Дуже хочеться додому – але нікуди повертатися

Війна докорінно змінила життя нашої героїні, як і багатьох українців, які були змушені покинути рідні домівки, улюблені роботи, рідних і друзів.

До початку повномасшабного вторгнення Росії в Україну Наталія Зайковська була акторкою Житомирського академічного українського музично-драматичного театру, нині вже другий рік працює гримером-пастижером Словацького театру імені Йонаша Заборського у місті Пряшів.

У Словаччині станом на 27 вересня 2023 р. отримали тимчасовий притулок майже 400 тисяч українських біженців. Про це на своїй сторінці у фейсбуці повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець за результатами зустрічі з громадським захисником прав Словаччини Робертом Доброводським.

«Подякував за підтримку України та за тимчасовий прихисток у Словаччині для майже 400 000 українських біженців. Також повідомив, що стежу за діяльністю української влади щодо забезпечення прав всіх національних меншин, у тому числі словаків, які проживають в Україні, щоб вони мали можливість користувалися всіма правами та свободами», – йдеться у дописі Дмитра Лубінця.

Мовний бар`єр

Перше, з чим стикаються українці, які виїхали від війни у Словаччину, – мовний бар`єр. Нормальну роботу без знання мови корінних мешканців ви тут навряд чи знайдете. Нашій героїні пощастило. Вона швидко вивчила словацьку і зараз навіть може вільно перекладати.

«Я вивчила мову за два місяці. І, проживаючи тут другий рік, вже можу навіть перекладати. І навіть беру участь у зустрічах, в яких потрібен представник України, який розмовляє словацькою. До прикладу, якщо це якісь волонтерські центри або люди, які потребують домовитися зі словаками. Я їм приходжу на поміч. На роботі я спілкуюся виключно словацькою мовою. Зі своїм хлопцем теж спілкуюся словацькою. Влітку я брала участь в проєкті, який проходив у формі вистави, теж словацькою мовою», – розповідає Наталія.

Тим, хто не знає словацьку взагалі або ж на низькому рівні, з пошуком роботи доводиться досить важко.

«У моєї сестри рівень словацької набагато нижчий, ніж у мене. Десь на 70%. Вона не може влаштуватися на роботу, бо є мовний бар`єр. Вона працює тільки там, де можна працювати з українцями, тобто де є певні українські діаспори», – поінформувала героїня статті журналістів «20 хвилин Житомир».

У Пряшеві, населення якого складає більше 100 тис. осіб, є аж два театри. Перший – словацький, як було зазначено раніше. А другий – русинсько-український Театр імені О. Духновича (колишній Український національний театр, до цього – Український народний театр).

«Тут є театр, який усі називають українським. І вони повинні мати виставу українською мовою. Один раз на рік – прем`єру. Але вони не дуже хочуть це робити. Бо у них є своя діаспора так званих русинів. Це такі словацькі українці або українські словаки. У них свій діалект, своя мова – русинська. Це щось середнє між українською, закарпатським діалектом», – зазначила Наталія Зайковська.

Для порівняння, у Житомирі, де раніше працювала наша героїня, з населенням близько 270 тис. осіб, театр лише один. Це якщо не рахувати театр ляльок.

Ставлення місцевих мешканців

Цікавимося у героїні нашого матеріалу, як ставляться словаки до українців і отримуємо цілком очікувану відповідь, що по-різному. Попри офіційну підтримку і немалу допомогу Словаччини Україні, частина громадян цієї країни мають чітку проросійську позицію. Нещодавно міністр закордонних справ Словаччини Юрай Бланар заявив, що вони продовжать надавати Україні невійськову підтримку. На його думку, настав час для мирних переговорів, – повідомляє Укрінформ.

«Мирне рішення завжди складне. Але ми повинні сказати, що нам потрібне припинення вогню перед мирними переговорами. Зараз ми бачимо, що конфлікт в Україні триває вже понад 600 днів і не призводить до жодних результатів. Ще раз повторюю, ми підтримуємо Україну. Однак ми бачимо, що конфлікт увійшов у заморожену фазу», – резюмував Бланар.

Як розповіла наша героїня, словаки, які підтримували українців, продовжують це робити. Вони не змінюють свого ставлення.

«Але тут існують проруські словаки, які дотримуються комуністичних поглядів. У них ще є цей совок в голові. Їх не всі словаки люблять. Тобто реально існують люди, які підтримують росію. Є й росіяни, які живуть в Словаччині», –– зазначила Наталія.

На «мінімалці»

Щодо проживання, то Словаччина до 2024 року надає можливість біженцям жити за рахунок країни. Тобто повертають словакам, наприклад, тим, у яких українці орендували квартиру, кошти за комунальні послуги.

«Ми маємо змогу знайти собі житло безкоштовно поки що. А що буде після нового року – невідомо. Вони можуть продовжити цю програму на пів року. Але можуть і не продовжити», – розповідає Наталія.

В середньому оренда житла у Словаччині обходиться у 500 євро. Приблизно така ж сума – це мінімалка, яку наша героїня отримує на роботі. У Словаччині цілком нормально працювати на двох чи навіть трьох роботах. Наприклад, словацькі актори, окрім основної роботи, знаходять різні підробітки: вони знімаються, кудись їздять з виставами, займаються озвучуванням.

Разом з тим є українці, які працюють погодинно, отримуючи при цьому менше мінімальної заробітної платні. Для порівняння: середня зарплата у місцевих – приблизно 1200 євро.

Тобто у 2024 році без допомоги Словаччини українцям на «мінімалці» доведеться віддавати майже увесь свій дохід, орендуючи житло.

А як з допомогою?

Харчування у Словаччині мінімально обходиться у 300-400 євро на особу на місяць. Зі слів герої статті, тут усе дорожче майже у два рази, якщо порівнювати з Україною. Наприклад, кілограм м`яса коштує 7 євро. Найдешевший кілограмовий хліб обійдеться у 1,5 євро. Десяток яєць у середньому вартує 2,5 євро. Ціни на молоко коливаються у межах у межах 70 центів – 1 євро.

Нашій героїні не припала до смаку словацька кухня. «Я не можу це їсти, воно мені несмачне. Краще сама приготую борщ, кашу чи салат. Вчора у мене був вінігрет», – ділиться Наталія.

Словаки часто ходять кудись обідати. Тут популярні кафе швидкого обслуговування, щось на кшталт «Час поїсти» у Житомирі. Такий обід обходиться у 6-7 євро.

На запитання, чи дають якусь матеріальну допомогу, наша співрозмовниця розповідає, що допомога у невеликій сумі передбачена в Словаччині для українців, які взагалі не працюють, та тим, хто має дітей.

«Оскільки я працюю, мені взагалі нічого не платять від держави. Максимум, що я можу отримувати, це разові виплати від ООН. Оскільки я маю під опікою неповнолітнього брата, то отримую 100-200 євро кілька разів на рік», – коментує героїня.

Мовна інтеграція

Наша співрозмовниця зауважує, що проєкти, спрямовані на підтримку українців, потроху згортаються.

«Був проєкт від ООН, який тривав до жовтня. Вони звертали увагу на культуру. Робили українські дитячі табори, походи, пікніки. Є місцеві волонтерські центри, які влаштовують дитячі свята. Більшість проєктів рано чи пізно закінчуються. Якісь продовжують. 50 % від цього роблю я. Я виступаю як волонтер, можна сказати волонтер-режисер, яка за добре слово працює заради того, щоб, наприклад, прийшов Миколай до дітей. Зараз ми готуємо до Дня Святого Миколая (6 грудня) свято для дітей», – розповідає Наталія Зайковська.

Одним із нюансів є й те, що українці не дуже хочуть вчити мову, носіями якої є лише 5 мільйонів осіб. Зараз проєкти потроху згортаються, щоб українці переходили на словацьку.

«Цей проєкт ООН був розрахований на об`єднання словаків і українців. Тобто інтеграцію українців у словацький осередок», – вважає наша співрозмовниця.

Плани

Питання про подальші плани напрошується саме собою, як би важко не було відповісти на нього. Героїня матеріалу розповідає, що вони у кожної свої.

«У кого немає свого житла в Україні, бо воно зруйноване, шукають іпотеку. Хтось їде далі по Європі. Українці з Західної України повертаються додому. Багато українців користуються цією нагодою, заробляють гроші і їдуть додому. Хтось влаштовує своє життя тут. А хтось просто сидить і чекає, поки закінчиться війна», – ділиться з нашими журналістами Наталія.

Вона дуже хоче додому, але є свої нюанси.

«Особисто мені дуже хочеться додому, але не знаю, куди мені повертатися. Я акторка. Я звикла жити там, де я працюю. Життя – театр. А театр – це мій дім. Поки я не маю театру в Україні, своєї глядацької аудиторії, яка на мене ходить, бо ходять же на акторів до театру. Не ходять на режисера, не ходять на виставу. Ходять на актора. Тому поки мені немає куди повертатися. Я не знаю, що мені робити насправді. Єдине, що мене тішить, це те, що я знайшла тут своє кохання. І можливо, я на цьому зупинюся. Але я не знаю, де я буду. Це не означає, що я залишуся в Словаччині», – резюмує наша співрозмовниця.

Руслан Мороз, Ольга Сідлецька