Відродження ремесел – це зовсім не розвага. Бо це – розвиток!
Громадська організація «Глобальна мережа екопоселень України» (англ. GEN Ukraine) у співпраці зі ще однією громадською організацією – екоцентром «Школа Життя» – розпочала в Україні реалізацію проєкту «Традиційні ремесла як власна справа для екологічних спільнот».
Під час реалізації проєкту проводяться навчальні курси із найбільш актуальних і популярних ремесел, які можуть забезпечити фінансову незалежність мешканцям екопоселень, що розташовані у сільській місцевості.
Мета проєкту – створення нових робочих місць, відкриття нових майстерень з виробництва популярних хендмейд товарів народної творчості .
У межах проєкту заслужені майстри народної творчості України проведуть шість навчальних курсів з трьох традиційних українських ремесел: гончарства, ткацтва та лозоплетіння.
В результаті реалізації проєкту «Традиційні ремесла як власна справа для екологічних спільнот» мають з’явитися нові майстри народних ремесл в екоспільнотах України, які житимуть в сільській місцевості. Така діяльність допомагатиме людям, які вирішать присвятити себе справі відродження народних ремесел. Звісно ж, справа відродження та розвитку народних ремесел неабияк збагатить культурне середовище громад. Годі говорити, що до справи навчання та оволодіння народними ремеслами буде залучене молодше покоління українців. Так-так, саме діти, учнівська і почасти студентська молодь можуть і повинні стати головною рушійною силою і основним кадровим потенціалом загалом дуже потужної, перспективної справи розвитку народних ремесел.
Слід зауважити, що проєкт «Традиційні ремесла як власна справа для екологічних спільнот» започаткований ще й як середовище та інструмент психологічної реабілітації для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Сумнівів немає і бути не може – для переселенців, які нині фактично перезавантажують своє життя згідно з багатьма новими умовами та обставинами, розвиток та опанування секретів народних ремесел, промислів і т. п. є надзвичайно перспективним напрямом облаштування свого майбуття. Але хто сказав, що і для пересічного люду, наприклад у Романові чи селах Романівської громади, відродження народних ремесел не може бути справою стратегічної ваги? Чи немає навколо сіл і селищ Романівщини матеріалу для лозоплетіння? Ні, якраз навпаки: матеріал є, і є навіть ті люди, які пам'ятають часи, коли лоза мала всезагальне застосування у побуті наших попередників. А чи не можна у Романові чи селах Романівської селищної ради розвивати гончарне виробництво, маючи довкола сіл і селищ Романівщини багато і яких завгодно покладів глини? Знову ж таки – у процесі відродження ремесла, яке обіцяє досить потужні перспективи за умов ставлення до цієї справи на рівні підприємництва та засад малого бізнесу. Адже ніхто не перечить і ніхто не сумнівається у тому, що наш люд, тут, у Романові, вміє і може розвивати власну справу для власного життя і, як кажуть, для власного задоволення. От якраз задоволення у такій ситуації, коли йдеться про відродження і розвиток народних ремесел, торкнеться не кількох людей, а чималої громади споживачів тих виробів, які вироблятимуться у власних (приватних) ремісничих майстернях. Сьогодні для Романова і подібних регіонів Житомирщини (та й загалом України) відродження народних, часто забутих ремесел може бути дуже перспективним шляхом для розвитку громад загалом. І той захід, який пройшов 16 травня 2024 року у краєзнавчому музеї Романівщини, мав би стати важливою відправною точкою для місцевої влади. В принципі, а якщо спробувати? Якщо звернутися до фондів, фундацій, спілок чи проєктів, які вже сприяють відродженню народних промислів та ремесел в Україні? Які шукають місця, громади і, безумовно, людей, що захочуть цим займатися. Нехай гончарна майстерня з'явиться на початку в одному чи двох селах Романівщини. Нехай лозоплетінням, яке колись було поширеним у багатьох селах Романівщини, займуться і навчаться його секретам хоча б 5 чи 8 учнів? Нехай ткацька майстерня з’явиться хоча б в одному із домашніх господарств нашої громади! Так, для цього треба щось зробити, аби зрушити справу з місця, аби заручитися підтримкою майстрів на кшталт Наталії Малихіної, Івана Решти, Данила Решти чи Анастасії Корольової, які тиждень тому побували у Романові і продемонстрували свої вміння та навички роботи за гончарним кругом і ткацьким верстаком.
Хтось, можливо, із подивом, хтось із песимізмом, а може, й зневагою поставиться до вищенаписаного і зазначеного стосовно відродження народних ремесел. У нас, мовляв, не те, що десь там, у Києві, Ніжині чи Черкасах! У нас не те, що у Брусилові! Але ж чому – ні? Чому два століття тому у Романові було засновано перший у Російській імперії інститут для глухонімих і слабочуючих дітей, а сьогодні ми відчуваємо себе нечуваним захолустям? Чому упродовж майже ста років Романів вважався центром скловаріння, а нині ми не наважуємося відродити хоча б одне чи два народних ремесла?
Починати треба із чогось, але головне – треба починати. Сидіти склавши руки, чекаючи перемоги, сподіваючись на допомогу від держави чи від певних закордонних добродіїв, сьогодні не можна. Треба розпочинати із малого. Треба створити хоча б одне–друге робоче місце і народити для початку ще одного платника податків. Треба використати те, що нам дав Бог і природа. Все ж таки ми не обділені багатствами, ресурсами і можливостями. Але поки що пасивні, певним чином пригнічені і навіть упосліджені. Проте – пора підводитися. Пора працювати, розвиватися і міцніти. Адже ніхто і ніде нас не чекає. Ми потрібні вдома, і будувати треба власний дім. Тут – у Романові.
Віктор Першко
