Ольга Слабченко: Як спілкуються актори на сцені? Поглядом! Очима! Очима можна багато що сказати…

Ми бачимо тільки легкі рухи, чуємо вишукану мову. А скільки праці, поту і сил було покладено на те, щоб була ця легкість і вишуканість, часто залишається невідомим. Біль від падінь під час репетицій і простуджене горло – все це за лаштунками. А на сцені ми бачимо вже феєрію вистави. 

З якими труднощами доводиться стикатися акторові на сцені, ми говоримо з провідною актрисою Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги Ольгою Слабченко.

Руслан Мороз: Як вам взагалі прийшла на думку ідея стати акторкою? Може, якісь передумови були в дитинстві або ваші батьки мали відношення до театру? 

Ольга Слабченко: Якщо чесно говорити про це, то я ніколи не думала, що буду актрисою. Якби мені хтось тоді в дитинстві сказав: «Олю, ти будеш актрисою», я б, напевно, засміялася... Після закінчення школи деякі планують своє майбутнє, знають, куди вони хочуть вступати, в них вже якісь мрії. Я ж нічого не планувала взагалі, що було б пов'язане з акторським життям. Навіть думки такої не було. Я в дитинстві колись хотіла бути перукарем, потім була думка стати водієм трамваю. Не знаю чому, але мені дуже подобалися трамваї. А потім вже, після закінчення школи, в мене не було такої певної думки, куди поступати вчитися. Так що з мистецтвом я мала справу тільки в школі, коли виступала з номерами художньої самодіяльності, зі сцени в клубі. Навіть коли закінчила школу, коли я приїжджала до села, то ми часто з дівчатами робили концерти в клубі. Я з подружками танцювала, співала, так що багато людей тоді говорили, що Оля – артистка! Але й тоді я ніколи не думала про акторську кар'єру. А потім приїхала до родичів у Житомир, де побачила оголошення про набір студентів у коледж культури та мистецтв імені Івана Огієнка. Моя мама тоді сказала: Олю, оскільки в тебе є задатки бути акторкою, ти виступала в клубі, то спробуй поступити до коледжу. Так і вийшло. Я потрапила до коледжу і провчилася три роки. Мені навчання в коледжі дуже сподобалося! Дуже гарні викладачі, творча атмосфера! Потім, після закінчення коледжу, я пішла пробуватися в драматичний театр. Слава Богу, після прослуховування мене взяли до трупи театру. Ось так я залишилася в Житомирі та вже працюю в театрі одинадцятий сезон. 

Руслан Мороз: А ви пам'ятаєте, яка була ваша перша роль?

Ольга Слабченко: Моєю першою роллю в театрі, коли я тільки прийшла, була роль Вредоти у казці «Спасибі, Барбі!». Тоді ще театр часто їздив по літних таборах, і я їздила разом з нашими акторами, дивилася, як вони грають, готувалася ввестися на цю роль. Але поки я готувалася зіграти цю роль, казку вже списали, і вона перестала йти в нашому театрі. Так що свою першу роль я ніколи так і не зіграла. Але вона мені цим і запам'яталася. Потім були незначні ролі в масових сценах. Першою значною була роль Наталі Степанівни у виставі «Освідчення» за Антоном Чеховим. Отже, саме ця роль була першою головною, яку я зіграла на сцені нашому театру. 

Руслан Мороз: А коли ви виходите на сцену, у вас є якісь обряди, забобони, талісмани, заклинання, молитви чи щось інше, що має стовідсотково забезпечити удачу?

Ольга Слабченко: Перед виставою в мене таких амулетів та заклинань немає, але завжди, коли образ чи роль дозволяє, то на мені хрестик. А так важко сказати. У кожного актора свої секрети. Завжди, коли ми всі вже налаштовуємося на виставу, я читаю «Отче наш».

Руслан Мороз: А яка роль за ці одинадцять сезонів найближче лягла до серця?

Ольга Слабченко: Так не можна казати, що якась там роль подобається чи ні. Кожна роль по-своєму дорога. Мені цікаво було грати у виставі «Кайдашева сім'я» за повістю Івана Нечуя-Левицького. Вона написана понад сто років тому. Ця вистава – чергова спроба по-своєму побачити  улюблений твір багатьох поколінь, в якому плачуть і сміються, люблять і ненавидять, проклинають і освячують, шукають сенс життя. Я там граю Мотрю, в якої дуже складний характер. Але якщо брати по життю, то в мене трошки інший характер. Я не така скандалістка, але образ Мотрі мені дуже подобається. Також великою для мене є роль Хануми в однойменній виставі. Мабуть, це моя найвидатніша роль на сьогодні. 

Руслан Мороз: А що взагалі відчуває актор, актриса на сцені? Мається на увазі не те, що вони відчувають як актори, а які думки можуть прийти під час вистави, як вони спілкуються між собою, щоб це не бачив глядач? 

Ольга Слабченко: Цікаве запитання...(замислилася). Для мене дуже важливий і хвилюючий перший вихід на сцену. Треба побачити глядача, потрібно кілька хвилин на те, як прийнято говорити, щоб «взяти зал», відчути енергетику. А потім вже я заспокоююсь та повністю віддаюсь своєму образу. Тоді на сцені залишається тільки мій персонаж. А про що думає актор – важко сказати. Наприклад, ми грали виставу в постановці режисера Петра Авраменка «Король олень». Це вистава за ф’ябою (казкою) Карло Гоцці в стилі comedia dell’arte. Я там граю Смеральдіну, в якої є коронна фраза: «Мені погано, млосно, я вмираю!». Одного разу перед цією сценою в мене пролетіло напевно сто думок – я забула, що я говорю. Одна секунда, глядач навіть не помітив нічого, а для мене пройшли години. В мене були думки: «Олю, боже, це ж коронна фраза! Її знають всі!». Я не можу сказати, що відбулося, але коли дійшло до цієї фрази, вона вимовилася сама. Я навіть її не згадувала. Буває, інколи під час вистави щось сказав не так і починаєш аналізувати. Це не дуже гарна якість для актора. Треба робити аналіз вистави, «розбір польотів» тільки після закінчення вистави. Інакше це заважає та вибиває з образу. А як спілкуються актори на сцені, щоб не бачив глядач? Поглядом! Очима! Очима можна багато що сказати.   

Руслан Мороз: Глядач, сидячи в кріслі в залі все бачить і все чує. А що бачить і чує актор, знаходячись на сцені під час вистави?

Ольга Слабченко: Також можна почути і побачити різне. Інколи це зачароване та захоплене обличчя. Інколи це обличчя байдуже. Найнеприємніше, що можна почути під час вистави, – це телефонний дзвінок. Це просто жах! Завжди перед виставою всіх попереджають, щоб вимкнули телефони, але це ніколи не допомагає. Завжди знайдеться той, в кого він задзвонить. Одразу вибиває з ролі, образу, заважає іншим глядачам. На щастя, саме в нашому театрі це не дуже часто, але на гастролях трапляється.

Руслан Мороз: А як батьки поставилися до вашої роботи в театрі?

Ольга Слабченко: На жаль, мій батько вже помер, тому він ніколи так і не побачив мене на сцені в цій професії. Моє рідне село досить далеко від Житомира, тому моя мама побачила мене в головній ролі у виставі «Ханума» тільки через десять років. А наступного дня ми грали казку «Троє поросят». Так що вона побачила мене в двох образах. Їй дуже сподобалося, вона була вражена! Була хвилююча мить, сльози на очах.

Руслан Мороз: А коли ви прийшли до театру, яку роль ви мріяли зіграти?

Ольга Слабченко: Тоді якраз йшла вистава «Божі тварі». Я неодноразово переглядала цю виставу. Тоді була думка, що я б хотіла зіграти в цій виставі. Так вийшло, що через декілька років моя мрія здійснилася. Мене ввели на роль Свині. Для мене це дуже складна роль. Кожна роль складна, але тут особливо відповідальна. 

Руслан Мороз: А як проходить «переключення» з одного стану на інший? З комедії на трагедію та навпаки? Причому під час цієї вистави таке трапляється декілька разів.

Ольга Слабченко: Тут потрібно контролювати себе. Це вже професійне. Коли я дивилася цю виставу з зали, то завжди плакала. В мене постійно були сльози на очах. Але коли ти сама граєш на сцені, тут вже потрібно стримувати себе. Але, якщо чесно, все одно інколи виступають сльози. Настільки емоційно переживаєш, дійсно проживаєш свою роль на сцені. 

Руслан Мороз: Наостанок що б ви хотіли побажати для себе?

Ольга Слабченко: Для себе я б хотіла побажати більше впевненості. А в матеріальному плані я б побажала для себе власне житло, це дуже боляче питання для всіх акторів. Майже ніхто з акторів нашого театру не має власного житла. А придбати його за такої зарплати просто неможливо.  

Руслан Мороз