Борис Лятошинський: композитор, якого світ ще має почути

15 квітня в Україні відзначають день пам’яті Бориса Лятошинського — видатного українського композитора, піаніста, диригента та педагога, одного з основоположників модернізму в українській класичній музиці.

Його ім’я відоме у колах професійних музикантів і знавців, але досі не посідає належного місця у глобальному культурному каноні. Чому так сталося — і чому його музика варта сцени Берлінської чи Лондонської філармонії?

З Житомира — до історії музики

Борис Лятошинський народився 1895 року в Житомирі в музично обдарованій родині. Вже у дитинстві освоїв фортепіано, згодом — скрипку. Перші композиції з’явилися ще в підлітковому віці: мазурки, вальси, п’єси для фортепіано. У 1913 році юнак закінчив Житомирську гімназію і продовжив навчання у двох напрямах — на юридичному факультеті Київського університету та в Київській консерваторії під керівництвом Рейнгольда Глієра. Уже в 1920 році Лятошинський почав викладати в консерваторії, поєднуючи педагогічну діяльність із композиторською.

Лятошинський залишив помітний слід у всіх жанрах класичної музики. Його творчість охоплює:

• 2 опери, серед яких «Золотий обруч» за повістю Івана Франка «Захар Беркут»;
• 4 симфонії та численні симфонічні поеми, увертюри, балади;
• хорові та камерні твори;
• обробки народних пісень;
• музику до театральних постановок і кінофільмів;
• фортепіанні твори.

Окрім композиторської праці, Лятошинський був чудовим піаністом і диригентом. Його постать стала важливим містком між європейським музичним модернізмом та українською культурною традицією.

Радянська ідеологія не сприймала незалежне мислення. У 1951 році Третя симфонія Лятошинського — твір трагічної сили та драматизму — була оголошена «антинародною». Композитора прилюдно принизили, звинувативши у «буржуазному індивідуалізмі». Втім, ці політичні звинувачення не витримували мистецької критики. Видатний диригент Євген Мравинський, який узявся за виконання симфонії, лаконічно прокоментував: «Я обрав її для виконання, і цим усе сказано».

Серед учнів Лятошинського — імена, що стали визначальними для української музики ХХ століття: Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко, Іван Карабиць. Його школа — це не просто технічна досконалість, а глибина мислення, філософська вагомість музики.

«Його симфонії не поступаються Шостаковичу чи Сибеліусу», — зазначає Сильвестров. «Але щоб це почули, їх потрібно виконати так, як слід. Оркестровка Лятошинського — потужна, вагнерівська. Вона вимагає сцени світового рівня».

Визнання — посмертне, але невідворотне

У 1995 році диск із симфоніями Лятошинського, виданий у США, отримав нагороду як найкращий запис року. Шевченківську премію композиторові присудили посмертно — за оперу «Золотий обруч». Його ім’я — в підручниках, а музика — в серцях тих, хто її почув.

Та досі твори Бориса Лятошинського недостатньо звучать в Україні й за її межами. І доки його симфонії не стануть репертуаром провідних філармоній світу — це буде не лише втрата для музичної культури, а й упущена можливість для самовираження нації.

Пам’ятаючи Лятошинського — слухаймо його музику

У день його пам’яті важливо не лише згадати ім’я композитора, а й дати можливість зазвучати його музиці — на сценах, у радіоефірах, у серцях слухачів. Адже найкраще свідчення геніальності митця — це емоція, яку переживаєш, слухаючи його твори. І з Борисом Лятошинським — вона завжди глибока.

Хочете більше дізнатися про музику Лятошинського? Рекомендуємо до прослуховування його Третю симфонію — твір, який пережив цензуру і став символом мистецького спротиву.