Зауваження та питання до події, яка не відбулася

Мова піде про задум провести 26 лютого 2017 року пробіг так званою «Вовчою стежкою», який присвячувався пам’яті «незламних», або «проклятих солдатів». Йдеться про польське антикомуністичне підпілля, яке існувало на теренах сусідньої до нас держави від 1944 року, коли на території Польщі, визволеної від нацистських військ, був створений за радянської підмоги ПКНВ – «Польський комітет національного визволення». Вважається, що підпільна антикомуністична мережа спротиву комуністичному режимові існувала до 1963 року, коли боївці було знищено останнього з «проклятих солдатів» Юзефа Франчака. У Польщі цьогоріч пробіги на честь «проклятих солдатів» мають довжину 1963 метри, що також приурочено до вище згаданої дати.

У Здолбунові та Житомирі пробігти «Вовчою стежкою» не вийшло

Пробіги на честь підпільників - антикомуністів проходили не лише у польських містах, але й у інших країнах світу, де польська діаспора вшановує таким чином внесок співвітчизників у боротьбі з тоталітарним радянсько - комуністичним ладом. В Україні також були наміри провести такі заходи. Принаймні інформація про два міста, де готувалися пробіги на честь «проклятих солдатів», які мали відбутися 26 лютого 2017 року, промайнула у деяких засобах масової інформації та здебільшого – у соціальних мережах. У Здолбунові, що на Рівненщині, польське товариство імені Тадеуша Чацького планувало пробіг «Вовчою стежкою», для чого звернулося до місцевої райдержадміністрації, де отримало фактично відмову у сприянні проведення акції. Більше того, не лише сам факт відмови спантеличив організаторів поки що незвичної для України акції, яка вже сьомий рік відзначається на державному рівні у сусідній Польщі. Аргументи, якими була «оснащена» відповідь чиновників Здолбунівської РДА, стосувалися аспектів взаємопоборення, протистояння польських та українських вояків, які боролися в умовах підпілля не лише проти єдиного ворога, але й поміж собою. Оте «поміж собою» якраз і стало на заваді проведення акції пробігу пам’яті «проклятих солдатів» у Здолбунові. У Житомирі подібну акцію, яка мала відбутися у ту ж неділю, 26 лютого, готувала усім відома організація «Союз польської шляхти». Навіть макет оголошення, яке мало сповістити житомирян про захід у парку імені Гагаріна («шляхтичі» підтримують ініціативу багатьох житомирян щодо перейменування парку на Шодуарівський), вже було підготовлено. Про те, чи була переписка організаторів акції у Житомирі з місцевою владою, невідомо. Але вже за тиждень до можливого старту пробігу у Житомирі його організатори сповістили про те, що відмовляються від проведення акції у парку ім. Ю. Гагаріна. Мотивація такого рішення була простою і зрозумілою: у Житомирі, як у цілому в Україні, є люди, що сіють україно-польську ворожнечу, а тому захід (який планувалося розпочати опівдні 26 лютого 2017 року), вирішили скасувати. Аби не давати приводу для влаштування провокації так званим «агентам Кремля» та «корисним ідіотам», які радо використовують складнощі україно-польського минулого для досягнення певних політичних дивідендів. Більше того, керівники «Союзу польської шляхти» пообіцяли землякам - житомирянам, що віднині під ногами розпалювачів ворожнечі між українським і польським народами «горітиме земля». Вочевидь йдеться про те, що робота, спрямована на популяризацію історичного минулого обох народів, буде проводитися більш інтенсивніше, а не лише епізодично до певних святкових дат.

Серед «проклятих солдатів» були й житомиряни

Якраз у Житомирі пробіг, який 26 лютого 2017 року мав бути присвячений пам’яті «проклятих солдатів», був персоніфікований постаттю житомирянина Францішека Непокульчицького, що, власне, і належав до керівного проводу боротьби польського антикомуністичного підпілля у 1945 - 1946 роках.

Житомирянам, які ледь не вперше почули про людину, що народилася у 1900 році і прожила у нашому місті перші двадцять років, було б цікаво дізнатися про подальший шлях та звивисту долю свого земляка у вогнищі світових протистоянь, які розпалювалися і горіли у кожній з європейських країн. Отож, про Францішека Непокульчицького, який після 1920 року, коли у Житомирі остаточно зміцніла влада більшовиків, змушений був залишити рідне місто, житомирянам знати дуже не завадило б. Хоча б тому, що у житті цього відважного чоловіка було багато цікавих і знаково-історичних подій, які широкому загалові наших земляків ще й невідомі. Адже той факт, що Франц Непокульчицький (який із 1922 року служив у Війську Польському) ,у 1939 році став одним з керівників збройного спротиву нацистській окупації Польщі, нам, житомирянам, невідомий. Ми нічого не знаємо про підготовку замаху на Гітлера ще восени 1939 року, коли Польща тільки - тільки капітулювала перед Німеччиною. Однак цей замах проти «фюрера» німецької нації готував якраз полковник Непокульчицький. Замах виявився невдалим, але це аж ніяк не позначилося на подальших діях житомирянина, який тривалий час очолював диверсійний відділ Армії Крайової. У 1944 році Франц Непокульчицький бере участь у Варшавському антифашистському повстанні, потопленому у крові гітлерівськими військами, які скористалися дивним «затишшям» на радянсько - німецькому фронті, що проходив за 12-15 кілометрів від передмістя польської столиці.

Після придушення повстання Непокульчицький потрапляє до гітлерівського концтабору, у якому його й застав кінець Другої світової війни в Європі. Але коли Польща опинилася під владою комуністичного режиму, він залишився вірним урядові в еміграції, який продовжував боротьбу в умовах підпілля. Франц Непокульчицький очолив організацію «Свобода і Незалежність» і аж до свого арешту у 1946 році боровся в умовах антикомуністичного підпілля. Потім – суд, смертний вирок, замінений на довічне ув’язнення. У 1956 році,у часи так званої «хрущовської відлиги», яка зачепила усі прокомуністичні режими у країнах Східної Європи, Францішека Непокульчицького звільняють, але аж до смерті у 1974 році він проживав в умовах жорсткого нагляду, як «політично ворожий елемент».

Вивчати спільну історію у ході «пробігів»? Цього недостатньо!

У Житомирі мало знають як про діяльність покоління «проклятих солдатів», так і про постать свого земляка Франца Непокульчицького. Можливо, пробіг «Вовчою стежкою» у житомирському парку 26 лютого 2017 року міг стати своєрідним інформаційним приводом до посилення такої уваги, а можливо, така увага з боку істориків та краєзнавців Житомирщини ще попереду. Сьогодні лунає чимало заяв, оцінок та коментарів щодо недоречності посилення суспільної уваги до проблематики часів жорстоких протистоянь українців та поляків у 20 - 40 роки минулого сторіччя. Мовляв, нехай спочатку складнощі взаємостосунків вивчать фахівці – історики, а тоді вже настане час вшанувань, меморіалізації та відзначень.

Хтозна, як швидко і наскільки інтенсивно вивчатимуть академічні історики архіви та видаватимуть для громадськості певні «рецепти» оцінок минулого. Проте має право на існування думка щодо посилення відповідальності пересічних громадян і суспільства у цілому. Адже саме у взаємних контактах, можливо – у дискусіях, але під час обов’язкового діалогу, вирине і постане певний консенсус щодо оцінок та позицій спільного драматичного минулого. Якщо земля «має горіти», якщо ми будемо прагнути позбавитися «підніжок» та провокацій з боку «агентів Кремля», поодиноких заходів на кшталт пробігів чи флешмобів, вочевидь недостатньо. Потрібен серйозний діалог на рівні студентства, громадських активістів, самоврядних громад, туристичних контактів та культурних ініціатив. Все це на часі. Все це потребує уваги та сил. І обов’язково – змістовної роботи. Варто зауважити, що упродовж кількох років у Житомирі були спроби проведення інформаційних кампаній щодо бачення нашого спільного минулого. Зокрема активістами того ж таки «Союзу польської шляхти» у Житомирі були організовані виставки «Польща у часи радянської окупації (1944-1993)», а потім ще одна наукова конференція та виставка щодо спільної участі армії УНР та війська Юзефа Пілсудського у 1920 році. На жаль, занадто великого, або точніше – потенційно очікуваного резонансу вони не отримали.

Можливо, тому й досі у Житомирі не можуть визначитись із перспективою встановлення у нашому місті пам’ятника І.Падеревському як прикладу служіння батьківщині та власному народові. Тому народові, з яким у нас налагоджуються справді конструктивні, рівноправні та добросусідські зв’язки. Як не дивно, але загальновідомо, що без спільного минулого спільного майбутнього не буває. Давно зрозуміло, що зводити пошук істини до паспортизації образ і помилок  є найбільшою помилкою і  навіть злочином перед майбутнім. Але й сидіти, склавши руки, очікуючи на вердикт науковців, також недоречно. Єдиний вихід – до праці! До діалогу і порозуміння!

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.