Про «Історію без міфів» із Владленом Мараєвим… І не тільки
Наприкінці січня до Житомира приїздив Владлен Мараєв – співавтор і засновник ютуб-каналу «Історія без міфів».
До традиційного місця зібрання у залі Гнатюк Арт-центру, що на вулиці Великій Бердичівській, прийшло близько сотні житомирян, які забажали почути відомого історика і найактивнішого в Україні популяризатора вітчизняної історії. Напередодні у коментарях, які поширювалися у соціальних мережах, інтерес до приїзду Владлена Мараєва було позначено різнобарвними висловами та думками, а дехто писав про те, що перегляду випусків каналу «Історія без міфів» достатньо, аби відчути інтерес до багатьох сторінок української минувшини, яку забули чи загалом не вивчали на рівні науки.
Однак вже перші враження від зустрічі із людиною, яка щотижня готує для своїх глядачів напрочуд цікаві зустрічі зі сторінками, подіями та постатями вітчизняної історії, перевершили будь-які очікування. По-перше, Владлен Мараєв розповів не лише про механізм та детальну кухню з підготовки кожного випуску «Історії без міфів» на ютуб-каналі, але й про те, що у нього є багато колег у цьому напрямі. Насправді Мараєв не перший, хто вирішив детальніше і повніше висвітлювати події вітчизняної історії за допомогою інтернет-простору. Найпершим чином він згадав своїх колег-істориків Олександра Алфьорова, Олександра Зінченка, Максима Майорова, Вахтанга Кіпіані, які раніше розпочинали і досі невтомно працюють над висвітленням «білих» та «чорних» плям в історичному минулому України. Принагідно зауважимо, що вже за два – три тижні до Житомира завітає ще один відомий в Україні популяризатор і дослідник історії та редактор «Історичної правди» (складової інтернет-порталу «Українська правда») Олександр Зінченко. Поки що не може прибути на Житомирщину на побачення зі своїми глядачами та читачами відомий український журналіст та популяризатор історії Вахтанг Кіпіані, який сьогодні обороняє Україну у рядах ЗСУ.
І все ж для повноти інформації щодо ютубівського варіанту історичного всеобучу в Україні зазначимо, що саме канал «Історія без міфів» і його засновник та беззмінний ведучий Владлен Мараєв сьогодні є беззаперечним лідером серед інших телевізійних та ютубівських проєктів в українському інформаційному просторі. Близько 800 тисяч переглядів та вподобайок збирає ледь не кожен випуск «Історії без міфів». Щоправда, його автор визнає, що головне – не кількість переглядів, а якість такого процесу. Тобто йдеться про так звану глибину перегляду, або про те, скільки часу затримується увага пересічного глядача каналу «Історія без міфів». Якщо лише п’ять чи сім хвилин, то великої користі від виходу передачі в ефір глядач не матиме. Але якщо людина проглянула всю тривалість ефіру, тоді автори досягли мети майже стовідсотково. Ще один цікавий факт, який Владлен Мараєв озвучив у Житомирі, стосується вікових сегментів тих глядачів, які входять до кістяка аудиторії каналу «Історія без міфів». Так-от, щосереди о двадцятій годині Владлена Мараєва і його «Історію без міфів» в основному дивляться люди від 25-ти до 45-ти років. Дивовижно, але це факт, над яким мають подумати керівники та фахівці Міністерства освіти, культури та інформації. Адже тих українців, які мають вік до 25-ти років, також потрібно залучати до процесу найактивнішого пізнання своєї історії. А тим паче тих, кому сьогодні 50, 60 і навіть 70 років і які чомусь не належать до активно заповзятих глядачів історичних передач на ютубівських каналах. Причому із чисто об’єктивних причин відсутності у сім’ях комп’ютерів чи інтернетівського покриття.
Можливо, для когось, хто читає ці рядки, питання про важливість пізнання сторінок вітчизняної історії здаватимуться дріб’язковими на тлі новин із фронту або ж порівняно із проблемами озброєння ЗСУ та питаннями відновлення роботи української економіки. Однак Владлен Мараєв, який нині працює у підрозділах ЗСУ, що забезпечують проведення у підрозділах українського війська заходів із морально-психологічної підтримки українських воїнів, каже про те, що історична правда лежить в основі багатьох подій, які опинилися у горнилі російської агресії в Україну. Ба більше, Україна і українці у масі своїй вже відчувають, але сповна ще не розуміють і не усвідомлюють суті рашизму. Адже кремлівський вождь своїм головним завданням ставить не тільки загарбання України, не лише ослаблення НАТО чи позбавлення Європейського Союзу такої величезної держави, як Україна. Головне завдання агресора – знищити українську націю. І тут йдеться не тільки про знищення ЗСУ та найбільш свідомих українців (рашисти називають їх нациками-бандєровцами), але якраз про всю націю, включаючи дітвору і стариків. Адже у разі окупації України лідери Росії матимуть величезний мобілізаційний потенціал для боротьби із арміями НАТО. Тим паче, що сьогодні переконувати увесь світ у тому, що українці є вправними воїнами, не варто. Це всі бачать. І саме тому українці мають розуміти та усвідомлювати, що їх сьогодні і завтра намагатимуться знищити і стерти з карти світу як державу і як націю. Як свого часу хотів знищити і зачистити світ від євреїв нацистський фюрер Гітлер. До цього ні Україна як держава, ні її жителі ніколи не готувалися. Натомість в основі підготовки рашистів до війни в Україні лежала багаторічна фальсифікація історії. Не лише України, але й самої росії, а тим паче – світової історії.
Дивно, але майже 30 років незалежна і самостійна українська держава мало протидіяла поширенню російської брехні на українських землях. Звісно, в українських школах вже давно з’явилися гарні підручники із історії України, а дітвору навчали патріотично налаштовані вчителі-історики, але цього виявляється замало, аби протистояти рашистській інформаційній агресії. Вже у дорослому житті українці враз перестають читати книжки з історії, бо їх мало і вони дуже дорогі. В Україні практично не знімається кіно на історичну тематику, а мережа кінопрокату також зникла майже безслідно. В Україні зрештою відсутня система історичного всеобучу, яка мала би запрацювати ще всередині 90-х років, коли нація просипалася від колоніально-імперської сплячки і потроху звикала до життя поза межами «союзу братніх народів». Але такої системи в Україні не створили. Ба більше, історію і її фальсифіковані ерзаци (підробки) активно використовували під час багаторазових виборчих кампаній, коли українців ділили на три сорти і коли президента України із освітою бухгалтера зображали на білбордах у формі есесівця. Ось чому у північного сусіда спочатку з’явилося уявлення про несправжність, штучність України та українців. А потім так званий братній народ почали виховувати у дусі ненависті до України. Ми це бачили, але не розуміли. Сьогодні таке усвідомлення приходить, але дістається нам дуже дорогою ціною.
На завершення розповіді про враження від зустрічі із Владленом Мараєвим варто зауважити ще про одну обставину. На захід за участі вже відомого історика та достатньо популярного ютуб-блогера так і не прийшли представники влади, які опікуються питаннями національно-патріотичного виховання, ідеологічно-пропагандистської роботи. Звісно, категоричної і нагальної потреби у тому, аби побачити чи почути Владлена Мараєва, у них може й не виникати. Однак задля розуміння актуальності усіх тих проблем, про які говорив гість зі столиці, задля розуміння багатьох питань, які виникали у середовищі аудиторії житомирян, влада мала би бути присутньою на подібних зустрічах і заходах. Хоча б задля того, щоб ініціювати щось схоже чи подібне у своїй повсякденній роботі. Адже не секрет, що Владлена Мараєва (або ж його колег, друзів із його професійного середовища) охоче почули б жителі Звягеля, Чуднова, Романова чи Мирополя. Тим паче, що найголовнішим у тому, що відбулося 26 січня 2024 року у залі житомирського Гнатюк Арт-центру, був не лише Владлен Мараєв і не лише сотня справді небайдужих житомирян, а сам процес комунікації. Щирої, правдивої, справжньої і дуже змістовної. Це якраз те, чого не може бути досягнуто вдома біля телевізора чи блукання у популярних нині мережах тік- току чи фейсбуку. Нам важливо це зрозуміти і відповідним чином діяти. Спілкуватися, вчитися розуміти один одного, єднатися на цьому поприщі і зрештою – мудрішати. Це якраз на часі!
Віктор Радчук, фото Тараса Орєшнікова
