У Житомирі останню шану віддали Герою-Захиснику Олександру Манілову

Про прощання з Захисником повідомила міська рада.

МАНІЛОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕГОВИЧ

30.06.1986 — 13.10.2026 рр.

Олександр Манілов народився 30 червня 1986 р. у м. Житомирі. Навчався у загальноосвітній школі №24 (нині - Ліцей № 24). Після її закінчення здобув фах молодшого спеціаліста з обслуговування та ремонту автомобільних двигунів у Житомирському автомобільно-дорожньому фаховому коледжі Національного транспортного університету. Пройшов строкову військову службу в лавах Державної прикордонної служби України.

Після служби розпочав трудовий шлях за обраним фахом, працював автомеханіком.

Олександр щиро любив свою справу, мав золоті руки й був справжнім майстром, який умів знаходити рішення там, де інші бачили труднощі. Техніка була його захопленням, а робота — справою, в яку він вкладав душу.

Та найбільшим його багатством була сім'я.

Олександр був люблячим, надійним, відданим сім’янином, взірцем у подружніх стосунках. Він безмежно кохав дружину, яка була для нього всесвітом, його підтримкою та сенсом життя. Він робив усе, щоб вона почувалася щасливою, щоб поруч із ним їй було спокійно й надійно. Оберігав свою сім’ю від усіх негараздів, брав на себе труднощі, намагався вирішувати проблеми й ніколи не шкодував сил заради найдорожчих людей.

Вони з дружиною разом долали життєві випробування й так само разом ділили щасливі миті. Подорожували Україною, відкривали нові місця, раділи простим речам, будували плани й мріяли про майбутнє. Їх єднали любов, взаємна підтримка та бажання пройти життєвий шлях пліч-о-пліч.

Особливе місце в серці Олександра займав його син. Для нього батьківство було не просто відповідальністю, а великою любов’ю, щоденною турботою та справжнім щастям. Він був для сина найкращим другом, підтримкою й захистом, прагнув здійснювати його мрії, дарувати радість і робити все, аби дитина почувалася щасливою. Він безмежно пишався сином, дорожив кожною миттю, проведеною разом із ним.

Син успадкував від батька любов до мотоциклів. І тепер це захоплення назавжди залишатиметься особливим зв’язком між ними — пам’яттю про тата, про їхні спільні інтереси, Олександр був і назавжди залишиться для сина прикладом сили, мужності та любові.

Олександр мріяв про донечку, хотів назвати її Улянкою. У його серці було стільки любові, стільки ніжності й турботи, якими він хотів огорнути свою родину. З повагою ставився до батьків, був для них надійною підтримкою.

Та страшна війна перекреслила плани, мрії родини.

До повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр працював за кордоном, та коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Олександр свідомо став на захист Батьківщини. Він не міг залишатися осторонь, не міг допустити навіть думки, що російські окупанти можуть прийти до його дому, скривдити його дружину й сина, зруйнувати їхній світ. Мужність Воїна полягала не лише в тому, що він став до лав війська, а й у глибокому усвідомленні відповідальності за тих, кого любив.

Олександр пройшов крізь пекло війни, виявляючи мужність, стійкість і відвагу під час військової служби.

За мужність і сміливість був відзначений нагородами, зокрема відзнакою командира 95-ї окремої десантно-штурмової бригади «Хрест пошани», відзнакою «Крила відважних», медаллю «Ветеран війни — учасник бойових дій» та іншими відзнаками.

У квітні 2025 року Олександр зазнав поранення, після якого на нього чекали важкі місяці реабілітації. Попереду були непрості випробування, боротьба за відновлення, надія на повернення до звичного життя. До дому, де його любили і чекали.

Та 13 жовтня 2026 року смерть вирвала мужнього Воїна з лав Захисників України...

У вічній скорботі дружина та син, батьки, рідні, близькі, друзі, бойові побратими...

Світла пам'ять і вічна слава Воїну-Захиснику!

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram, YouTube та Google