Згадаємо Бориса Тена: до 125-річниці з дня народження

9 грудня в Житомирі відзначають 125-річницю з дня народження Бориса Тена. В Житомирському обласному літературному музеї створено меморіальну кімнату.

Сьогодні гарна нагода згадати і віддати шану Миколі Васильовичу Хомичевському, який залишив яскравий і неповторний слід в історії не лише нашого міста, а в європейській культурі та літературі. Світ знає його під псевдонімом Борис Тен (давньогрецька назва Дніпра за описами історика Геродота), були й інші літературні псевдо, але не менш сильного і могутнього звучання (наприклад, Тодось Вернигора).

Поговоримо про людину непересічну і неосяжну за своїм талантом, про людину, яку називають українським поетом і перекладачем, композитором і музикантом, музикологом і хормейстером, філологом і чудовим знавцем європейським мов, класичних і сучасних, знавцем українського фольклору, про людину з гуманітарною всебічністю — не чужу в усіх галузях культури, цінителя і глибокого знавця скарбів світової культури.

Він прожив довге і багате на переживання нелегке життя. Пережив свою дружину і свого єдиного сина. І до кінця життя його не покидало бажання творити, змагатися, з корифеями світової літератури, використовуючи багатства рідної мови. Ім’я Бориса Тена в український літературі стало поряд з ім’ям автора легендарного  епосу — Гомера. Його високохудожні переклади золотим фондом  увійшли до скарбниці української духовної культури, він став класиком українського перекладацького мистецтва, посідаючи в плеяді українських майстрів перекладу почесне місце.

Перекладацький подвиг Миколи Васильовича важко навіть належно оцінити: “Іліада”, “Одіссея” Гомера, драми Есхіла і Софокла, комедії Арістофана, трагедії Евріпіда, праці Арістотеля, відредагована ним Вергілієва “Енеїда” (переклад М.Білика), твори В.Шекспіра, В.Гюго, А.Міцкевича, Ю.Словацького, Ф.Шиллера та інш. 

Однак, вершина його перекладацьких звершень — це переклад “Іліади” та “Одіссеї” Гомера. 15693 віршованих рядки давньою мертвою мовою “Іліади” та 12110 — “Одіссеї”. У квітні 1947  Борис Тен одержав лист від Максима Рильського про  перемовини з керівництвом Спілки письменників щодо перекладу спадщини Гомера. Через 16 років “Одіссея” постала в українському дзеркалі, а ще через 15 років мовою Шевченкової землі з’явилась “Іліада”. Лише за столом з Гомером — 31 рік, власне — півжиття.

Першим кроком до Гомера був переклад разом з професором Євгеном Михайловичем Кудрицьким діалогів Платона “Федон” і “Крітон”. Правда, це набагато пізніше його будуть називати чудовим знавцем, професором, лінгвістом, а коли зробили цей переклад, обом було по 20-23 роки і вони були товаришами по інституту. Переклади діалогів відразу були включені академіком О.Білецьким (найбільша величина в галузі античної літератури) до антології античної літератури, яку він готував до видання. Мабуть, тоді у юнацькій душі Миколи Васильовича й народилась зухвала і прекрасна мрія — передати українською мовою “Іліаду” та “Одіссею”.

Все життя Бориса Тена нерозривно пов’язане з музикою і театром. Його музичною половинкою була Нара Леонтіївна, професійна співачка, викладачка вокалу. Микола Васильович працював з видатним музикознавцем Д.Ревуцьким над перекладами текстів пісень європейських композиторів, ця робота переросла у переклади творів лібрето оперної класики. Здобувши вищу музичну освіту у Московському музично-педагогічному інституті, Борис Тен перекладав для Київського, Львівського, Харківського театрів лібретто опер “Авесалом і Етері” З.Паліашвілі, “Норма” В.Белліні, “Тангейзер” Р.Вагнера та інші перлини вперше дійшли до українського слухача  зрозумілою рідною мовою. І це була не просто перекладацька творчість, а віртуозна винахідливість майстра, щоб все це зазвучало.

Впродовж багатьох років читав у Житомирі теорію музики в інституті іноземних мов, викладав у музичному і культпросвітньому училищах, вів факультативний курс музики і співу у педінституті. Був художнім керівником  і учителем разом з Нарою Леонтіївною ансамблю “Льонок” на початку його діяльності, тривалий час очолював Житомирське обласне літературно-музичне об’єднання, хорове товариство, завідував літературною частиною ЖОМДТ , тепер Житомирський обласний музично-драматичний театр ім.І.Кочерги. Написав “Посібник для керівника самодіяльного хору”, який пережив два видання; за редакцією Миколи Васильовича вийшло шість літературно- музичних книг творів земляків, а ще низка хорових творів. 

Микола Васильович бував у численних дослідницько-етнографічних експедиціях, опублікував статті про етнографічний доробок Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, М.Рильського. І.Франка. 

Тобто арсеналом творчих секретів Бориса Тена було віртуозне використання мовного багатства світової, класичної, української літератури, першоджерел фольклору. 

З Волинської губернії походить рід Хомичевських. 9 грудня 1897 року у с.Дермань у родині священника народився Микола. Село було з багатою історією і культурою. При Дерманському монастирі з давніх часів існувала духовна школа, з якою пов’язані імена І.Федорова, М.Смотрицького, Й.Княжицького. З Дерманя походила і материнська лінія — рід Іваницьких. Дід і прадід теж були служителями. Мати зросла в родині високої освіченості культури, мала музичні здібності. Вся материна родина захоплювалась хоровим і театральним мистецтвом. Захопило воно і підлітка Миколу.

Освіта Миколи Васильовича — парафіяльна школа в Кунині, училище в Дермані, де почав вивчати давні мови. Жартома казав, що: “народився в атмосфері порівняльного мовознавства. Домашнє оточення і сільське середовище було українське, у школі я ґрунтовно вивчив російську, латинську та грецьку мови. Один з моїх дядьків емігрував до Франції, звідки повернувся вчителем французької і став моїм безпосереднім учителем. Другий дядько не знайшов щастя в Америці і повернувся перед Першою світовою війною з сім'єю, в якій основною мовою була англійська, і це теж моя безпосередня перекладацька школа. Викладач математики -  німець, допоміг опанувати мову Шиллера і Гете. У сусідній з нашою хатою жила польська родина, сусіднє село було чеським. Так що цілий ряд мов я сприйняв з дитинства, так би мовити, у натуральному звучанні”.

З 1913 року сім’я переїздить до Житомира, де Батько працює настоятелем Миколаївської церкви, є членом Ради Волинського єпархіального училища і її скарбником. Тут навчається Микола. З 1917 року Микола мешкає окремо, працюючи інструктором сільськогосподарського перепису. Входить до Ради товариства “Просвіта”. 

1918 — студент гуманітарного факультету Інституту народної освіти, щойно відкритого. Заробляє лекціями. 

У 1919 році в нашому місті був створений І Волинський хор під керівництвом М.Гайдая, батька народної артистки СРСР Зої Гайдай. Микола Хомичевський зустрічає тут любов усього життя — Аполлінарію, не підозрюючи, що юна вокалістка є дружиною Гайдая.

Очолює автокефальну громаду в Житомирі, пише Статут, розбудовує мережу церковних парафій, що і стало підставою для того, що  не допустили до захисту дипломної роботи у 1922р. У 1923 Микола Васильович висвятили на священника. Перший арешт, вирок — шість місяців умовно. Не злякався, вінчає, хрестить, сповідає. І захоплено займається справами українського культурного життя в Житомирі. Він — права рука Гайдая у хорі, цікавиться театральним життям, пропагує українську мову і літературу, опановує кращі досягнення нової європейської культури.

Він мріє реалізувати себе в царині української поезії, відвідує літературні гуртки, салони, пише десятки ліричних творів. Перший надрукований у Житомирі вірш за підписом Борис Тен “Роззуюсь — на яру траву”. Для щойно створеного “Незалежного театру” у Житомирі Микола Хомичевський робить перший великий переклад з польської, п’єсу “Йола” Ю.Жулавського.

З таким багажем у 1924 році вирушає на широкі літературні шляхи (як сам казав) до Києва, слідом за М.Гайдаєм. Щира чоловіча дружба пов’язує цих двох людей і любов до Аполлінарії цьому не є перешкодою. 

Хомичевський служить протодияконом у Соборі Святої Софії, контактує з провідними діячами автокефальної церкви у Києві, зближується з представниками творчої еліти М.Рильським, М.Зеровим. Оскільки тогочасна церква, крім суто релігійних проблем, прагнула вирішити й проблеми культури, відродити дух нації, підняти  освіту і мову, створити нову літературу і високе мистецтво, це спрямувало духовні пошуки Миколи Васильовича у певне русло.

Розпочинаються арешти. Київська газета “Пролетарська правда” публікує статтю-компромат на Хомичевського: “Оцей протоієрей з мистецькою вдачею надає театральних форм службі, інсценує введення Богородиці в храм та Різдво з зіркою на небі”. Не скидаючи ряси сідає за студентську лаву, слухає курс “Теорія літературних форм” у Державній академії художніх наук. Переживає кілька арештів, допити змусили зректися своєї діяльності, це пом’якшило вирок — десять років заслання в виправні трудові табори на Сході.

Найважливішою подією років заслання був приїзд Нари Леонтіївни, яка блискуче закінчила музично-драматичний інститут ім.М.Лисенка, не спокусилась запропонованою роботою на московській сцені. Велике почуття повело її на Далекий Схід, шукати Хомичевського.

Дозволю собі одну цитату Євгена Концевича: “Микола Васильович був з роду красивих чоловіків, статура в нього дихала чоловічою силою і впевненістю, голубі проникливі очі випромінювали спокій, рівновагу і мудрість, і лише  з роками — втому. Завжди вишуканий, імпозантний, граційний, за будь-якого настрою — дотепний і привітний, по кількох словах умів викликати у співрозмовника усмішку. Він рано посивів, і велика чоласта голова в ореолі білого волосся вже здалеку надавала йому ознак надійності і значущості, у ньому було щось патріархальне ще задовго до того, як його назвали патріархом українського перекладу”. 

Скажіть, хіба могла не потонути в таких очах Нара, коли Микола з’явився у Волинському хорі, яким керував її чоловік М.Гайдай? Лише через десять років вона зважилась на розлучення. 11 червня 1931 року розшукала засланця, домоглася дозволу на одруження. Влаштувалась на Далекосхідне радіо, вела музичні програми, сама співала оперні партії. У життя Хомичевського ввійшла поезія і любов. 

У цей час він працює як одержимий: учасник стаханівського руху, отримує посвідчення “Ударник Дальлага”, делегат міжтабірних з’їздів. Так-так, це ж була ціла держава у державі, яка жила і функціонувала за своїми законами. Табірна влада оцінила Хомичевського, дозволила вільно виходити і повертатися; це було дуже вчасно, адже народився син Василько, молодій сім’ї дозволили жити на приватній квартирі.

Завдання додаткове — створити табірний хор для травневого концерту 1933р.; таким чином врятувалось багато в’язнів. Однак сильно захворів син, потребував операції і Нара від’їжджає. 

Поетичний доробок років ув’язнення невеликий- збірка “Зоряні сади”, яку Борис Тен таємно зберігав на квартирі. 

Звільнився достроково 22 серпня 1936 року. У листопаді нарешті з родиною. Нара Леонтівна зробила все можливе і неможливе і Микола Васильович працює завідуючим літературної частини Третього Київського державного робітничо-колгоспного пересувного театру, де вона — провідна актриса. З постановкою “Наталки-Полтавки” театр прибуває у Житомир. Все місто в афішах, це як бальзам на зранену душу Миколи Васильовича. На кожній афіші: Наталка — Н.Л.Тен, зав.літературною частиною - М.В.Тен. Гастролі по автономних республіках, містах Горький і Калінін. Це час найвищого розквіту таланту Нари Леонтіївни, вона співає в “Запорожці за Дунаєм”, “Майській ночі”.  

Прийшов 1937 рік, посаду у всіх театрах скоротили. Повернутися в Україну Борис Тен не міг, розуміючи, що почалося. Працює в Росії, в Калініні, де його ніхто не знав. Про поезію не думав, шукав заробітків. Діяльність Хомичевського і там набула розмаху, про “маестро” пишуть у газетах, його нагороджують преміями і грамотами.

Він всі ці роки відірваний від сім'ї. Батько, сестра, брат, Аполлінарія — у Москві. Микола Васильович вступає до Центрального заочного музично- педагогічного інституту. Йому вже за сорок, наполегливо і старанно вчиться. 

Більше уваги приділяє перекладацькі діяльності. Саме в Калініні  розпочав переклад “Прометея закутого”, який побачив світ аж через десять років. Драму В.Гюго “Торквемада” теж розпочав перекладати у Калініні, аж через сорок років роман вийшов із друку.

У липні 1941 був мобілізований і розпочав службу кореспондентом-зв’язківцем. Частина у жовтні потрапила в полон, далі — табір військовополонених, концтабір у м.Лянгебіляу у Сілезії.

Наприкінці 1945 року Микола Васильович назавжди повернувся до Житомира, завершилась його власна “одіссея”.

Перша мирна посада — завліт нашого театру. Борис Тен музично оформлює п’єси “Під каштанами Праги”, “Коли цвітуть яблуні”. Потім вражаюче різноманітна і бурхлива трудова діяльність: викладає музику і співи в чотирьох закладах міста, керує художньою самодіяльністю у педагогічному інституті, інспектор облвідділу мистецтва, музичне училище ім.В.Косенка, видає “Порадник для керівників самодіяльного хору”, викладає латинську мову в інституті іноземних мов, культпросвітнє училище — останнє місце праці Хомичевських. 

Микола Васильович знався з усіма знаменитостями Житомира, серед яких поступово виріс на знаменитість №1. Листувався з М.Гайдаєм, З.Гайдай, Н.Скорульською, Б.Лятошинським.

Головною літературною справою у повоєнні роки став художній переклад. Одна за одною виходять перекладні книги Тена, на сценах драматичних та оперних театрів йдуть вистави за його перекладами, в антологіях і збірниках його інтерпретації багатьох визначних творів світової літератури. Микола Васильович вступає до Спілки письменників СРСР і очолює Житомирське обласне літературне об’єднання. Виходить з друку “Прометей закутий” Есхіла, дана висока оцінка фахівців, але ніхто не наважився навіть словом обмовитись про майстерного перекладача, який мав “заплямовану” таборами біографію. Починається замовчування імені Хомичевського.

Завершення досконалого перекладу “Одіссеї” дало підстави увійти до кола кращих літераторів України. Це 1963р. Про українського Гомера говорили і писали з захватом. Десятки письменницьких організацій висувають Бориса Тена на Шевченківську премію. Редакція “Літературної України” буквально засипана листами. Все це обернулось ударом, адже нагородили П.Панча, секретаря СПУ. Микола Васильович з  головою поринає у роботу, на черзі — “Іліада”. Розуміє, що лише йому єдиному у всьому слов’янському світі долею дано здійснити переклад всього Гомера. Але упереджене ставлення весь час боляче б’є його.

1967 року широко відзначається його 70-ти річчя і лише через рік вручена нагорода — Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР. Знову повертаються до питання відзначення заслуг Бориса Тена Шевченківською премією.

У 1970 році стався дебют Миколи Васильовича як автора збірки “Зоряних садів”, але родинне лихо — смерть сина — затьмарило поетичну перемогу. Ця невеличка збірка зайняла своє особливе місце в українській літературі, як зразок громадянської і інтимної лірики.

Заснована у 1972 році премія ім.М.Рильського, найвища в галузі художнього перекладу. Першим і найповажнішим претендентом, зрозуміло, був 75-річний Тен. Але нагородили  знову іншого.

Пішла з життя дружина 1 січня 1974 року, надійний опікун і охоронець праці Миколи Васильовича. Після двох смертей у сім’ї, Микола Васильович при зустрічі значно менше жартував. Не читав своїх блискучих епіграм. Він побоювався, що не встигне побачити видання перекладу “Іліади”, який з 1972  лежав у видавництві “Дніпро”.

Весь 1977 рік солідні видання друкували матеріали про Бориса Тена та його гомерівські переклади. Було ясно всім, Борис Тен — живий класик. Генеральний консул Польщі Л.Томашевський із делегацією прибув до Житомира (в обком КПУ без попередньої домовленості) і вручив Миколі Васильовичу знак “Заслужений працівник Культури Польської”. А.Міцкевич, Ю.Словацький, Ю.Жулавський зазвучали українською мовою. Іноземна, польська нагорода випередила вітчизняну.

Наступного, 1978 року врешті вийшла в світ “Іліада”. З багатьох країн світу летіли вітання Борису Тену з завершенням перекладацького подвигу. Україна відзначила його грамотою Президії ВР “За заслуги в розвитку радянської літератури”. І влада, і громадськість добре усвідомлювали, що завершення багаторічної праці по створенню гомерових поем українською мовою неможливо відбути ніякою грамотою. Тена знову висунуто на премію ім.М.Рильського.

19 березня 1979 року 81-річного поета названо Лауреатом. Визнання, якого Микола Васильович очікував понад двадцять років, врешті прийшло до нього. Він прожив іще п'ять років і 15 березня 1983 року його поховали на Корбутівському кладовищі, але в 1990, враховуючи волю поета, прах його було перенесено на Смолянське кладовище, де похована родина Хомичевських. Поховання має статус пам’ятки історії національного значення.

Пройде певний час, ми здолаємо підступного агресора. Життя налагодиться чи хоча б повернеться у звичайне русло. І я просто зобов’язана завершити нашу зустріч з читачами  запрошенням відвідувати літературний музей, де ви знайдете документальні підтвердження кожному сказаному мною слову, де зможете зануритись, чи, принаймні, доторкнутися до тих років і подій, по які ми сьогодні згадували у зв’язку з 125-річницею народження людини, яка навіки принесла літературну славу нашому Житомиру, Миколи Васильовича Хомичевського, людини з іменем Дніпра. 

Провідна наукова співробітниця 

Житомирського обласного літературного музею Надія Маслова