Незбагненне диво

Світлана Сергіївна працювала вчителем образотворчого мистецтва. Чемна, цікава в спілкуванні, легко входила в довіру, любила допомогти, у гурті завжди була в центрі уваги. Захоплювалась природою у всіх її проявах і линула до неї всім своїм єством. У Романові ця сім’я з’явилася кілька років тому: із далекої Півночі приїхати в незнайоме селище змусили сімейні обставини. Але романівчани – люди щирі і прості, а тому родина почувалася тут затишно.

Жінка часто приходила до парку. Звідти вона несла до класу корчі, які на уроках перетворювались в образи казкових героїв, те саме творилося із жолудями, шишками, каштанами.

Синє весняне небо голубило у своїх обіймах землю. Від щастя воно сміялося сонячним промінням і плакало теплими рясними дощами. Усе, що тільки могло, пнулося в ріст та цвіт. Білим серпанком запнулася черемха і п’янила духмяним ароматом.

Високий дзвінкий голос забринів шибками, ввірвався в хату крізь відчинені навстіж двері:

– Що ж це таке?! Як це розуміти? Хто б мені пояснив... – уже тихіше, здивовано й розгублено додає жінка. – Я вибігаю на східці й бачу завжди впевнену в собі спантеличену свою колегу.

– Поясни, що це таке? – з притиском в голосі допитувалася Світлана Сергіївна, вказуючи рукою на ще чорну від свіжого грунту дорогу, яку вчора порівняв трактор. – Хто це зробив?

– Не знаю. За 15 років це другий раз. Рівняв Паркову і заїхав сюди. Совісний чоловік, видно, був. Чому це тебе так дивує?

– Не повіриш! Мені приснилось: начебто вийшла я зі своєї п'ятиповерхівки й опинилася на вулиці, яка веде на Велику Козару. Але  дивною була та вулиця: будинки зовсім не такі, а якісь старомодні, колишні, вдалині виднілись шпилі костьолу, по дорозі йшли люди – теж чужі, незнайомі, одягнені по-колишньому.

– Що це за вулиця, де вона така взялася? – звернулася до жінки з кошиком в руках, яка, поспішаючи, постукувала трепами (це такі дерев'яні черевички) по грунтівці.

Незнайомка зупинилася, розвела руками і, знизавши плечима, сказала щось незрозумілою мовою.

– Що воно за диво таке? – подумала Світлана.

Ось, гуркочучи по бруківці, проїхала підвода. Моложаве обличчя їздового обрамлювала велика руда борода. На плечах – старовинна сукняна свита. За возом з'явився підліток, він гнав до річки гусей.

•  Ти чого не в школі? Вирішив прогуляти? – суворо запитала (не була б то вчителька).
•  Я не ходжу до школи. Ми бідні... Я б хотів, але батько сказав, що то для багатих. Мені ж на панів робити.

Дорога на Велику Козару називалась колись Німецькою вулицею. У Романові вона починалася від «Крученого дому» – контори й управління фільварку Ільїнських. Тепер на цьому місці гуртожиток райспоживспілки. Назву Німецька вона отримала через поселення на цій території ремісників різної національності, яких графська родина переманювала в Романів для розвитку ремесел і промислів. В розмовах з місцевими жителями вони були «німі» – більше говорили жестами. Існує й інший варіант пояснення. Граф Ільїнський пожертвував 150 тисяч на створення інституту глухонімих. Перша така в Росії школа готувала з глухонімих грамотних майстрів мистецьких ремесел (обробка дерева, живопис, позолота, дерев'яна скульптура тощо). Мабуть, жили і навчалися майбутні майстри в цьому районі, а тому й вулицю назвали Німецька, тобто вулиця німих. Цілком можливо, що не один, а обидва з вищезгаданих факторів мали місце й одночасно дали підстави називати вулицю Німецькою. Поблизу неї було збудовано костьол.

Вийшовши на вулицю Філатова, Світлана зойкнула від здивування: перед її очима розкинувся живописний квітник величезних розмірів. Такий вона бачила в своєму житті вперше. Він аж зливався з горизонтом, а друга сторона його впиралася в темно-зелену стіну парку. Від того різнобарв'я перехоплювало подих, а духмяний аромат лоскотав ніздрі. Гули бджоли, вони в своїй вічній заклопотаності не мали часу і вгору глянути, а тому не звертали уваги й на людину, яка тихою ходою заглиблювалася в оте царство краси.

Жінка вже не дивувалася тим, де взявся тут цей квітник, та ще й таких розмірів. Її увагу привернули різновиди квітів. У своєму житті вона бачила багато, але не таких! Вони дивували формою, кольором, величиною. Таке розмаїття! Просто казка!

Вправо з Німецької вулиці йшло 4 алеї до темної стіни лісу – від сучасного Будинку культури, універмагу, СШ № 1. Одні з них були обсаджені бузком, інші – трояндами, різними квітучими декоративними кущами. Дві широко і високо підняті повністю висипані під'їзні дороги були обсаджені каштанами, липами, пірамідальними тополями. Перед самим лісом, на руслі невеликої джерельної річки, струмка, графи Ільїнські проводили величезні земляні роботи. Не одне покоління кріпаків розкопувало болотисті береги, вивозячи на візках і виносячи на носилках болотисту землю, насипаючи високі береги і дороги. Розкопана річка була перетворена у два великих ставки. Посередині одного насипано великий штучний острів, який у бік вулиці мав підйомний міст. Від Німецької вулиці до берега першого ставка

був розбитий величезний квітник із дивовижних квітів, котрі графська родина виписувала з різних куточків світу. Тут же, в крилі одного з палаців, була побудована оранжерея. Можливо, як парник-розсадник для квітів, бо основна оранжерея була розташована в головному палаці. Ця частина графського маєтку називалася «Квітник». Тепер це територія Будинку культури, парку ім. Шевченка та стадіону.

Нарешті жінка вийшла до Виспи і справа на острові побачила величезний білий будинок. Високі вікна відсвічувалися кришталевою чистотою, мармурові колони віддзеркалювалися в глибокій воді. Перед будинком граціозно плавали білі лебеді. Світлана тихо зійшла на сходи і вступила до кімнати, де все було в золоті. Ліплена візерунками стеля, обрамлення вікон і дверей вигравали й іскрилися сонячним сяйвом, аж очам стало боляче. Ось незрівнянно великих розмірів дерев’яне ліжко ручної роботи привернуло її увагу. Які ж майстри витворили це диво? Переступивши поріг, опинилася в кімнаті, зробленій з дзеркал. О Боже! Безліч вікон і дверей! Але все те – дзеркальний обман. Як же вийти?

Останнім був побудований двоповерховий палац розваг на острові. На літографії Теуберта зображена відкрита альтанка, до якої радіально підходять алеї, прикрашені скульптурами. Розповіді передають, що архітектором будови був місцевий знаменитий художник Станіслав Інглятовський. Є відомості, що будувався він для матері графа. Інші стверджують, що в ньому були кімнати для бенкету і розваг. Наприклад, кімната «Самобранка» на другому поверсі. Стіл сервірувався на першому поверсі і з допомогою підйомних пристроїв через роздвижну стелю подавався на другий поверх у банкетну залу для здивованих гостей. Є розповіді і про кімнату дзеркал. Всі стіни в ній були повністю дзеркальні. У тих дзеркалах по кілька разів відбивалися реально існуючі вікна і двері. Тож усі, хто заходив до кімнати, губилися серед тих відображень не в змозі знайти вихід. Дзеркала, в яких кохався Ільїнський! Він купував навіть такі дорогі, від яких відмовлявся російський цар. Кріпаки на своїх плечах несли ті дзеркала від Петербурга до Романова.

Світлана полегшено зітхнула: нарешті вона біля парку. Але і він ніби не такий. Дерева зовсім інші. І лісництва немає. Замість нього алейки, висипані доріжки і – квітники! Ось тюльпанове дерево. Але ж його тут не було?! Два насипані горби набагато вищі: пнуться аж до неба, переганяючи дерева. На одному з них – каплиця. А з глибини землі (о диво!) лине тиха музика. Раптом з бокової алеї виїхала різьблена розмальована карета, запряжена баскими кіньми. З неї вийшов чоловік. Чорняве волосся обрамляло гарне обличчя. Вражали своєю пишністю темні вуса. Виразний погляд карих очей зупинився на жіночій постаті.

• Ви куди йдете? – хазяйновито запитав.
• До подруги, ми разом працюємо в школі. А що, не можна тут ходити? Хіба це ваш парк? – засміялась. Чоловіка ті слова начебто штовхнули в груди: він аж хитнувся, а потім упевнено додав: