Про відродження житомирського футболу в останні роки лунає все більше розмов, виголошується багато промов, закликів, а іноді, коли надії та сподівання на повернення до Житомира «великого футболу» не здійснюються, чути розпач, слова розчарувань.
Яким чином і за допомогою яких саме інструментів найкраще було б «воскресити» славу житомирського футболу, ми намагалися з’ясувати у розмові із легендарним житомирським футболістом Миколою Батютою.
– Отже, Миколо Миколайовичу, перш ніж розпочати розмову про нинішній стан футболу Житомирщини, давайте поговоримо про те, як сприймали житомиряни «великий футбол» у роки вашого дитинства…
– Про житомирян я тоді не думав, але футбол у роки мого дитинства був не лише спортом №1, а тотально розповсюдженим заняттям. Зараз кажуть про створення сучасних майданчиків для дітей зі спеціальним покриттям, ведуть мову про збільшення часу на заняття фізкультурою у школах, а в кінці 50-х - на початку 60- х років минулого сторіччя про це багато не говорили. Проте місця для занять футболом ми самі собі знаходили. У нас на Хінчанці, (приміське село до середини 60-х років) було аж два майданчики, де ми ганяли м’яча ледь не щодня. У школі №30, де я навчався, була територія, де ми тренувалися також майже щодня. Якраз тоді у Житомирі розпочалося будівництво великих підприємств (льонокомбінату, заводу верстатів-автоматів) і на розвитку масового футболу це позначилося досить потужно. Але ми говоримо швидше про «великий» футбол, тобто – про команду майстрів. У роки мого дитинства славу у чемпіонаті СРСР здобувало старше покоління команди «Полісся». Потім вже був «Автомобіліст», який здобув для житомирського футболу найбільше гучних перемог. Якраз у складі «Автомобіліста» я й розпочинав свій шлях у команді майстрів. Це було у липні 1969 року, коли мені було лише 17 років. І грали тоді житомиряни матч із львівськими «Карпатами». Нагадаю для нинішніх любителів футболу, що якраз у той рік «Карпати» досягли сенсаційного успіху: стали володарями Кубку Радянського Союзу. Володар Кубку СРСР і став для мене першим випробуванням. Житомиряни виграли у «Карпат», і у цьому не було нічого дивного чи сенсаційного: житомирський «Автомобіліст» кінця 60-х років сам був «грозою» для багатьох авторитетів радянського футболу. А у складі «Автомобіліста» до того стартового матчу у своїй футбольній кар’єрі я вже встиг обжитися, виїздив на тренувальні збори, де навіть завершував навчання у вечірній школі міста Алушти.
– З огляду на сьогоденні проблеми із формуванням нинішнього складу житомирського «Полісся», згадайте про те, як готувалися юні таланти у Житомирі, наприклад,у 60-ті роки..
– Зрозуміло, основний наголос робився на вихованців місцевої футбольної ДЮСШ. Але у спортивній школі ми займалися дуже відповідально, тренувальні заняття – то було щось святе і величне. Але я до спортивної школи, під опіку свого першого тренера Миколи Івановича Живова, потрапив вже майже у 14 років. Але мав гарну фізичну підготовку, а ще більше – бажання займатися і тренуватися. Була така форма роботи, як домашні завдання для юних футболістів, коли нам давали додому по м’ячу. У спортшколі мені довіряли бити пенальті, а тому треба було так навчитися бити «одинадцятиметрові» штрафні, щоб досягати стовідсоткового результату. Я займався самостійно, поставивши саморобні футбольні ворота із двох каменів. Намагався поцілити м’ячем камінь так, щоб рикошет потрапляв у «ворота». Таких ударів виконував по дві чи три сотні під час домашніх тренувань. Так от, за три роки занять у ДЮСШ, якраз у 17 років, я потрапив на очі Віктору Степановичу Жиліну – головному тренеру «Автомобіліста». Влітку 1969-го я вперше виступав у «основі» «Автомобіліста», а вже восени того ж року мені виповнилося 18 років, а значить – пора було йти на службу в армію. Треба сказати, що у складі «Автомобіліста» мене досить швидко замітили тренери армійських команд, бо ж знали – хлопцю «стукне» 18 років, і його можна буде призвати до команд СКА (спортивного клубу армії). Так і сталося, але першими мене встигли «перетягти» до себе тренери київського «Динамо». Щоправда, не обійшлося без курйозу: мого батька працівники військкомату покарали штрафом у 10 карбованців за те, що він начебто «приховав» мене від армії. Штраф батько сплатив, але із київського «Динамо» мене не збиралися відпускати. Майже два роки грав у «Динамо». Звісно, основний склад команди, яка тоді була найсильнішою в СРСР, був дуже сильним, тож мені доводилося грати в «дублі». Але і там була конкуренція і далеко не всім випадала нагода одягти футболку «Динамо». Мені довелося тренувалися разом із Володимиром Онищенком, Олегом Блохіним, Володимиром Вєрємєєвим, Віктором Кондратовим, Олександром Даміним і ще цілою групою футболістів, які, до речі, були молодші від мене на рік. Тоді ж, коли грав у «Динамо», виступав у 1971 році за молодіжну збірну СРСР, за яку грали Віталій Шевченко, Володимир Маховіков, Давид Кіпіані, Олександр Мірзоян. Але у «Динамо» я довго сидіти у «дублі» не захотів, бо вважав себе «збірником» союзного рівня, якому личило грати в основному складі команди майстрів. Ось так, «прослуживши» у «Динамо» два роки, я все ж таки повернувся до Житомира. Чому так? По-перше, тоді ніхто особливих порад не давав. Відчуття «рідного дому» для футболістів було не просто словами. По-друге, до Житомира я прибув вже відомим футболістом, адже зі складу «Динамо» до «молодіжки» Радянського Союзу потрапляв лише я один. Сподівався, що у Житомирі гратиму в «Автомобілісті» лише в основному складі. Можна сказати, що на той час житомирська команда усе ще перебувала у зеніті своєї слави, а умови для тренувань поліпшувались дуже швидко і відчутно. Так, у 1972 і 1973 роках «Автомобіліст» отримав щойно споруджену у Кмитові тренувальну базу, а на стадіоні (тоді імені Ленінського Комсомолу) для футболістів було збудовано готель «Спортивний». Це велика справа – мати для команди власну домівку, де команда найкраще почуває себе дружним колективом. Варто згадати, що на той час увага до своєї команди майстрів була у Житомирі дуже пристойною. Нашими побутовими питаннями постійно цікавились керівники Житомирської області, футболісти, які обзаводилися сім’ями, швидко отримували власні квартири. Ось у таких умовах я захищав честь «Автомобіліста» ще вісім років.
– Цікаво, а не виникало бажання пограти в інших містах України, чи й навіть Союзу?
– Пропозиції із Миколаєва, Харкова та Донецька надходили упродовж усіх 70-х років. Проте залишати рідне місто я жодного разу не відважився. А вже у 1981-му вирішив повісити футбольні бутси на стінку.
– За нинішніми мірками, 30-літній вік є далеко не критичний для того, щоб полишати кар’єру гравця. Чи могли б пограти ще років 3-4?
– Критичного віку я тоді насправді не досяг, але проблеми зі шлунком все більше дошкуляли, треба було робити перерву у кар’єрі гравця. Ось чому, власне, я й припинив виступи у команді майстрів. Мав досвід, мав звання «Майстра спорту СРСР», почувався у своєму рідному місті наче впевнено, тому й перестав грати. Але із колективом команди не розлучався, за рік після завершення виступів у якості гравця став її начальником і допомагав старшому тренеру, яким на той час був Валерій Стародубов.
– Із ваших слів можна зробити багато висновків щодо передумов відродження команди майстрів у нашому місті. Хоча часи сьогодні вже не ті, як, наприклад, у пору вашої молодості…
– Поправку на час, на осучаснення футболу можна робити. Але ніхто не замінить рівень класу гравців, які мають стояти «в черзі», щоб потрапити до основного складу команди. У Житомирі майже 13 років не було команди майстрів. Люди вже забули, що воно таке, побувати на Центральному стадіоні, вболівати, співпереживати за своїх гравців. Ось зараз ми бачимо, як намагається керівництво міста і області відродити команду. Поки що друга ліга, а ігри проходять у Коростені, тому житомиряни не мають можливості відчути команду «своєю», звикнути до гравців, визначити кумирів-улюбленців. Але ж у нас є своя футбольна школа, завершується реконструкція стадіону, є готель для проживання футболістів, є гарна тренувальна база у Кмитові. Щоправда, за нинішніх умов потрібно шукати надійного і потужного спонсора клубу, бо добре, якщо хтось із керівників міста чи області вболіває за футбол. Але часто трапляється, керівника замінюють і його наступник може бути до футболу байдужим. І що тоді? Куди діватися футболістам? Як бути із футбольним господарством, яке потребує постійної до себе уваги? Громадськість, вболівальники – це добре, вони виконують свої ролі, але у випадку ослаблення владної підтримки «великого» футболу, громадськість, як правило лише співчуває занепаду, падінню, а то й зникненню команди. У Житомирі, після десятилітньої перерви виступів нашої команди у чемпіонаті України, склалася ситуація, коли нинішнє покоління уболівальників вже не пам’ятає гравців «Автомобіліста», «Спартака», «Хіміка» і «Полісся». Тим паче, багато хто із ветеранів хворіє, а дехто пішов із життя. Тому варто плекати історію, не можна обминати жодного випадку, щоб не нагадати сучасникам про майже легендарні перемоги житомирських футболістів. Уявіть собі, років 40 тому були часи, коли наші суперники із Харкова, Полтави, Львова, Бреста, Миколаєва їхали до Житомира на «побачення» із «Автомобілістом» без надії на виграш чи хоча б – на нічию. Вдома ми однозначно перемагали будь-якого суперника. Ось такі традиції варто нагадувати, щоб до цього звикали не лише вболівальники, але й футболісти нинішнього (а можливо й майбутнього) складу «Полісся». Треба звикати до перемог!
Записав Віктор Радчук.
№ 13 від 3 квітня 2024
Читати номер