Наталія Красильникова: «Я прагну, щоб люди відчули документалістику на смак»

«Назва фестивалю Lampa.dос. Це тому, що з лампи як пристрою кіно технологічно почалося. Взагалі лампа – девайс, який несе світло. І саме світло хотілося нести. Зараз, напевно, я не можу себе зараховувати до кінорежисерів, оскільки крайній фільм, який зняла, – це фільм 2015 року. Проте це надзвичайно важлива відправна точка, бо саме після нього я почала робити фестиваль Lampa.doc. Зараз мені фізично не вистачає часу і сил, бо знімати документальне кіно дуже ресурсно. Наразі я кваліфікую себе більше як організаторка культурних заходів, ніж режисерка. Відчуваю себе у цій ролі доволі комфортно. І вважаю, що на даний момент як голова Lampa.doc для суспільства я більш важлива, ніж як режисерка».

«У мене журналістська освіта – закінчила Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Коли писала дипломну роботу, обрала тему «Докудрама». Почала власне дослідження, захопилась кіно і зрозуміла, що мені більше подобається саме ним займатись. Далі вступила в університет ім. Карпенка-Карого на спеціальність «режисер документального кіно». У процесі навчання зрозуміла, що і цього мені не зовсім вистачає, хоч у мене на курсі були надзвичайні майстри. Але були й свої нюанси… Я безмежно люблю своїх майстрів, вдячна, що вони виховували в нас людяність і етичне ставлення, але з точки зору професійного розвитку мені дечого не вистачало, тому у певний момент я вирішила почати навчання у кіношколі Анджея Вайди у Варшаві. У результаті двічі отримувала стипендію польського уряду для творчої молоді «GAUDE POLONIA», і це дало можливість закінчити начальний процес і зняти на професійному рівні дебютну роботу»

«У кіношколі Анджея Вайди цікавий спосіб навчання, бо вже при вступі треба мати якийсь бекграунд. Там не навчають стояти за камерою чи записувати звук – ти маєш приїхати і вже щось вміти, мати певні навички. З тобою працюють майстри, що допомагають зрозуміти певні моменти, сфокусуватись на них. Навчальний процес також цікавий тим, що виховує розуміння і відчуття конкуренції у її позитивному сенсі. За результатами відзнятого етюду та написаної заявки на 25-хвилинний фільм у наступний тур потрапляє лише частина студентів. Проходження у другий тур – це можливість отримати невеличке фінансування на свій фільм, чого в практиці української кіношколи апріорі немає»

«У нас дуже різний глядач. Цього року дизайнерська група, яка займалась ребрендингом, вирішила провести аналітичне дослідження і вивести образ нашої цільової аудиторія в образі однієї конкретної людини. Чим вона захоплюється? Який її віковий ценз? Вивели за певною методикою збірний образ пані Олі, якій 30-35 років, у неї дитина або дві, вона дуже активна містянка і громадянка. Аудиторія у нас дуже різнопланова, і, можливо, тому, що заходи проходять у різних регіонах України, а у кожного регіону свій герой»

«Сучасна українська документалістика не пов’язана із «радянщиною». Зараз багато молодих і нових імен, які застали радянські часи, можливо, лише датою свого народження і не відчули на собі того впливу. Аліса Коваленко, Надя Парфан – молоді режисерки, яким близько тридцяти років. Молоде покоління знімає про те, що хочеться знімати, що болить особисто їм. Особливість і унікальність документалістики – переосмислення дійсності і художній погляд на неї. Тут надзвичайно важливі думка й позиція режисера, що він чи вона відчувають, яким чином ставляться до героя. Чесно кажучи, коли я на фестивалях дивлюсь фільми і не відчуваю ставлення до героя, мені кіно перестає бути цікавим, і я не розумію, навіщо його дивлюсь. Бо найбільш важливим є погляд режисера. Саме такою була одна з попередніх робіт Аліси Коваленко, яку дуже добре сприйняла світова спільнота. Прем’єра стрічки відбулась на IDFA (прим. ред. – Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі). Фільм мав назву «Аліса в країні війни». Авторка сама з камерою їздила в АТО, і це був її особистий погляд на ситуацію, яка відбувалась тоді»

«На фестивалі Lampa.doc за чотири роки існування не було фільму, який би прямо розповідав про війну. У минулому році був фільм, який стосувався посттравматичного синдрому. Гарне кіно молодої української режисерки Аліни Горлової, яке я побачила випадково на закритті фестивалю Docudays UA. Вийшло так, що я хотіла переглянути інший фільм і прийшла раніше. Тоді подумала: «Ну добре, подивлюсь і цей». І була вражена. Мене втягнуло з перших кадрів, бо це дуже атмосферне кіно, яке дає можливість зрозуміти, що саме людина переживає, коли перебуває у тому стані. Кіно про одну конкретну героїню, про одну конкретну людину, яка намагається вийти з посттравматичного стану. Кіно дуже сильне. І от власне тому воно й попало на фестиваль, оскільки важливо було показати, з чим можуть стикнутись українці й українські сім’ї, коли повертаються їхні рідні з війни»

«… зараз думаю, що поки зарано знімати фільми про війну. Фіксувати дійсність, архівувати її – так, проте ми ще не є в стані переосмислення дійсності… Окрім того, чомусь зараз багато фільмів, зроблених неякісно, а це може завдати більшої шкоди, аніж користі»

«У Житомирі глядачі менш емоційні. Я не знаю, з чим пов’язана ця «емоційна шкала», але найменш емоційні глядачі на Волині, що мене дуже дивувало… От там, де в інших містах регіт, у них тиша. Я вже думала, що не те кіно привезли або щось не так з файлами…»

«У програмі цього року наймолодшим серед авторів є Тадеуш Кабіч, польській режисер. Його фільм про Варшавський замок та його музейних працівників. Тадеушу 26 років, він тільки закінчив кіновиш. Є серед авторів й метри польської документалістики – Павел Лозінський. Він представник кіносім’ї: його батько Марцель Лозінський свого часу отримав премію «Оскар» за документальний фільм «89 міліметрів від Європи». Є подружжя – Ельвіра Нєвєра і Пьотр Росоловський, автори фільму про Абхазію. Це визнані режисери, які свого часу також отримали «Оскара» за документальну стрічку «Кролик по-берлінськи». Їм трошки за сорок. Цим Lampa.dос унікальна. Можливо, це спосіб показати, наскільки різною може бути документалістика і ті, хто її робить»

«Ще одна задача фестивалю – боротьба зі стереотипами й міфами. Звичайно, ми закладали й соціальну місію. Плюс спроба популяризації внутрішнього туризму, тому що у кожному місті обиралася якась історично або культурно значуща локація… Документалістика – унікальний контент, який дає можливість побудови діалогу. Це кіно зрозуміле і в 16, і у 80 років»

«Іноді наступають періоди, особливо після активного відвідування кінофестів, коли я починаю у спілкуванні зі своїми рідними оперувати «кіношною» лексикою і говорити: «А ти знаєш, як у тому-то кіно люди розв’язували ці питання?». Це ж документалістика – там реальні історії реальних людей»

«Декілька років мого дитинства пройшли у Житомирі у бабусі й дідуся. На жаль, я мало що пам’ятаю, якісь уривки, але дуже яскраві і теплі… Приміром, як кожні вихідні дідусь водив мене на атракціони. Це дуже-дуже світлі спогади. Житомир для мене – це місто дитинства…»

«Мені хочеться, щоб житомиряни жили у гармонії з собою, зі своїм містом, зі світом. Щодо кінофестивалю, то я прагну, щоб люди відчули документалістику на смак; комфорт і атмосферу цього кіно; людей, які будуть поруч».

Оксана Давиденко

За матеріалами сайту Zhytomyr.Travel

Фото: Марта Яроцька

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.