Як це було на Житомирщині: до Дня пам’яті жертв голодоморів

Історія ХХ ст. в Україні була насичена багатьма драматичними подіями, серед яких особливе місце посідає Голодомор 1932–1933 років, який був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого більшовицькою владою терору голодом, тобто геноцидом.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом тоталітарної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

В грудні 1925 року відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію, однак, під питанням залишилася проблема її фінансування. Пленум ЦК ВКП(б) у квітні 1926 року вирішив, що єдино можливим джерелом для її проведення може стати реорганізація сільського господарства – колективізація.

Вже 1929 року комуністи розпочинають суцільну колективізацію. Приватні господарства об’єднують у колгоспи, в них селяни не мають права розпоряджатися результатами власної праці, виробництво зерна стає підконтрольним державі. Це було надзвичайно важливо для радянської влади, адже основним джерелом фінансування індустріалізації промисловості стало село. Зерно користувалось стабільним попитом за кордоном. Продаж зерна за кордон, з метою вкладання в промисловість отриманих коштів, став основною економічною причиною Голодомору 1932–1933 років.

Проте, владі на місцях не вдавалося налагодити у селі «колгоспного руху». На жовтень 1929 року кількість колективізованих селянських господарств в УСРР становила всього 8,8% від загальної кількості.

Під час примусових хлібозаготівельних кампаній, які розпочались у січні 1928 р., та насильницької колективізації неодноразово відбувалися акції протестів, лунали погрози членам комітету незаможних селян, активним збирачам хліба, державним службовцям. Масовий вихід селян з колгоспів у 1930 році засвідчив непопулярність колективних господарств серед населення.

У допущених під час колективізації провалах звинуватили місцевих керівників, а відповідальність за прорахунки в політиці щодо селянства і повільний хід колективізації радянська влада переклала на т. зв. «куркулів». Розпочинається знищення заможних селянських господарств, які режим назвав «куркульськими». У них конфісковують майно, землю. Їх та їхні родини виселяють за межі населених пунктів, а значну частину депортують на Схід та Північ СРСР. Не оминуло це і нашого краю. 25 березня 1930 року секретар Волинського окружного партійного комітету в Житомирі М.В. Левицький доповідав, що намічено до виселення 2000 осіб – «куркулів та контрреволюційного елементу».

У результаті примусової колективізації та масового розкуркулення найбільш працьовитих селян, а також внаслідок виселення та заслання середняків і навіть найбідніших селян, різко скоротилося виробництво зерна. Незважаючи на це, органами влади ставилося завдання за будь-яку ціну виконати план держави з хлібозаготівлі, а вже після – розподілити залишки на потреби селян. Занадто високі плани виконати було неможливо. Відсутність хліба до уваги не бралась, а масове вилучення зерна продовжувалось, що зумовлювало погіршення продовольчого становища всього населення. На Житомирщині перебої у постачанні продуктами харчування фіксувалися вже з середини 1930 року, тривожніші симптоми великого голоду відчувалися наприкінці 1931 року. Підтвердженням цьому є листи-звернення секретарів райкомів комуністичної партії про значну кількість голодуючих та смертельні випадки.

На початку 1932 року на Житомирщині спалахнув справжній голод. Приречені на вимирання селяни намагалися отримати допомогу від влади, зверталися з проханням повернути забране зерно. Але все марно. 7 серпня 1932 року виходить т. зв. «закон про п’ять колосків»: кілька рослин, зірваних на колгоспному полі, після збору врожаю, могли стати причиною для кількалітнього ув’язнення.

Незважаючи на голод, хлібозаготівлі продовжувалися. В листопаді цього ж року ЦК КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанови «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель», якими фактично санкціонувалося проведення масових обшуків і конфіскація наявних запасів зерна у селян, збирання «натуральних штрафів» спочатку м’ясом, а потім практично будь-якими продуктами харчування.

Як згадує І. Горкуценко з села Романівка Попільнянського району: «Добре пам’ятаю, як сільські керівники, активісти заходили в кожне подвір’я і забирали буквально все: живність, зерно, крупи, картоплю, овочі... Не залишали людям останню склянку борошна чи пшона – забирали, а потім висипали на дорозі в пилюку. Мені, тринадцятирічному, це особливо запам’яталося. Виходить, забирали продукти не тому, що ними треба було нагодувати робітників промислових центрів, а щоб приректи на голодну смерть селян…».

Одним із покарань за невиконання плану хлібозаготівель було занесення на «чорну дошку», куди потрапляли села-боржники з хлібоздачі. Для села «чорна дошка», відповідно до Інструкції про боротьбу з куркульським впливом у колгоспах, затвердженої РНК УСРР 20 листопада 1932 року, означала цілковите вивезення наявного краму, припинення довозу його та кооперативної і державної торгівлі як для колгоспників, так і для одноосібників; припинялось кредитування у будь-якій формі і дотермінове стягнення виданих раніше кредитів. Крім того, проводилась перевірка й очищення від «контрреволюційних елементів» – організаторів зриву хлібозаготівель. Під час складання списків для занесення на «чорну дошку» до уваги бралися не тільки відсотки виконання плану хлібозаготівель, але і політичне минуле села, починаючи з 1919 року: наявність серед його уродженців активних діячів УНР та повстанського руху, участь селян у «куркульських повстаннях» 1920–1921 років, негативне ставлення до колективізації та розкуркулення тощо. До прикладу, «за злочинне зривання» плану мобілізації коштів, Бердичівський міськпартком вніс села Никонівка та Скраглівка на «чорну дошку». Райпартком Троянівського району просив занести села Татарнівка і Кодня також на «чорну дошку», бо ці села «добровільно хліб не здавали». На ці дошки заносились не тільки окремі населені пункти, а й цілі райони. Як зазначає відомий дослідник Голодомору В. І. Марочко, на «чорні дошки» було занесені 82 райони України.

У лютому 1933 року факти масового людського голодування зафіксовано в багатьох районах Житомирщини. Збільшилась кількість жебраків, безпритульних дітей. Масовими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби. Зі свідчень М. Ковтуна з села Дениші Житомирського району (тоді Троянівського): «…Не було чого їсти ще з осені, а з настанням зими почався тяжкий голод. Люди їли жолуді, лушпиння квасолі, бруньки з липи, викопували на скотомогильнику дохлих коней, забирали, їли. На тому скотомогильнику було людно, як на ярмарку. Їли котів, собак. Весною копали всяке коріння: лопухів, диких бурячків. Їли кропиву, мокрець, листя кінського щавлю, лободу; ловили кротів, у річці визбирували черепашок, яких було дуже багато, все дно у річці було густо встелене черепашками, їх вибрали повністю. Черепашки спасли в нашому селі багато людей …».

Пік голоду на Житомирщині припав на квітень-травень 1933 року. В умовах тотальної нестачі харчів селяни вдавалися до найрізноманітніших способів виживання.

Досить довгий час від голодної смерті рятували жорнова (жорна), за допомогою яких люди мололи різноманітні сільськогосподарські культури, дикі рослини, жолуді, горіхи і т.д. У селян вилучали жорна, які за рішенням партійно-радянських органів «сприяли розбазарюванню та спекуляції хлібом». Такі жорна зберігаються у фондах Житомирського обласного краєзнавчого музею.

Трагедія набирала обертів. У селах Андрушівського, Бердичівського, Попільнянського, Ружинського районів тіла померлих днями лежали на вулицях, дорогах, в хатах, так як спеціальні команди не встигали їх прибирати. Померлих звозили в кагати, прикривали соломою, а то й без неї присипали землею. Ніхто не ставив на них ні хрестів, ні пам’ятників, і вони швидко заростали бур’янами.

Статистика смертності на Житомирщині різниться по регіонах. Так, в північній лісовій зоні втрати були меншими, ніж на півдні області. Згідно даних Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні «Житомирська область», в Хорошівському районі померло 416 осіб, в Ємільчинському – 565, Лугинському – 249. Зі свідчень М. Кучер, жительки села Калинівка Лугинського району: «На нашій території голод був не такий страшний, як на Східній Україні. Наших людей рятував ліс. Страшна була зима, а коли діждались весни, то вже знали, що не вмруть від голоду. В лісі люди знаходили різну поживу: коріння, кору, трави, ягоди, гриби, горіхи ліщини. Полювали на звіра. Особливо рятівним був жолудь. Його сушили, піджарювали, мололи на муку, а з неї пекли коржі. Від тих коржів дерев’янів язик, але голод трохи відступав. Рятувалися ще коржами із ляскавки з липовим листям. Ляскавчин корінь солодкуватий, і ті коржі були нудними та глевкими, але мусили їсти, бо хотіли жити...».

На півдні області кількість жертв була набагато більшою. До прикладу, у Попільнянському районі – 4477, Ружинському – 4386, Чуднівському – 3897. Всього, у Житомирській області зафіксовано близько 55 тис. померлих. Проте, це лише офіційні дані, наведені головами сільських рад, або ті смерті, які зафіксовані актовими книгами. Насправді ж, цифри були значно більшими. Згідно офіційних даних, остаточна кількість людських жертв в Україні від Голодомору становить більше 10 млн. осіб. Отже, Голодомор 1932–1933 рр. був одним із засобів національної політики сталінського режиму в Україні.

Відкрито в Україні стали розповідати про голод після 1987 року. До цього часу ці події старанно замовчувались. Указом Президента України Леоніда Кучми від 1998 року встановлено, що кожна четверта субота листопада – День пам’яті жертв Голодоморів – голоду 1921–1923 років, Голодомору 1932–1933 років, голоду 1946–1947 років.

У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу визнала Голодомор 1932–1933 років актом Геноциду. Це визнали і 17 держав світу.

Не забудьте запалити свічку скорботи 28 листопада в пам’ять про жертв тих страшних подій.

Пам’ятаємо…

Джерело: Житомирський обласний краєзнавчий музей

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.