Велосипед на Говерлі

Ніч проминула спокійно, але під ранок почув прохолоду. У цьому спальнику у горах незручно і холодно. Треба брати щось тепліше на кінець серпня – початок вересня. 

Надворі туман обійняв колибу, і дощ мрячить. Я полежав і почав готувати сніданок на примусі. Поїв, знову улігся і почав засинати. Колиба закрита зсередини, так що можна спати. Спав я недовго, але коли прокинувся, то яскраво світило сонце. Почав збиратися у дорогу. Потім поставив примус надворі – на стовпчику-столі. Знову пішов дрібний дощик хмари, що невідомо звідки з’явилася, я терміново сховався у колибу. Як же багато важить надійний дах і стіни!

Тільки все переніс усередину, як дощ закінчився. Знову я сонце бачу і велосипед вивів. Ось і обід готовий – вермішель з кількою, чай із залишками повидла. Хліба ще більше буханки. Пообідав, помив казанки, рюкзак укладений. Пішов до струмка, помив ноги, щоб легко було на сходженні.

Погода – сонце світить, але хмарки все ж біленькі є. Вийшов з Цибульника наліво доверху на отріг хребта і взяв напрям на Говерлу. Але тоді я ще не знав, що за хребтом прямо над колибою дорога веде напряму до Говерли. Оскільки пишу щоденник заднім числом, то і схему треба вже описати – коли я вийшов по хребту дорогою від перемички Говерла – Петрос. А якраз звідти одночасно видно і колибу, і гору. Якраз я тоді відчув всі почуття, які записав днем раніше. А тепер я крок за кроком, з рюкзаком за спиною, у руках велосипед, йду по стежці.

В одному місці вирішив сфотографувати Говерлу якби через велосипед. Для цього довелося лягати на землю. Потім побачив джерельце, яке я колись поповнив, роблячи злив під казанок. 

І яке ж було моє здивування, коли я побачив всі камінці так, як я їх виклав тут, коли ночував чотири роки тому. Не втримавшись, надряпав лезом ножа на камінні «Віктор. Житомир 08.31.98». Каміння я тоді вклав як треба, воно вже покрилося мохом. Скільки туристів брали за ці роки тут воду і не думали, що цей зручний злив хтось зробив. А для мене досить знати, що я приніс користь без будь-якої для себе вигоди. Хай тече тут вода, як я її направив. 

Набрав фляги води – як там прийдеться потім на Чорногорі. Чомусь Говерла здається сьогодні особливо низькою. Рюкзак за плечима сидить бездоганно, велосипед в руках. Піднімаю заднє колесо, намагаюсь переднім їхати там, де це вдається. Вийшов о 16 год. 50 хв. Сонце світить, але вітер поступово гонить світлі низькі хмари, а зі сторони Румунії насувається повільно, але страхітливо хмара, схоже, грозовий фронт. Піднімаюсь досить швидко, на подив. Зрідка зупиняюся, переводжу дихання, дивлюсь навкруги. Низькі хмари вже майже дійшли до хребта. Роблю фінішний ривок і от я на Говерлі – найвищій точці України. Те, що був на Кавказі на 3100 м – не рахується. Вирішив послухати Висоцького, і поки він співає пісню про боксера, роблю бутерброд із копченим салом.

І ось я стою в пелені хмар і туману, піднявши ліву руку угору, розставивши ноги. Правою рукою притискую плеєр до вуха і вслухаюся в знайому мелодію і слова, які на вершині звучать із більш глибоким змістом:

«И можно свернуть, обрыв обогнуть,

Но мы выбираем трудный путь, 

Опасный, как военная тропа».

Знав би я тоді, що трапиться зі мною і велосипедом за годину-другу, не знаю, як би вчинив.

А доля надала мені випробування куди небезпечніше, ніж підйом велосипеда на висоту 2061 м. На вершині у мене в очах стояли сльози, а серце дослуховувало останні рядки пісні. Вклавши плеєр до рюкзаку, я трохи погуляв по Говерлі, підняв сувенір – відстріляну автоматну гільзу, доїдаючи бутерброди з копченим салом.

Потім був спуск, на якому я декілька разів ковзав, падав, зупинявся, щоб зменшити інерцію руху. Стало трохи світліше, видимість збільшилася до 1 км, а може, й більше! Виявилось, що весняний струмок на східному отрозі Говерли вже і літом робить. Тож я міг не завантажувати себе зайвими тепер трьома літрами на підйомі, а набрати води звідси. Знайшов каністру з діркою, підрізав її, і вийшла добра коробка для транзистора і плеєра, касет і батарей. Спробував їхати по Чорногорі, але лише метрів п’ятдесят, а потім знову вимушений був рухатися пішки і вести велосипед.

І тут почався дощик, який поступово перейшов у град, а потім перемішаний з мокрим снігом, гнаний вітром, він став покривати зледенілою коркою і без того мокру і ставшу ще більш слизькою траву.

Втулки і обода покрилися мокрим снігом. А на мені одягу – синтетичні штани, зверху – легка безрукавка, на ній футболка (синтетика). Ну і на голові велошапка з козирком, під яким я мружу очі від летючого мокрого снігу. Так би мовити – сухого місця немає.

А на ногах мокрі велотуфлі, які провалюються у високій траві, ковзаються на моху і на камінні. Час від часу нога провалюється у ямки біля камінців, вимитих дощем. Через те, що я йду у густій траві, не знаю, в який бік подати. Одна думка в голові: якби не звернути, не зламати ногу. Тоді кінець… Температура тут нижче нуля, якщо йде сніг. Якщо щось, то тоді…

Коли я піднімався на Говерлу, співав Висоцького, зараз мені вже не до пісень, сподіваюсь на те, що не впаду трагічно. Спадає на думку, що всім володіє доля і що у мене достатньо сил, аби справитися з собою і зі стихією. Добре ще, що вітер у спину. Хоча коли він обліплює мокре, холодне тіло сніговим нальотом, то невелика різниця, звідки він дме. Добре, що спина прикрита рюкзаком. Якби це був піший похід, то я б прикрився від вітру і снігу накидкою, що робив не раз. А поки що держу однією рукою велосипед за обмотку керма, а другою – або за підсідлову трубу, або за вертикальну трубу рами. З’явилася думка про те, що якби все це зняти на плівку і потім все подивитися на екрані, комфортно лежачи на дивані. Але головне випробування чекало мене попереду.

Я спустився у Брескульсько-Говерлянський котел. Прямо переді мною з Говерли брав свій початок Прут, зараз це було особливо видно на зледенілому схилі. Немовби хлюпнув хтось із гігантської кварти на стінку, і от стікає вниз усе скрізь траву, вкриту снігом. Сніг тане лише там, де є вода. Де-не-де бачу по бережках струмків обледенілий корк. Я вже не розбираю дороги – донизу по стежці.

Входжу в струмки, мокріше вже не може бути. І ось я зупиняюсь на краю водопаду. Вируюча піною вода на чорному відполірованому камінні падає донизу, якщо довіряти путівнику – з висоти 80 метрів (15 м – це п’ятиповерхівка!).

Стежка підводить ліворуч від водозливу на валуни без води, від пів метра до півтора метра розміром. Дивлюсь довкола – другої дороги не видно. Йти ліворуч чи праворуч – альпійська сосенка, там з одним рюкзаком страхіття, а тут ще велосипед. Але не було миті, щоб я пожалкував, що він зі мною, – він мені добре служив дорогою сюди, нема нарікань.

А що подалі? Попереду видно полонини, ліс, але щоб до них добратися, треба спуститися звідси. Стежка йде через це каміння, але хто полізе тут з велосипедом? Снігу зверху вже немає, просто йде дощ, вітер налітає поривами. Беру рюкзак і спускаюсь з ним на метрів десять. Доводиться добре дивитися, куди ставити ноги і де можливо затриматися рукою. Залишаю рюкзак і лізу на гору – за велосипедом. Він лежить на краю каміння, от би мені узяти тоді знизу. А я виліз доверху і став його спускати. І сантиметрів п’ять не вистачило до землі, щоб на колеса поставити. І остання думка була – за трос переднього гальма затримати. У голові така думка була, а руки його вже відпускали. Велосипед сперся переднім колесом на землю, торкнувся каміння, мабуть, заднім ексцентриком, похилився, ставши для мене недосяжним, і в ту ж мить полетів у вируючий водопад. Я закричав несамовито, але так вже трапилось. Почувся різкий хлопок, звук другого удару, потім лопнула камера. Велосипед боком ліг у водопад. З якої висоти він падав? Сім чи десять метрів, я тоді про це не думав. Коли спустився донизу, побачив, що фляга вискочила з кріплення. Я поглянув навколо – немає. Оглянув велосипед – погнута сильно вилка, рама, здається, ціла. Але заднє колесо погнуте всередину. Не крутиться, не проходить по габаритам. Лопнула шкіра сідла, саме сідло ціле. А дощ все йде, і не видно йому кінця-краю. Приймаю все як випробування долею, витягую велосипед з води. Що ж робити, його я відремонтую, буде як новенький. От якби я впав тут, зламав чи травмував щось, свідомість втратив, тоді мені вже ніхто б не допоміг – нема кому.

А до ранку мокрому на снігу полежати – тоді б і казці моїй кінець. А поки що у мене все нормально, і велосипед я понесу на руках, як дитину. Спускаюся серед мокрого каміння по корінні та слизькою від снігу стежці. 

Про що я думав? Що буду йти і перетаскувати, спускаючи донизу, до темряви, а тоді доведеться ставити намет. Добре було б дійти до Заросляка. Все ж ночівля біля турбази краща за лісову, тим більше на схилі. Але поки я йду по стежці, часто доводиться ступати у потік, переходячи на другий берег. Нарешті водоспад закінчився, тут звичайний струмок з дуже холодною водою, глибиною до 0,5-1 м та шириною 1-1,5-2 м. В одному місці довелося «скупатися». Хоч до мене слово «купання» не підходило. Імовірніше, купався рюкзак. До того часу всередині він був ще сухим. Послизнувшись, я впав на спину, опершись на ліву руку. Годинник був під водою секунд 5-10, але цього було досить, аби цифри зникли. Ще один ремонт попереду.

Але прийшов момент, коли потік пішов праворуч, а стежка по схилу – ліворуч. Куди вона мене виведе? Імовірніше, на Заросляк. Це я так гадаю, а насправді треба просто йти і йти по стежці, тримаючи перед собою зламаний велосипед, продираючись скрізь чагарник і по альпійській сосенці. По цій стежці я вийшов на іншу, більш втоптану. Я її впізнав, це саме тут ми проходили з дочкою перед тим, як зустріли групу з Городенки. Пішов лісом, з важкістю пізнаючи стежку серед вузловатого коріння, випираючого з-під землі. А ось і місце, де була наша ночівля з городенківцями. Вирішив зупинитися перед виходом з лісу, щоб зранку було ближче йти ремонтувати колесо. Почав ставити намет. Поки рухався, холоду так і не відчув. А зараз знову зі стогоном розгинаюся, коли мокрий одяг «приємно» облягає тіло. Але ось намет поставлений, велосипед туди вставлений, вкладені речі. Пішов до Прута по воду на вечерю. Потім до намету, переодягаюся в сухий одяг, а його так небагато у мене. Шкарпетки сухі, х/б штани і майка, а зверху – болоневий костюм. Але від х/б штанів довелося відмовитися – вони змокли після «купання». Ліг в одному болоневому. Почав розпалювати примус. Стало трохи тепліше. Вирішив приготувати півтори норми гречки. Лежачи, слухаю радіо. Наприклад, з метеозвіту дізнався, що сьогодні на Закарпатті було +18º +23º, що короткочасні дощі пройшли лише десь далеко у східних і південних областях. А я лежу собі у змокрілому наметі і чекаю, коли закипить вода у казанку. Пройшло часу скільки треба, і от я вже вечеряю, слухаючи радіо. Казанки не мию. Просто лежу і слухаю радіо, слухаю зливу по намету. Сон щось не йде – чай я зробив міцний, але все ж засинаю.

31.08.1998 р.

18.08.98 – 03.09.98 = 897 км

Велосипедний похід ІІІ категорії складності

Житомир – Полонне – Ямполь – Почаєв – Вишневець – Збараж – Тернопіль – Микулинці – Теребовля – Бережани – Рогатин – Галич – Надвірна – Пнев – Яремча – Ясиня – Рахов – полонина Цибульник –  г. Говерла – т/б «Заросляк» – Ворохта (велосипед – 897 км).

Ворохта – Коломия (дизельпотяг). 

Коломия – Шепетівка – Новоград-Волинський – Житомир (потяг).

Віктор Матковський

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

Коментарі

keyboard_arrow_up