Ось тобі й туристичний магніт! (або про Козину хатку у Зарічанах)
Чи то так вийшло, що у вересні 2025 року з’явилося чимало матеріалів про туризм на Житомирщині, чи то й справді полісяни серйозно і вже по-дорослому взялися за туристичну галузь?
Ось один із дуже яскравих випадків зародження на Житомирщині чергового туристичного магніту. Поки що невеличкого і для багатьох ще непомітного. Але все ж таки…
У селі Зарічани під Житомиром з’явилася Козина хата – простір, де кози, кролі та кури стали частиною життя господарів і водночас приваблюють непоодиноких відвідувачів. Тут можна поспілкуватися з тваринами, зробити атмосферні фото й відпочити. Про те, як зовсім поряд із чималим мегаполісом Житомиром виникла Козина хата, розповіла власниця садиби Наталія Макевич.
Вона зазначає, що її сім’я переїхала із Житомира до Зарічан через банальну причину – через хворобу дитини. Сталося це у 2017 році і за порадами фахівців Наталія вирішила завести козу, аби мати свіже молоко. Згодом у садибі з’явилися інші тварини.
«Спочатку ми тримали козу у маленькому хліві, але мені стало шкода тварину. Хотілося дати їй більше простору. Так і з’явився будинок для кіз», – згадує жінка.
Кожна тварина має ім’я та свою історію. Козу Мальву назвали завдяки опитуванню серед гостей, а кролика Любчика привезли люди, яким було тісно з ним у квартирі.
Не все обходилося без пригод, без труднощів або ж навіть без сумних подій. Минулого літа на одну з кіз напали собаки, і вона загинула. Але згодом дві інші стали мамами й народили сім козенят. Зараз у господарстві залишилися дві дорослі кози.
«Вони для мене як діти, тільки чотирилапі», – каже Наталія.
Популярність Козиної хати зросла випадково. Місцева фотографиня порадила завести Instagram, і відтоді почалося вже навіть туристичне паломництво – відвідувачі почали приходити сотнями.
«Мої тварини дуже люблять людей. Вони не бояться, а навпаки біжать до них», – розповідає власниця.
Будинок для кіз господиня прикрасила петриківським розписом. Навколо облаштовано три зони: подвір’я з фруктовими деревами й альтанкою, поле з пшеницею та лісова частина із соснами й туями.
«Спочатку малювала художниця, згодом фарби вигорали, і я оновлювала їх разом з подругою. Тепер хата знову сяє барвами», – каже Наталія.
Окрема гордість – фотозони. Серед них стіл із білою скатертиною та рушником, плетені крісла, дерев’яна рама з мереживною серветкою, старий сервант із глиняним посудом.
До Козиної хати приїжджають родини, переселенці й військові. Для багатьох це місце стало віддушиною.
«Кожен відвідувач для мене – як книжка. У кожного своя історія. Я завжди намагаюся вислухати, пригостити чаєм чи смаколиком», – ділиться господиня.
Особливо запам’яталася їй родина з Луганщини, яка залишила своє господарство через війну.
«Родина з Луганщини приїхала до мене, бо там покинули своє стадо кіз. Вони виграли грант, зробили сироварню зі свого гаража. Коли вони приїхали, я бачила в їхніх очах біль від того, що довелося покинути своє господарство», – каже Наталія.
Приїздять і військові, зазвичай без форми.
«Відпочинок серед кіз для них стає маленькою паузою у їхньому житті», – пояснює жінка.
Наталія сама доглядає за тваринами та робить сири.
«Влітку найважче: сіно, кози, кролі, кури. Але я справляюся», – каже вона. Поруч завжди чоловік, який допомагає і фінансами, і роботою.
«Він – найкращий у світі. Без нього я б не впоралася», – додає жінка.
Серед мрій – облаштувати криницю, посадити більше рослин, зробити огорожу та збудувати хатинку під солом’яною стріхою.
«Зараз у нас лише сім соток. Купити поруч ділянку не виходить – нічого не продається. Але мрія живе», – підсумовує Наталія.
