Саша Чорний і Житомир

13 жовтня 2021 року минув 141 рік від дня народження поета, прозаїка, сатирика Олександра Глікберга, більш відомого під псевдонімом Саши Чорного.

У своїй творчості найбільше уваги він приділив нашому місту Житомиру, який став колискою його ранньої юності та своєю неповторною самобутністю надихав буйну, романтичну, молодечу натуру Олександра Глікберга на творчу діяльність. По його замальовках, віршах, які пронизані незлою іронією, побутовим народним гумором, можна прослідити історію буденного життя провінційного міста Житомира. Ось уривок із замальовки «Ранним утром»: «...провинциальный город просыпается. В парке – песнь кукушника. Заперт сельтерский киоск. На бульваре, под «памятничком» Пушкину, полулежит пьяный: прислонится к ступеням постамента, не удержит равновесия – и валится. По мостовой  мчится лошадь, запряженная в телегу. На телеге бочка с водой. Следом катит на тройке архиерей. Идут на базар мама с дочкой, спешит пристав с шашкой под мышкой, трусят полноправно две свиньи, спешит куда-то ветеринар. Промчалась с визгом собака – значит, живодер, «гицель», уже выехал на лов. А сейчас внимание: всем закрыть носы. Провозят бочку с нечистотами. И вдруг, откуда ни возьмись, вылетают «приготовишки» (учні підготовчого класу гімназії), смешные, маленькие. Некоторые стараются держаться величественно. Двое нещадно лупят друг друга ранцами. Третий рассыпал книжки, и его за это обругал встречный поп». І далі:

Жизнь все ярче разгорается;

Двух старушек в часть ведут,

В парке кто-то надрывается –

Вероятно, морду бьют.

Тьма, как будто в Полинезии…

И отлично!  Боже мой,

Разве мало здесь поэзии,

Самобытной и родной?!

Такі картини Саша спостерігав мало не щодня, йдучи вранці на заняття до ІІ-ї чоловічої гімназії спочатку по вулиці Великій Бердичівській, а потім звернувши на 1-й  бульвар та Пушкінську. Зазначу, що цю замальовку він написав у 1909 році, коли вже проживав у Петербурзі. Але чудова зорова пам’ять поета ніколи не підводила його, і він до найнезначніших дрібниць відтворював давні події.

Народився Олександр Глікберг 13 жовтня 1880 року в Одесі у єврейській сім’ї провізора Менделя Давидовича Глікберга та Маріам Глікберг. Були вони родичами чи однофамільцями – достеменно невідомо. Саша був другою дитиною, а взагалі у Глікбергів було п’ятеро дітей – троє хлопчиків і двоє дівчаток. Невідомо також, як у 1890 році Саша потрапив до підготовчого класу Білоцерківської гімназії, а потім до Петербурзької гімназії, де він у п’ятому класі  провалює іспит із алгебри, і його залишають на другий рік навчатися у тому ж класі. Дізнавшись про це, батько відмовляється від блудного сина і припиняє висилати йому кошти на оплату навчання, винайм квартири і харчування. Майже рік юнак поневіряється без гроша в кишені. Випадково дізнавшись про жалюгідне існування колишнього гімназиста,  журналіст Олександр Яблоновський 8 вересня 1898 року у газеті «Сын отечества» надрукував статтю «Срезался по алгебре». Не буду переповідати повний текст статті, скажу тільки, що вона викликала широкий резонанс у суспільстві. Можна було б тільки гадати про подальшу долю Олександра Глікберга, якби стаття не потрапила до рук дійсного статського радника Волинської губернії Костянтина Костянтиновича Роше. 

Про цю святу, кришталево чистої душі людину буде окрема розповідь (планую написати статтю до дня його народження). Бігло зазначу, що він закінчив престижну 2-гу гімназію у Петербурзі. Його батько Костянтин Єгорович Роше був талановитим і знаним військовим інженером. Рідний брат батька Павло Єгорович, генерал-майор, видатний будівельник, інженер, педагог, відомий як винахідник цемента Роше, будівельного матеріалу спеціальної марки. Коли Костянтину виповнилося 10 років, помирає його мама. Невдовзі батько одружується на молодшій за нього на 20 років випускниці Гатчинського сиротинського інституту Олександрі Іванівні Саламатіній, яку направляють на роботу в житомирську Маріїнську жіночу гімназію, де вона працює викладачем німецької мови та головною наглядачкою. Сім’я Роше проживала в казенній квартирі у жилому флігелі при гімназії, яка розташовувалася  по вул. Великій Бердичівській, 18. У 1870 році Костянтина Костянтиновича зараховують у штат губернської канцелярії Волині, де він за короткий термін стає четвертим по рангу чиновником у Волинській губернії після губернатора, віцегубернатора, голови казенної палати. 

На час, коли вийшла стаття про поневіряння Олександра Глікберга, у Костянтина Роше було вже троє прийомних дітей (своєї сім’ї він не мав). Блудний син Саша став ще одним прийомним сином. Костянтин Роше доклав чимало зусиль, щоб із 2 жовтня 1898 року Олександр з головою поринув поновлювати свої знання у 5-ому класі 2-ї житомирської чоловічої гімназії. Він багато часу приділяє вивченню літератури (благо Публічна бібліотека розташовувалася поруч із гімназією – тепер обласна бібліотека для дітей). Та і в сім’ї Роше цінували літературу, а Костянтин Костянтинович був закоханий в поезію, сам писав чудові вірші і, без сумніву, читав їх Саші. З гордістю Костянтин Роше показував йому сімейні реліквії і серед них портрет самого Олександра Дюма з особистим автографом. Шкода, що вони не збереглися. Олександра Іванівна прищепила Саші любов до німецької літератури і допомогла вивчити німецьку мову. Саме в сім’ї Роше Саша на все життя полюбив музику, він і сам гарно співав.

У вирі гімназичних буднів промайнула осінь і наступила житомирська зима. Вже проживаючи у Франції, Саша в одному із творів згадував: «…крепкая зима запушила инеем все житомирские сады и бульвары. Низенькие деревянные домики (збереглися одиниці, – авт.) под белыми метлами тополей так уютно сквозь сердечки ставень глазели через дорогу друг на друга оранжевыми огнями. По бульвару, поскрипывая по плотному снегу солидными ботинками, изредка проплывал увалень – приготовишка, за плечом коньки, на тугой бечевке салазки…». (мабуть, прямував на каток І-ї чоловічої гімназії).  Додам, що житомиряни каталися на ковзанах не тільки на річках. Міська влада зобов’язувала директорів навчальних закладів потурбуватися про заливку катків у зимовий період.

Після затяжної зими наступала буйна, повна романтики весна. Щовесни Житомир потопав у різноцвітті бузку, і його п’янкий запах доводив жителів міста, особливо молодь, до любовної лихоманки, про що описано поетом у віршах «Бульвари», «Бал в женской гимназии» та інших. Як тут не згадати:

«…Любовь влетает из окна

С кустов ночной сирени,

И в каждой паре глаз весна

Поет романс весенний».

Принагідно скажу, що Житомир тих часів – «… один из лучших и наиболее благоустроенных второстепенных губернских городов; здоровый климат, изобилие растительности, живописныя и действительно поэтическия окресности, а также дешевизна жизни способствуют увеличению населения, привлекая  семейных и одиноких лиц, ищущих покоя, или желающих поставить своих детей в более благоприятные для здоровья условия; наконец, немало лиц отправляются в Житомир, как на климатическую станцию. В Житомире почти все дома, за исключением разве самых центральных, торговых улиц, окружены большими фруктовими садами и отчасти декоративними деревьями».

Звичайно ж, найулюбленішим  місцем прогулянок для нього, як і для бомонду Житомира, були привабливі бульвари та парк, котрий починався відразу після четвертого бульвару. У Саші і його приятелів була в парку уособлена альтанка, яка ховалася в густих зарослях бузку, де вони частенько проводили вільний час, там же 18-літній гімназист освідчувався у коханні «…двум житомирским Цирцеям», чарівницям, звичайно ж, кожній окремо, а потім там же разом з друзями пив 57-градусну старку і заїдав чорною редькою. 

Пройдуть десятки років, і за місяць до смерті (помер поет 5 серпня 1932 року), на подив самому собі, Олександр Михайлович Глікберг, згадавши свою юність і себе – «житомирского балбеса», купить на парижському базарі цілий сніп бузку і чорну редьку, а у вірші «Меланхолическое» того ж 1932 року поет напише:

…В гимназические годы

Этот плод благословенный,

Эту царственную овощь,

Запивали мы в беседке

(Я и два семинариста)

Доброй старкой – польськой водкой,

Янтареющим на сонце

Горлодером огневым…»

Не менш улюбленими місцями відпочинку і прогулянок житомирян були  увінчані неповторною красою лісисті береги річок Тетерева і Кам’янки. У літній сезон вони не тільки плавали та засмагали, а й масово каталися на човнах. Любив прогулянки на човнах і Саша Глікберг. Пізніше з ностальгією він згадував:

Я вперед гляжу без мыслей

И, вдыхая полной грудью

Теплый воздух летней ночи,

Опустив лениво весла,

Не борюсь с волной-шалуньей.

Что бороться?.. Разобъет ли

Лодку хрупкую о камни,

Захлестнет ее волною,

Понесет ее теченьем, – 

Все равно! Я без желаний…

Без сумніву, юний гімназист досить часто гуляв по Михайлівській, відвідував театр, що на вул. Пушкінській, літній театр «Аркадія» (тепер на цьому місці розміщений стадіон «Спартак»). Вболівав частенько Саша Глікберг і за житомирських велосипедистів, змагання яких відбувалися на велотреку, що розташовувався майже поруч із Маріїнською жіночою гімназією, тільки на протилежній стороні Великої Бердичівської. Тим паче цікаво було спостерігати, як місцеві гонщики здобували перемоги над київськими гонщиками. Як і більшість семінаристів та гімназистів, Саша залюбки спостерігав за кінськими бігами і скачками на місцевому іподромі (розміщувався навпроти тюрми). Разом із Костянтином Костянтиновичем Роше він бував на Вільському кладовищі, де поховані батько Костянтина Костянтиновича та улюблений прийомний син Сергій Левченко, який помер у 17-річному віці.

Не можу не згадати ще один епізод із життя Саші Чорного. Свої перші житомирські канікули 1899 року Саша провів у гуманітарній експедиції, яку ініціював його прийомний батько Костянтин Костянтинович Роше. Справа в тім, що у той рік через засуху  у  18 губерніях Росії розпочався голод. Спочатку К. Роше організував збір коштів на користь голодуючих, а навесні – невеличкий загін у складі трьох сестер милосердя, двох жінок-благодійниць та двох гімназистів Колі Блінова і Саші Глікберга виїхав до Башкирії. Два місяці перебування у Белебеєвському повіті стали для Саші тяжким випробуванням на фізичну і психологічну міцність. Вони разом із К. Роше удвох відповідали за чотири татарських села, де необхідно було нагодувати 1582 людини, допомогти їм ліками. Страшенна спека, жодних благ цивілізації, постійне недоїдання, виснажлива робота до одинадцятої вечора тільки загартували ще юного гімназиста. Саша повернувся із Башкирії зовсім іншою людиною – дорослим. До слова, житомирська «Волинь» на своїх сторінках регулярно висвічувала перебування і роботу експедиції.

Переосмислення своїх поглядів на життя після поїздки зіграло з ним, як-то кажуть, злий жарт. У 1899-1900 навчальному році між гімназистом Глікбергом і директором гімназії виник конфлікт, і його виключили з гімназії без права подальшого вступу. Версій цього конфлікту декілька, і одна із них – вірш «Візити», саркастична карикатура на житомирський бомонд, який наввипередки поспішає привітати губернатора з Пасхою. Навіть авторитетному Костянтину Костянтиновичу Роше конфлікт не вдалося залагодити, і у квартирі на Великій Бердичівській відбулася сцена, яку пізніше, у 1906 році, у вірші «Балбес» Саша Чорний опише так: 

«За дебоши, лень и тупость,

За отчаянную глупость

Из гимназии балбеса

Попросили выйти вон…

Рад-радешенек повеса,

Но в семье и плач, и стон…

Что с ним делать ради неба?

Без занятий идиот,

За троих съедает хлеба,

Сколько платья издерет?..

Що робити з нерадивим «балбесом»? Костянтину Костянтиновичу Роше вдалося відправити свого вихованця на службу в армію. Два роки Саша Глікберг проходить службу у 18-му піхотному Вологодському Його Величності короля Румунського полку, де навчає грамоті солдат у навчальній команді. Розташовувався полк у м. Новоград-Волинському, яке батько Лесі Українки описав так: «Глухий, забутий владою і Богом закутень. Власне, чи місто, чи село? Зусібіч – ліси, болота. Дорога занедбана. Найчастіше нею їздять археологи і поліцейські чини…». Свого часу саме це містечко планували зробити центром Волинської губернії. Не судилося. Як і не судилося Саші Глікбергу затриматися в Житомирі після закінчення армійської служби. Саша майже два роки пропрацював на таможні в містечку Новоселиці Хотинського повіту, що в Бессарабії. Але влітку 1904 року він повертається до милого Житомира. Працює спочатку в газеті «Волинський вісник», а після її закриття – у Південному товаристві під’їзних шляхів. Тепер Саша щоденно прогулюється по перону житомирського вокзалу в новенькій формі, прикрашеній емблемою залізничників. Можливо, вона для нього стала щасливою, адже восени того ж року Олександр Глікберг, звичайно ж, не без допомоги прийомного батька, переводиться в Петербург, де працює в службі зборів Варшавської залізничної дороги.

І знову Костянтин Костянтинович вкотре допомагає своєму прийомному сину. Справа в тім, що у Петербурзі проживала старша сестра Костянтина Костянтиновича – Олена Костянтинівна. Вона поселила Сашу у свого сина, який був вхожим до петербурзьких літературних кіл. Це, по суті, й визначило подальшу літературну долю Олександра Глікберга. 27 листопада 1905 року віршем «Чепуха» він дебютує в сатирично-гумористичному журналі «Зритель» під псевдонімом «Саша Чорний», звідки й розпочалося його сходження на літературний олімп. Трохи раніше в особистому житті Олександра сталася знакова подія. Восени 1904 року він одружується на Марії Іванівні Васильєвій. Незважаючи на те, що вона була на дев’ять років старшою за нього, Олександр Глікберг до кінця своїх днів буде кохатиме тільки її. 

У квітні 1908 року Саша Чорний разом із Олександром Аверченком (сатириком, який переїхав із Харкова) активно працює над випуском першого номера журналу «Сатирикон» і стає його постійним співробітником. Відомий письменник Олександр Купрін свого часу згадував: «Величайшей заслугой "Сатирикона" было привлечение Саши Черного в редакционную семью. Вот где талантливый, но еще застенчивый новичок из волынской газеты («Волинський вісник»)  приобрел в несколько недель и громадную аудиторию, и широкий размах в творчестве, и благородное признание публики, всегда руководимой своим безошибочным инстинктом и своим верным вкусом. Она с бережной любовью поняла, что в ее душевный обиход вошел милый поэт, совсем своеобразный, полный доброго восхищения жизнью, людьми, травами и животными, тот ласковый и скромный рыцарь, в щите котрого, заменяя герольда, смеется юмор и свкркает капелька слезы. И дружески интимной, точно родной, стала сразу читателям его простая подпись под прелестными юморесками – Саша Черный…». Ну що тут ще додати?

Із 1911 року Саша Чорний співпрацює з журналом «Современник». Однак, як напише він в оповіданні «Московский случай» (1926 рік): «…В те… времена очень я себя неуютно чувствовал в столице. Все о своем Житомире вздыхал: тополя, бульвары, Тетерев в скалах, маевки за рекой в «Зеленой роще»…Провинциал? Что ж! Каждому своя смоковница симпатична». Свою любов і ностальгію за Житомиром Саша Чорний пронесе через все життя. 

Із липня 1914 року по серпень 1918 року Саша Чорний бере участь у І-й світовій війні. У березні 1920 року він разом із сім’єю назавжди покидає Росію. Спочатку сім’я проживає в Берліні, де Саша Чорний співробітничає в журналі «Жар-птиця». Потім недовгий період їхньою домівкою став Рим, а з березня 1924 року – Париж, вірніше пригород Парижа – Грессі. У 1925 році сім’я Глікбергів винаймає квартиру у Парижі на авеню Теофіль Готьє. Але Саша Чорний мріяв мати свій будинок на березі моря. І така нагода випала, коли влітку 1929 року він купив ділянку у передмісті міста Тулон під назвою Ла Фавьєр. Тут любили відпочивати майже всі російські емігранти. Досить часто разом із Сашею Чорним проводив свій відпочинок Олександр Іванович Купрін. Давні друзі знову і знову згадували свої роки, проведені у Житомирі. Адже Олександр Іванович деякий час із 1895 року проживав у Житомирі, у газеті «Волинь» друкував свої перші твори. Вдруге він приїздить до Житомира у 1909 і працює над знаменитою повістю «Яма». Їхнім спогадам про Житомир, чарівну природу Полісся (Купрін був пристрасним мисливцем) не було кінця. 

У березні 1930 року Саша Чорний відзначав 25-літній ювілей своєї творчості. Хоча заради справедливості потрібно сказати, що ювілей мав відбутися на рік раніше (перший твір Саші Глікберга був надрукований у газеті «Волинський вісник» влітку 1904 року). Однак яке це мало значення! Головне – знову згадувався Житомир, життя гімназиста, насичене незабутніми враженнями.

У 1932 році нарешті збудований невеличкий будиночок у Ла Фавьєр. Можна зажити спокійним життям, про яке так довго мріяв. Але не так сталося, як гадалося. 

6 травня 1932 року білоемігрант Павло Горгулов розстрілює президента Франції Поля Думера. Російські емігранти з острахом очікували на репресивні дії французької влади. Але лиха не трапилося. Воно сталося за два місяці, 5 серпня. Буревій, що пронісся над Ла Фавьєр, спричинив пожежу. Всі кинулися на її гасіння. В числі перших боровся з вогнем і Олександр Чорний. Пожежу вдалося приборкати. Але йому стало зле, і внаслідок інфаркту міокарда наступила смерть. Йому було неповних 52 роки. 

Поховали поета на кладовищі  Лаванду, що в шести кілометрах від Ла Фавьєр. Оскільки за оренду ділянки, де була могила Олександра Чорного, ніхто не сплачував, його останки перепоховали. Могила поета не збереглася (збереглася тільки фотографія могили), але зусиллями російської емігрантки Валентини Кіндратівни Волгіної у 1977 році була встановлена пам’ятна дошка на одній із стін кладовищенської будівлі. Завдячуючи зусиллям краєзнавців Георгія Мокрицького та Євгена Тіміряєва, у 2013 році була встановлена пам’ятна дошка Олександру Чорному у нашому місті на фасаді будинку колишньої Маріїнської жіночої гімназії. Дружина поета Марія Іванівна померла 13 липня 1961 року. Їй виповнилося 90 років. У 1996 році було видано 5-томне зібрання творів поета, яке відразу стало раритетним. А закінчити свою коротеньку розповідь хочу словами самого поета:

Ты, читатель, улыбнулся?

Это, милый, все, что надо,

Потому что без улыбки

Человек противней гада…

Як актуально у наш нелегкий час!

Олександр Кухарський, член Національної спілки краєзнавців України