Полк нашого земляка двічі звільняв Житомир і першим вийшов до Ельби

Скільки дивовижних історій можна почути з уст учасників бойових дій! Одна з таких історій – боротьби і порятунку – історія нашого земляка Олександа Зозулі. 

Він народився у родині майстра, що підковував коней, і став заслуженим тренером СРСР з кінного спорту. Він босоніж бігав берегами сільської річечки і підкорив Ельбу. Він дивом врятувався в часи Громадянської війни і переможно пройшов дорогами Другої світової.

Олександр Львович Зозуля народився 1908 року у селі Троковичах на Житомирщині. Батько його був ковалем. Влітку 1915 року до села на побивку приїхав кавалерист з гусарського полку. Зустрівши бравого красеня у блискучому мундирі посеред вулиці, шестирічний хлопчик був вражений на все життя. Мріяв про кавалерію. Коли Олександру було 20, він поїхав навчатись до Ленінградської військової школи. З того часу і до 1956 року служив у Радянській армії.

На початку Другої світової Олександр Зозуля був командиром ескадрону 38-го козацького полку в Білорусі. Під Харковом його полк потрапив в оточення, яке скінчилось полоном. Потяг помчав полонених до концтабору. Олександрові вдалося втекти з вагону і після блукань дістатись до своїх. 

«Свої», як завше, розпочали перевірку втікача. Мат-перемат, «прєдатєль Родіни» і тому подібне. Олександр Львович, не вагаючись, врізав «особисту». Кулак в сина коваля був тяжкий, і «особист» знепритомнів. А коли опам’ятався, постановив: «Зозуля перед Батьківщиною не заплямований і може продовжувати службу».

Небезпека вдруге обійшла стороною. У 1938 році Зозуля перебував на історичній нараді у Москві, де виступав Сталін. Поки кавалерист був відсутнім, «по разнарядкє» заарештували командира полку, начальника штабу та полкового лікаря.

У 1941 році Олександр Зозуля закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе. Він брав участь у війні в складі 8-го кавалерійського полку 1-го кавкорпусу 2-ї кавдивізії. У листопаді 1943-го під час боїв на Житомирщині Олександр Львович прийняв 8-й полк під своє командування. Сталось це у районі Головино-Корчівка під Житомиром.

– У ніч на 22 листопада я одержав наказ прийняти командування полком, а трохи пізніше ще один: «Триматись до останнього патрона, підмога буде», – розповідав сам полководець.

Полк був у жахливому стані. Одного разу кавалеристу Зозулі було наказано захищати позицію від наступу німецьких танків.

– Скільки танків? – поцікавився командир полку.

– Розвідка доповіла – 15, – сказали йому.

– Тоді мені потрібно ще 7 кіннотників, – заявив Олександр Львович.

– Чому саме 7?

– У мене в полку 8 уже є. Додайте 7 – і буде по кавалеристу на танк.

Командир не мав сумніву: йому знов не минути зустрічі з «особистами». Командир дивізії Хаджи-Умар Мамсуров відмінив атаку кавалеристів на танки.

При підполковнику Зозулі полк став гвардійським імені ордена Богдана Хмельницького. Кіннотники Зозулі двічі з боями брали Житомир, за що комполку був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Але заслужену нагороду єврею-полководцю не дали, замінивши її орденом Леніна.

30 грудня 1943 року було звільнене рідне село Олександра Зозулі – Троковичі. 8-й полк троковичанина Зозулі відзначився у Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернігівській, Львівсько-Сандомирській, Берлінській наступальних операціях. На честь взяття міста Бішофсталь салютувала Москва, і полковник Зозуля був нагороджений орденом Суворова. У боях по знищенню Бродівського угруповання у липні 1944-го полк захопив тисячу полонених, 275 гармат, 1600 автомобілів, 17 танків, 750 коней. Далі – рейди Чехословаччиною і дві чехословацькі нагороди.

Тепер про маловідомий факт Другої світової. 22 квітня 1945 року кавполк Олександра Зозулі вийшов до Ельби південніше міста Торгау і перший у дивізії форсував її. Це вже пізніше, 25 квітня, відбулась легендарна зустріч радянських воїнів з американськими союзниками на Ельбі.

Від Нейсе до Ельби полк захопив 12 паровозів, 250 вагонів, 50 складів, 100 тракторів. У районі містечка Пейтхайн воїни звільнили табір, де знемагало 15 тисяч радянських полонених. За першість на Ельбі Зозуля вдруге був представлений до звання Героя. Але й цього разу заслужену Зірку нашому землякові не дали. Зозуля був вдруге нагороджений орденом Леніна.

Вітчизна здобула перемогу. Потрібно було шукати власне місце у мирному світі. Олександр Львович оселився у Миколаєві. Підростала донька Ліна. Але захоплення – коні – таки визначило долю людини. Гвардії полковник заснував у Миколаєві уславлену кінно-спортивну школу. Він виховав чемпіонів України, СРСР та чемпіона Олімпійських ігор 1980-го року з кінного спорту Віктора Погановського. Олександр Зозуля отримав звання заслуженого тренера СРСР.

Титан духу, людина з величезним потенціалом сил, він мав ще багато ідей, та доля визначила в цьому нарисі інший фінал. Олександр Львович поїхав до доньки в Москву. Його знали і цінували, виділили квартиру. Але, не впійманий кулею, легендарний полководець загинув від залізного коня. Водій автомобіля втратив керування і на великій швидкості врізався в людей на тротуарі. Олександр Зозуля був збитий насмерть у 1991 році.

У Миколаєві проходять Всеукраїнські змагання з кінного спорту пам’яті Олександра Зозулі. А ось на рідній Житомирщині про нього майже нічого не відомо. Дивно, адже це не ізольована від історико-медійних джерел територія. 1 листопада 2018 року минуло 110 років від дня народження героя. А наступного року відзначатимемо черговий ювілей закінчення тієї страшної війни. Маємо шанс відновити історичну справедливість. Мусимо зробити все для цього можливе.

Андрій Козаченко