкоголю. Коли пішов тролейбус, цей пивний ларьок ліквідували. Пивнушка була переміщена далі через дорогу, в район сьогоднішнього ринку навпроти залізничного вокзалу. Але потім його прибрали взагалі.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза

 

Фото з сайту «Пасажирський транспорт» та з інтернету

Попередні частини шукайте ТУТ.

Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні
Новини Житомира за сьогодні
Ваші відгуки про послуги у Житомирі Ваші відгуки про послуги у Житомирі
keyboard_arrow_up