Журналіст "20 ХВИЛИН" Віталій Дерех повернувся з Африки живий і обікрадений

> Цьому українському митнику хочеться віддати і кілька паперових купюр, навіть надіслати йому поштову листівку. Просто за те, що він не такий, як деякі африканські службовці. Наприклад, для того, щоб повернутися з нейтральної території між кордонами Кенії і Танзанії в останню країну, мені довелося віддати тамтешньому прикордоннику... банку тушонки. І це після того, як я розповів йому, що у мене поцупили гаманець із грошима.

Поліція не приїжджає

Обікрасти білого у цій африканській країні — те саме, що подоїти корову. За час мандрівки Танзанією мене обікрали двічі.

У місті Дар ес Салам я зупинився у готелі в такому районі, куди музунгу - білі люди - заходять нечасто. Вздовж берегів висохлого русла річки, на дні якого залишилося кілька крапель води і багато болота, стоять десятки збитих із дощок хатинок. І річка, і вулиці засипані сміттям. І тут постійно куриться легенький димок — у кожній хатці готують на вугіллі якісь страви. І така вулиця — лише за кілька кроків від зведених із бетону та скла багатоповерхівок з офісами міжнародних корпорацій та офіційними установами. 

Вулицями міста європейці зазвичай пересуваються лише на таксі. Так от, близько 8-ї вечора я йшов із ноутбуком шукати Інтернет, аби надіслати статтю та фотографії в редакцію. Із собою взяв старенький фотоапарат — редакційний Canon залишив у кімнаті. І недарма. Бо, йдучи узбіччям, раптом почув позаду шум двигуна автомобіля. За секунду відчув сильний поштовх. Чоловік у кузові авто зачепив мій наплічник. Я впав на землю, лямки рюкзака відірвалися. Довкола було багато людей. Кілька чоловіків разом зі мною кинулися бігти за авто. Жінки і якісь хлопці почали голосно улюлюкати, наче індійці. А машина дуже швидко зникла у темряві.

- Поліція виїжджає лише на вбивства та зґвалтування, - пояснив мені консьєрж готелю, розташованого неподалік. Туди я прибіг, аби викликати на місце події місцевих правоохоронців. - Ви, звичайно, можете взяти таксі і поїхати у відділок. Але толку з цього не буде. Найбільше, що вони можуть зробити, це скласти протокол. А для того, щоб вони шукали ваші речі, треба їм добре заплатити.

“Магічні” черевики

Після цього випадку я ходив лише правим боком вулиць — так, щоб бачити зустрічні автомобілі, які наближаються до мене. У поліцію я тоді не поїхав, але у місцевому відділку мені, на жаль, таки довелося побувати. Щоправда, з іншої причини. Уже через три дні після випадку з рюкзаком.

Я збирався виїжджати у Кенію і з великим спакованим наплічником пішов на автовокзал. Автовокзал, з якого їздять міжнародні автобуси, виявився довгою одноповерховою спорудою з двома десятками кімнаток. У них різні перевізники продавали квитки. Між перевізниками — велика конкуренція, тож як тільки я наблизився до цих будок, до мене кинулися зо два десятка продавців. 

- Аруша! Моші! Найробі! - вигукували вони навперебій. Тягнули за руки та одяг. - Містер, ходімо зі мною. Містер, у нас найкращий автобус до Найробі! Коли вам їхати? Куди?

У супроводі крикливого натовпу я пішов до найближчого квиткового кіоску. Розпитав про автобус і уже витягнув з кишені гаманець, аби купити квиток. Та враз відчув, як хтось схопив мене за праву ногу. Спочатку подумав, що це собака. Та коли подивився униз, побачив, що мене тримає невисокий чоловік, років під 40 із сивою бородою.

- Твої черевики! Твої черевики  мають погану магію! - казав мені бородань, не відпускаючи ноги. І в той момент, коли я звернув на нього увагу, невисокий кучерявий хлопчина вихопив з моєї руки гаманець. Обидва кинулися навтьоки. Люди довкола знов почали улюлюкати. Не скидаючи наплічника, я кинувся за чоловіками. Хтось із квиткових кас побіг разом зі мною, але даремно. Чоловіки за секунду зникли у натовпі.

Я залишив свій номер телефону усім, хто був неподалік — був впевнений, що хтось із людей точно знає злодіїв. І не помилився. 

Після кількох годин у поліцейському управлінні я отримав папірець із печаткою слідчого, в якому підтверджувалося, що у мене справді вкрали паспорт. Із цим папірцем мені треба було їхати у столицю Кенії Найробі — в українське консульство. Адже у Танзанії нашої амбасади немає.

Офіцер запевнив, що проблем із перетином кенійського кордону із виданим ним папером не буде. Тому наступного дня вранці я сів на автобус до Кенії. Після 12 годин їзди опинився на кордоні. Танзанійські прикордонники, побачивши довідку від слідчого, мене випустили. А от кенійцям танзанійський документ видався непереконливим. Тож ставити візу у державний, незакордонний паспорт, митник не захотів.

У Найробі є великі торговельні центри. Всередині — ось така скульптура масая з ноутбуком. Хлопці з посольства жартома радили подивитися, чи це часом не той самий, який у мене вкрали

“Містер, у мене ваш паспорт”

Як я уже казав, щоб вийти з нейтральної території між кордонами, мені довелося віддати танзанійському митнику банку тушкованого м’яса. Втім, кордон, через який їздять автобуси, вантажені мішками з дровами, просом та м’ясом, майже не охоронявся. У мене виникла думка просто піти собі дорогою і спокійно сісти в автобус, пасажири якого уже пройшли паспортний контроль. Але у цю мить задзвонив телефон. На екрані висвітився танзанійський номер.

- Містер, я маю ваші документи, - ламаною англійською сказав чоловік по той бік слухавки. - Я хотів би вам їх віддати. Але мій час теж коштує грошей...

Поторгувавшись, ми зійшлися на ціні 50 доларів.

Тож через добу я знову був у Дар ес Саламі. Тепер я чекав на зустріч у центрі міста, біля порослої травою та кущами висотки з гордою назвою “Бенджамін Мкапа тауер”. 

Спізнившись на кілька хвилин, до входу у вежу мотоциклом під’їхав хлопчина років 18. З ним був його друг-одноліток. Цих хлопців у момент крадіжки мого паспорта поблизу не було. Мотоцикліст вийняв із кишені конверт і попросив показати гроші. Я попросив його відкрити конверт і показати мої документи. Хлопець продемонстрував мій паспорт і водійське посвідчення. Я вихопив з його рук конверт, кинув на мотоцикл обумовлену суму місцевих шилінгів і, скочивши в триколісне мототаксі “баджадж” знову подався на вокзал, щоб їхати у напрямку кордону. З паспортом це було уже значно спокійніше.

Надалі я був набагато обережнішим. Більше у мене нічого не вкрали. Щоправда, матеріали для газети доводилося писати у блокноті від руки. Потім телефоном фотографував ці сторінки і надсилав фото. Таким чином рукописи потрапляли у редакцію. Однак на історію з паспортом я витратив багато часу і грошей. Тому з Кенії довелося повертатися одразу додому. Останню і найменшу із запланованих на маршруті країну — Уганду довелося оминути.

 

Від редакції:

У рамках проекту “З RIA на край світу” журналіст Віталій Дерех мандрував Мадагаскаром, Танзанією та Кенією, аби відкрити нашим читачам екзотичний світ африканських країн і можливості відпочинку там. На Мадагаскар наш журналіст добирався літаками через Об’єднані Арабські Емірати та Південно-Африканську Республіку. Загалом Віталій подолав майже 27000 км. Він успішно досягнув символічної мети мандрівки — могили блаженного отця Яна Бейзима, уродженця України, який заснував на Мадагаскарі першу лікарню для прокажених і похований у цій країні. Щодня, за винятком днів, коли не було доступу до інтернету, наш кореспондент розповідав про свої пригоди. Відтак 28 серпня він повернувся в Україну. Віталій Дерех і Медіа Корпорація “RIA” щиро вдячні всім читачам, які підтримали нас лайками статей журналіста-мандрівника на 20minut.ua, поширеннями посилань на репортажі у соцмережах, коштами на картку Віталія. Окрема подяка — українському МЗС та посольству України у Республіці Кенія, брату Барнабі та отцю Емілю з Мадагаскару, Мартінасу Страздасу із Литви. Усі вони підтримали проект “З RIA на край світу” та допомогли нам зробити його кращим.