Житомир і Перша світова війна
У багатьох країнах світу 11 листопада відзначають День пам'яті загиблих у Першій світовій війні.
Цього дня 11 листопада 1918 р. було підписано Комп'єнське перемир'я, яке поклало кінець війні. Об 11-й годині ранку сигнал «припинити вогонь» був переданий по всьому Західному фронту. Маком поросли поля Бельгії і північної Франції, де пройшли найбільш кровопролитні бої. Вірш канадського підполковника лікаря Джона Маккрея «На полях Фландрії» зробив червоний мак символом Дня пам'яті. За традицією 11 листопада об 11-й годині ранку оголошується дві хвилини мовчання, а протягом дня проводяться церковні богослужіння і урочисті заходи. До монументів загиблих покладаються вінки з квітами маку.
У нас не склалося такої традиції поминати загиблих на полях Першої світової війни. У далекому 1918 році 9 лютого у Бресті Центральна Рада підписала з Німеччиною та її союзниками мирний договір. Згідно з його умовами Австрія і Німеччина визнали незалежність УНР.
Пізніше, 3 березня 1918, у Бресті Радянська Росія підписала мирний договір з Німеччиною. Таким чином, за 8 місяців до закінчення війни Україна і Росія припинили брати участь у ній. Однак наші предки з 1914 року до 1918 року воювали на Західному фронті. Напевно, у житомирян в домашніх архівах зберігаються фотографії або документи, що свідчать про це.
У 1914-1918 рр. Житомир був прифронтовим містом. Тут було розгорнуто понад 20 госпіталів, дві школи прапорщиків, штаби різних військових частин. У місті було багато біженців, а частину установ з Житомира евакуювали в Харківську і Полтавську губернії. І йшли житомиряни на війну.
На Смолянському кладовищі ховали солдатів, які вмирали в госпіталях міста. Тут було поховано більше 500 солдатів. Їхні могили не збереглися. На Вільському, Успенському, Покровському та Католицькому кладовищах ховали офіцерів-житомирян, які загинули на фронті. Їх привозили в цинкових трунах. Зустрічали прах загиблого воїна на залізничному вокзалі з військовими почестями, під мелодії оркестру за участю учнів гімназій і училищ урочисто проводжали в останню путь. Наприклад, в газеті «Життя Волині» повідомлялося: «Погребение героя. Вчера при торжественной обстановке состоялось предание земле на местном римо-католическом кладбище тела павшего на поле брани капитана К. И. Кочаровского. Печальную процессию от вокзала до кладбища сопровождали оркестры І и ІІ мужских гимназий, воинские чины и много посторонней публики. На гробе, кроме венков от родных и знакомых почившего героя, также был возложен венок от полка, в котором он служил».
Загальна кількість загиблих офіцерів-житомирян становить 43 людини. Успенське, Покровське кладовища не збереглися. На Вільському (серед житомирян називається Російським) кладовищі знайдено 14 могил офіцерів, загиблих на Західному фронті. Перерахую їхні імена і військові звання, в дужках вказано їхній вік. Підпоручик Волощенко Володимир Леонідович (23), прапорщик Горовий Олексій Самуїлович, полковник Джанеєв Євген Олексійович (50), штабс-капітан Діческул Борис Євгенович, прапорщик Довбиш Феодор Кузьмич, капітан Золденко Олексій Іванович (42), підпоручик Ковальов Василь Йосипович (28), штабс-капітан Маркелов Олександр Степанович, прапорщик Кузьмін-Караваєв Микола Костянтинович (22), прапорщик Нівінський Дмитро Болеславович, прапорщик Олесницький Варфітік Васильович, капітан Солодовников Олександр Іванович, полковник Татаринов Іван Михайлович (53), полковник Храневич В'ячеслав Федотович (45).
Деякі з офіцерів посмертно були нагороджені найвищою військовою нагородою – орденом Святого Георгія. Ним був нагороджений штабс-капітан Маркелов А. С., який до війни працював у Житомирському окружному суді. Працівники суду зібрали кошти і у 1917 р. встановили пам'ятник на його могилі. Цієї високої нагороди були удостоєні прапорщик Нівінський Д. Б. (служив у 64-му Казанському полку) і прапорщик драгунського полку Кузьмин-Коровай Н. К. Останній був сином відомого генерала.
Щоб уявити портрет офіцерів, похованих у Житомирі, коротко викладемо біографію підпоручика Волощенка В. Л. Він народився 4 жовтня 1892 року у Житомире у дворянській родині. Навчався у 2-й Житомирській гімназії. У 1914 р. по першому розряду закінчив Київське військове училище і був направлений служити в Петроград у Кексгольмський полк. Столиця надавала прекрасні можливості для військової кар'єри, вступити до військової академії. Серед офіцерів здобув довіру і був обраний членом полкового суду. Однак він бажав боротися за Батьківщину. 20 листопада 1914 р. написав рапорт: «Прошу клопотання про призначення мене до театру військових дій». Командир полку відповів: «Буду мати на увазі, коли випаде до того можливість». 3 березня 1915 року знову просився на фронт. Нарешті 21 листопада 1915 року о 14.30 з Варшавського вокзалу він відбув на фронт. 15 липня 1916 р за бій біля села Тристень був нагороджений орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом. Але в цьому ж бою Володимир Леонідович був важко поранений і помер.
Як тут не згадати слова з пісні Булата Окуджави:
«Кавалергарда век недолог,
И потому так сладок он…
Крест деревянный иль чугунный
Назначен нам в грядущей мгле.
Не обещайте деве юной
Любови вечной на земле».
Коли 1 серпня 1914 р. Російська імперія вступила в Першу світову війну, то громадян охопив патріотичний підйом. 2 серпня у Житомирі пройшла велика маніфестація, де виголошувалися урочисті промови на підтримку уряду, всі чекали швидкої перемоги. Але війна затягнулася, вона виявилася важкою і неймовірно кровопролитною. Житомир страждав від нестачі палива і зростання цін. Війна породила лютневу революцію 1917 року. Змінилося і ставлення до офіцерів настільки, що сини загиблого полковника Джанеєва в житомирській газеті надрукували протест: «Выражаем протест по поводу грубого насилия над офицерами, которые бок о бок дрались против врага с солдатами не «товарищами» и проливали свою кровь… за Отечество». Але наступала нова історична епоха, яка стерла імена житомирян, що брали участь у Першій світовій війні. Тільки родичі приходили на могили загиблих героїв і зі сльозами згадували їх в молитвах.
Ігор Александров
